Олександр Станіславович Ульянов - Жiнка його мрiї, Олександр Станіславович Ульянов

і від того робилося спокійніше, затишніше, наче до цього запаху людського гару, трупа, домішалися добротні запахи просиджених крісел, дорогих сигар і дешевої кави, що її готують подібні на гомосексуалістів секретарі і молоденькі лейтенантики. Секретарка стояла на тому кінці коридору в малиновій кімнаті і дивилася у вікно, де люди під першим снігом мокрими щурами виповзали зі своїх нір.

– Це ваша секретарка… Її прізвище… – почав був слідчий.

– Я її не пам’ятаю. Не пам’ятаю її прізвища.

Слідчий, розуміючи, кивнув головою. Він уже знаходився на такій стадії своєї кар’єри, що міг дозволяти собі ставитися до людей, наче до інтер’єра. Також він розумів, що з цією пригодою, а інакше на розум не приходило, йому вовтузитися недовго. Але він не любив такого типу людей. І такі типи, визначив він про себе, навряд чи полюбляють опинятися у цій ситуації.

– Я поговорю з нею? – сказав слідчий і красномовно окинув оком фігуру секретарки, одягнену в синій англійський шерстяний костюм: ти ба, навіть складки у неї похітливо переливаються на блідому зимовому сонці.

Він перехопив погляд слідчого, і хвиля, гаряча, наче у породистого жеребця, прилила до голови; зараз він точно відчув, як від злості на цього миршавого сноба слідчого його очні яблука лускаються капілярами і тріскають з таким гуркотом, що не чути, як дзижчить самотня муха у синьому напівмороці кімнат. Він бридливо поморщив носа, коли почув цей звук, як запах, – усе чуже і неприпустиме в цьому домі зараз зайшло, щоб його знищити, зжерти його запахи, і полишити самотнього, з підведеною мошонкою, кривими, пожовклими зубами – він ніколи не пишався вставними щелепами. В цьому він був достойним сином своїх батьків, котрі зневажали чуже й неприродне. Слідчий закинув ногу на ногу, поклав її на гостре коліно, затягнуте у дороге сукно; він і це помітив, але відразу зрозумів, що так би поступила Лада. Дивно, але він не відчував втрати. Він більше відчував зради, капризи її та істерики, і це завжди збуджувало. Зараз він міг би без будь-якого красномовства сказати, що опинився у порожнечі, і це було так близько, як глухий, беззвучний сніг за вікнами, що падав і падав у щілинах тяжких портьєр. Як вулиця, що несподівано вигиналася на повороті, щоб зімкнутися міцною щелепою біля крихітного фонтанчика з червоного мармуру, з купами бридких голих русалок без статевих органів, з огляду на те, що все це бачитимуть діти.

Зараз вони товклися купками у яскравих куртках, з повітряними кульками; дівчатка, трохи старші, тринькали мобільниками, збуджено облизуючи червоні й пошерхлі від мастурбацій губи, і не поспішали додому, щоб не опинитися у нічних кошмарах. Він несподівано означив, що саме таким повинне бути сите і справжнє життя, нічим не подібне до цієї, крутої, наче щелепа динозавра, дороги, з мокрими і голими молоденькими липами. Прислуга принесла коньяк, найдорожчий, але помірної якості. Він не пив такий, лишаючись на людях, але із задоволенням пригощав і пригощався з неблизькими знайомими, якщо так можна сказати; він сідав завжди так, щоб було видно безлюдну частину вулиці, куди заповзав двірник, зі скривленим носом, голомозий, але доволі харизматичний, як нині модно говорити: він на півставки підпрацьовував у їхній конторі і приносив свідчення, нікудишні, але часом смішні.

Слідчий кахикнув у кулак: білі кісточки, напнуті вени свідчили про його нервовий, навіть марнославний характер, а з тим і про волю й цинізм. Слідчому, перш за все, скоріше всього, хай йому біс, було цікаво. І він після кількох ковтків коньяку відчув, що та цікавість передається йому. Але десь далеко у його мозкових клітинах відбився портрет секретарки. Зараз її повний, у рожевій помаді рот викликав у нього захоплення, наче той рот щось міг сказати втішне йому. Це для нього був рот священика: так вирішив він, хоча ніколи ні у що не вірив, окрім успіху та достатку. Він ніколи не вірив жінкам, але до безумства, до юнацького безумства любив їх, доти, доки його крива долі не перетнулася з Ладою, з веснянкуватою дівчиною з рожевими прищами на обличчі, розкішним селянським тілом, з манірними рухами гламурної моделі, але до того природної, що його чоловічий досвід не міг нічого вдіяти, в яку б то позицію він не ставав. Але зараз він уперто думав про реальну секретарку – крупнороту, з тілом норовливої кобилиці, з порожніми порцеляновими очима і чіпкими лапками комахи, що підгрібає корм до своєї нірки. І хтива, як циганська жінка. Йому зробилося нудотно, потім тоскно, і він проковтнув коньяк одним духом.

– Значить, так, генерале. Як не прикро, але справа ця коротка і банальна, – сказав слідчий і елегантно взяв коричневу паличку сигари, уміло підкурив і випустив синю хмарку диму у себе над головою; дим майже розчинився на тлі костюма секретарки.

Нарешті слідчий заговорив рівно, притримуючись якогось внутрішнього, зрозумілого лише йому порядку. Від таких розмов у нього завжди крутили пломби в зубах. Він слухав балачку, холодну і виважену, цього слідчого зі щурячою зачіскою і зараз розумів, що між цим випещеним, застебнутим на всі ґудзики, між цим настирним і передусім розумним типом, натертим, наче воском, і ним, саме ним, немає ніякої різниці. Це пересмикнуло його досадою, як хворий нерв у ще здоровому зубі.

Малахітовий квадрат вікна, з жовтогарячим тихим вечором у передріздвяну ніч, як усе наприкінці, як усе від початку. Так, дійсно зводить зуби. Ще одна ніч, яка нічого не змінить, але до чогось наблизить. І він знав, що спокійно може пережити цю ніч. І від цього йому було страшно. Навіть від однієї думки про те, що єдина істота, яка від нього якось залежала тут, на цьому п’ятачку блискучої підлоги, з дурнуватим рожевим балдахіном над ліжком, з меблями румунських князів, несподівано стане такою суттєвою, що перемінить звичний уклад життя. До цього треба бути готовим, але й це лякало його. Ще більше, ніж те, що уявити Ладу, побачити її у пам’яті він зараз не міг, як не напружував мізки. Самі лише запахи. Ворожі і чужі, наче на війні, вони привидами перебиралися з кімнати в кімнату, паскудством своїм окуповуючи дім. Слідчий сповз задницею на край стільця і нервово засовав носком черевика паркетом. Він подумки визначив його як латентного гомосексуаліста, радше за професійною звичкою. Він навіть почув, як пори у його паху, біля його ануса, у самому анусі розпускаються рожевими слизькими бутонами, випускаючи запахи, від яких нудило і дерло в горлянці.

Ось воно: бути готовим і не боятися. Дві банальні істини. Він