Джон Мільтон - Утрачений рай, Джон Мільтон

Задум —

Шляхи Господні виправдати людям.

Скажи спочатку, бо тобі відоме

Найсокровенніше на Небесах

І в Пеклі: як же перші в світі люди

Утратили Творцеву благодать,

Порушивши Його високу волю,

Що владу над Землею їм дала,

Опріч єдиної перестороги?

Хто їх на непокору спокусив?

То – Змій пекельний, так, то він, лихий,

Із помсти та із заздрощів ізвів

Праматір людства, скинутий з Небес

Із військом ангелів лихих. Він, бунт

Піднявши, Вседержителя престол

В облогу брав у нечестивій битві;

Гординею потьмарить славу Бога,

Себе ж поставить геть понад усе

Він прагнув – надаремно, бо Всевишній

Скарав його за те громовогненно:

Жбурнув із Неба у безодню Пекла,

Закувши в адамантові кайдани,

Щоб на Творця руки не підіймав.

Там він і воїни його – розбиті,

Хоча безсмертні, корчились од болю,

Що завдає не так вогонь, як думка

Про втрачене блаженство й вічну муку;

І все тривало на людський наш вимір

Аж дев’ять діб. А потім зір його,

Гордині сповнений і зненавиди,

Блукати став по безміру пекельнім,

Де в нетровищах розпачу і горя

Клубочиться Видовище страшне:

Темниця, мов розпеченеє горно,

І чорне полум’я – не світло – морок

Тьми зримої вистелює навкруг.

Спокою – ні на мить, надія – вмерла,

І розлилося вічне море мук

Розтопленою сіркою. Таке

Всеправедний призначив місце кари

Бунтівникам; у непросвітній тьмі,

До осяйних Небес утричі далі,

Як од Землі до Всесвіту околиць,

Куди й іскринка світла не сяга.

В тьмі Хаосу, у бурунах вогненних

Він став вирізнювати побратимів,

Соратників і першим обіч себе

Найближчого і силою, і злом

Уздрів того, хто йменням Вельзевул

Назветься в Палестині. І йому

Такі слова Вождь ворогів Господніх,

Той, що його зовемо Сатана

Зухвало розколовши мертву тишу

Пекельної безодні, проказав:

«Се – ти? О! Як змінивсь, як занепав

З тих пір, коли велично-ясноликий

У царстві Світла ти сіяв ясніше

За міріади інших! Однодумцю,

Соратнику у славнім починанні!

Надію, ризик, звагу відчайдушну

Ділили ми, а зараз ділим горе.

Як у найглибшу прірву ми упали

З найвищих високостей, то сильніший —

Хто знати міг? – Він із його громами,

Що звергли нас сюди. Хоч переміг

І лютуватиме Всевладець, – я

Лишаюся собою і не каюсь.

Нехай загублено позверхній блиск,

Зате загартувався дух незламний,

Біль кривди і зневага до тирана —

Все те, що згуртувало на війну

Могутні армії небесних Сил,

Що не бажають Його влади й вільно

Вождем обрали не його – мене,

Й стояли до кінця в непевній битві

Серед просторищ неозорих Неба

І сталість Його царства потрясли.

За Ним лишилось поле бою, – що ж,

Не все утратили ми! Тверда Воля,

Ненависть вічна і наука помсти,

І мисль допитлива і недоступна

Неподоланність – от де наша слава!

Її ні лють Його, ані насильство

Уже не відберуть од нас повік.

Чи маю я вижебрувати ласку,

В поклонах гнутись, вихваляти силу,

Котру недавно за свій трон тремтіти

Моя рука примушувала? – Ні!

Була б то ницість і ганьба гидкіша,

Ніж се падіння; бо велінням Долі

Він зі своєю силою і ми

В небесній нашій сутності – безсмертні.

З боїв наукою багаті, зброю

Не гіршу маємо; обміркувавши

Стратегію, – де сила, а де підступ, –

Продовжимо не скінчену Війну,

І успіх нам світитиме, допоки,

Сп'янілий од безкарного насильства,

Тиран самодержавно править миром

Небес». Так мовив скинутий Архангел,

Пишаючись, хоча бездонний відчай

Його ятрив. Хоробрий Вельзевул

Йому на те одразу відповів:

«Керманичу і Князю Сил небесних,

Що в бій водив крилатих Серафимів,

Ми в цій війні поставили на спит

Верховність Вседержителя, що править

Із примхи Долі, випадку чи сили.

О, як я побиваюся, що впали

Корогви наші, і хоробре військо

Конає серед розпачу й руїни,

Яких відколи світ іще не знали

Безсмертні! Але дух у нас лишився

Не переможений, а з ним завзяття

Повернеться, хоч втрачено пишноту

І горе потопило благодать.

Та що, коли могутній Переможець,

Напевно, Він всесильний, коли зміг

Здолати навіть нашу міць, лишив

Нам наш незламний дух і ясність мислі

На те, щоб ми болючіше страждали —

В глибинах Пекла імениті бранці

На втіху гнівові його та помсті,

Слугуючи Його меті непевній?

Тоді для чого нам наш гордий дух

І вічність? Чи ж для вічної наруги

Мучителя?» І мовив Сатана:

«Що є найжалюгідніше – це кволість

У почуттях чи діях. Отже, знай.

Добра собі од нас Він не діждеться.

Повік єдина наша втіха – зло,

Раз ми сперечники Його. Коли ж

Зло на добро Він схоче обернути,

Ми наміри Його так перекрутим

У виконанні, так переінакшим

Їх наслідки, що виродиться геть

Його добро у зло, Йому на лихо.

Якщо нам се удасться, наша праця

Позводить промисел Його в ніщо.

Але поглянь навколо: Переможець

Позавертав на Небо посланців,

Що гналися за нами. Град камінний

Вже не бушує, громи не гуркочуть

Услід падінню нашому з Небес;

Погасли ярі стріли блискавиць,

А в безконечних катакомбах Пекла

Конає гомін втомленої бурі.

Чи то вже ворог наш наситив лють

Свою, чи у зневазі одвернувся, —

Пора, пора нам братись до роботи!

Поглянь: ген височіє суходіл,

Пустельний, темний, моторошний, дикий,

Лиш відблисками мертвого вогню

Ледь-ледь освітлений. Летім туди,

Підводьмося з розтопленої лави,

Щоб, одпочивши (де вже тут спочинок!),

Когорти наші знову шикувать

І раду радити, як відтепер

Війну повести, щоб завдать ударів

Дошкульних ворогові й одібрати

Утрачене,