Сільвана Де Марі - Останній ельф

class="p1">— А що це таке, ваша високість? — поцікавився малий, стривожений почутим словом «зуби». Якби-то він знав напевно, яким має бути оте ввічливе звертання!

— Це ось ці задні зуби, що виростають після всіх інших.

Людина показала йому зуби, і це була кепська ідея. Малий розплакався.

— Ви казати, ви не їсти мене, ваша вельможність, — пробелькотів він, схлипуючи.

Людина знову глибоко, із шумом, вдихнула повітря. Це, певно, усе-таки якась хвороба.

— Справді, я тобі таке пообіцяла, — сказала вона зі сміхом. — Тому тепер уже нема ради, доведеться тебе не їсти.

Вона клацнула пальцями, даючи знак собаці, і пішла до дверей. Маленькому ельфові стало сумно. Хай яка непередбачувана й божевільна ця людина — та все-таки хоч щось, краще, аніж бути зовсім самому на весь світ, скільки сягає око. Крім того, може, у неї лишився ще якийсь качан кукурудзи? Серце маленького ельфа знову защеміло, і він відчув сум, що сповнював його вщерть так само, як з настанням ночі все навколо заповнює темрява.

Двері були важкі, із грубо обтесаних і криво підігнаних соснових дощок, але на гарних бронзових завісах.

— Це, мабуть, хатина якихось мисливців чи торговців шкурами, — сказала людина, — а не простих вуглекопів.

Собака, весело метляючи хвостом, вибіг просто під дощ.

Натомість людина стояла на порозі й розглядала хату. Підвела очі догори, на дах із черепиці в доволі доброму стані, а тоді вниз, на поліна, якими хтось, рятуючись від протягу, позакладав шпари між каменями підмурівку. Поліна були сухі, без плісняви, а їхні краї — шорсткі, ще не згладжені часом.

— Ця хата не покинута, — сказала людина. — Господарі можуть будь-якої миті повернутися.

До маленького ельфа почало доходити, про що йдеться.

— А вони їдять ельфів?

— Ну, вони їх точно недолюблюють. На твоєму місці я б не лишалася тут, щоб це в них з’ясувати.

Маленький ельф вискочив за двері ще швидше, аніж перед тим собака.

Вони вирушили в дорогу.

— Ти маєш ім’я?

— Маю, — ствердно відповів малий.

Людина знову по-дивному вдихнула й видихнула.

— І як же тебе кличуть?

— Хто? Куди кличе? Мене давно ніхто нікуди не кличе…

— Яке воно — твоє ім’я?

— Йоршкрунскваркйолнерстрінк.

— Можеш повторити? — попросила людина.

— Так, звісно, що можу, — задоволено підтвердив малий.

Людина знову зітхнула. Мабуть, точно хвора.

— Повтори, — сказала вона.

— Йоршкрунскваркйолнерстрінк.

— А є якась скорочена, — ну, знаєш, лагідна форма?

— Так, є.

Пауза, тоді ще одне дивне зітхання. Розмова з людьми — справжня мука, казала бабуся.

— І яка ж ця скорочена форма?

— Йоршкрунскваркхейолс.

— А, ясно, — сказала людина втомлено. — Я називатиму тебе Йорш, — підсумувала вона.

А тоді знову похитала головою.

— Мабуть, у попередньому житті я скоїла якийсь великий гріх, і тепер його спокутую, — пробурмотіла вона собі під ніс.

У цих словах принаймні вже був якийсь сенс. Ось чому вона така дурна й безтямна: стільки питань просто для того, щоб взнати його ім’я! Та лишатися самому в цій затопленій водою долині — то була надто жахлива перспектива. Та й вовняна хустка ще трохи гріла його, доки зовсім не намокла.

— Мене звати Сайра, — сказала жінка.

Йорш поспішив за нею. Йому було приємно, що вона відрекомендувалася.

— А собаку як звати? — запитав він.

— Ніяк не звати, — відказала жінка. — Просто пес. Це коротке слово, його не треба довго пригадувати.

Малому видалося дуже сумним, що якась істота лишається без імені, із самою тільки загальною назвою, як-от дерево чи стілець, — але він уже знав про непередбачувану дратівливість жінки й вирішив тримати свої міркування при собі.

У кожному разі, він не залишить це створіння безіменним. Він дасть йому ім’я у своїй голові. Треба тільки бути обережним: ім’я дають не просто так. Ім’я — це ім’я. Це велика відповідальність.

Дощ усе не вщухав.

Вони поволі брели по кісточки в багнюці.

У жінки були довші ноги, ніж у нього. Щоб не відставати, Йоршкрунскваркйолнерстрінк мусив раз у раз підбігати. Він уже майже зовсім не боявся пса й іноді навіть відважувався спертися на нього, щоб легше було йти. Пес був не проти.

— Ти мати ще оту жовту штуку із зернами, щоб їсти? — несміливо поцікавився малий.

— Я маю ще один качан кукурудзи, але треба лишити його на вечір.

— Якщо ми вмирати тут у грязюці ще вдень, хто буде їсти кукурудза?

— Голодний? Хочеш їсти?

— Так, я хотіти… хочу їсти.

— Молодець, ти швидко вчишся. Якщо з’їмо кукурудзу просто зараз, увечері буде дуже тяжко без ріски в роті.

— Може, світові прийде кінець іще до вечора. Може, і нам кінець.

«Може, мені прийде кінець ще до вечора», — додав він подумки.

— Цить і вперед. Будеш багато говорити — захекаєшся.

— Я вміти, ні, я вмів… гм-м-м, ні, я вмію робити дві речі нараз: іти й говорити про кукурудза. Так навіть легше йти, коли говорити.

— Цить, — повторила жінка. Голос її змінився.

— Але…

— Цить, — просичала жінка. Вона присіла навпочіпки коло маленького ельфа, щоб не бути такою високою й щоб її було менше видно. Пес загарчав. Вона щось безупинно видивлялася в заростях тростини й мочарах, поміж яких пролягала їхня стежка.

— Та гаразд, ми їсти її вже ввечері. Не злися…

— Біжи, — закричала жінка. Вона підвелася й кинулася втікати, схопивши малого ельфа за руку.

— До мене, — гукнула вона псові, що теж побіг вслід за ними. Маленький ельф упав, підвівся, тоді знов упав і розплакався.

— Не злися, не злися, ми їсти ввечері.

— Вони женуться за нами, — пояснила жінка, не зупиняючись, на останньому диханні. — Бачиш ген отам пагорб? У мене довші ноги. Я піду низом і поведу їх за собою. А ти йди поміж кущами ожини. І бережи вогонь. Ось, тримай. Зустрінемось на пагорбі.

Жінка дала йому дрючка, на якому висіла залізна куля із жаром, і побігла. Біжучи, вона ламала гілки й щось глухо вигукувала. Тим часом маленький ельф зачаївся в кущах, але серце його калатало дедалі частіше.

Він задумався: хто ж це женеться за ними? Може, власники тої хати, де вони заночували? Може, їм не сподобалося, що до них удерся хтось чужий? А може, у них був розмарин і їм бракувало тільки маленького ельфа?

Від страху в нього все стиснулося всередині.

Крізь дощ він удивлявся в зарості очерету, але нічого не міг розгледіти.

Страх почав потрохи відступати, змінюючись смутком.

Він був знову сам. Знов, ген аж до обрію, був тільки він і більше нікого.

Йому згадалася бабуся, що тримала його на руках, поки в казанку на вогні варилися каштани.

Сум наповнив усе його єство й