Артем Чапай - Авантюра XL

навздогін у прохід:

— Опа, такой полупидорок.

Іде провідниця з візком.

— Піво, мінєральна вода, напитки, шоколад, пєченнє, вафлі.

Юнак-картяр:

— Вафлі? Га-га-га!

А в темному куточку страшно нафарбована дівчина в цей час ніжно бубонить по мобільному.

З’явилося кілька старших товаришів: жваві дядьки в картузах, уже не шкіряних, а з тканини. Розповідають свої юнацькі жарти. Один із них намагається показати на сірниках фокус із числами. Не виходить. Тоді він просто переповідає суть і практичну користь фокуса:

— Усі ж ви вумні люди, умієте щитать до десяти й назад. 10, 9, 8, 7, 6 — а тут іще чотири. Отак-от можеш позичити сотню, а через півчаса оддати дев’яносто. Ну ти поняв? Отщитуєш: «10, 9, 8, 7, 6 — а ось тобі чотири. Чотири й шість — десять, нє?» Та й пішов до іншого сусіда. І так по цілому селу. Ми так у молодості заробатували.

Дядьки виходять, а хлопці обговорюють, як кинути куріння. Один намагається переказати метод Марка Твена: «Нема нічого простішого, ніж кинути курити, — я сам робив це вже десятки разів».

— Там десь так. Шо тіпа кинути курити можна, але ненадовго.

— Якась філософія. Це, певно, Арістотєль.

— Ну не Арістотєль, але хтось із них, карочє.

Під’їжджаючи до рідних Сарн, юнаки починають жваво обдзвонювати знайомих.

— Ти можеш своїх пацанов пробить?

— Альо? Здоров. Єcть хоч пара п’яток?

Після трьох дзвінків знаходять такі потрібні їм п’ятки.

Нафарбована дівчина в кутку весь цей час муркотить у телефон:

— Шо?.. Шо «шо»?.. Нічо… Ти питаєш «шо», а я кажу «нічо»…

* * *

я зійшов у Ковелі посеред ночі.

валив сніг, але вже відчувалося наближення весни.

я зайшов до зали очікування.

у кутку цілувалася молода пара,

тож я вийшов.

коли повернувся за півгодини,

зайти побоявся:

жінка вже сиділа верхи на чоловікові,

обійнявши його руками й ногами.

і тут мені щось як защемило!

дизель до прикордонного села відходив о четвертій з чимось ранку,

тож я прогулявся нічним містом,

успішно тричі навернувся на льоду

разом із рюкзаком, який не залишив у камері схову,

щоб не витрачати зайві кілька гривень;

повернувся на вокзал,

напився по самісінькі вуха копійчаного чаю,

дивлячись на гарненьку дівчинку,

хоч явно не мого типу,

у білій курточці та з яскраво нафарбованими губами.

прийшов дизель. на цілий потяг

лише в одному вагоні всі вікна зачинялися

і лише його опалювали.

коли я зайшов, там уже була та сама пара, що в залі очікування,

у тій самій позі.

на щастя, незабаром прийшли кілька рибалок

і врятували мене від передчасної смерті

від спермотоксикозу.

someone up there loves me. definitely[2].

валить лапатий сніг…

у поїзді я пригрівся,

і розбудили мене прикордонники.

у вагоні вже нікого не було,

тож я спросоння вистрибнув на сніг,

побачив знак «Прикордонна зона — КПП»

і чесно почимчикував туди.

— доброго ранку, це кордон?

— а ви куди?

— через кордон.

— що, пішки?

— ну а як?

— тут тільки поїздом.

— так я вже приїхав.

— та нє, тут тільки міжнародними.

як виявилося, до автомобільного КПП ще п’ять кілометрів.

я через поле потеліпався стежкою до траси.

невдовзі було видно тільки собачі сліди.

«м-да, хитрий і підступний

я все ж обрав маршрут», —

подумав собі.

утім, я таки дочвалав до траси,

обтрусив сніг зі штанів,

дійшов до останньої передкордонної зупинки,

бо ж пішки пхатися через кордон і тут зась,

та й сів на автобус до Хелма,

повний місцевих українців,

які постійно курсують цим маршрутом,

никаючи між сидіннями

та провозячи до Євросоюзу —

який жах! —

наші дешеві цигарки й горілку.

на КПП доблесні прикордонники пропустили всіх без проблем.

звичайно, всіх, окрім мене.

— це вас на кордоні вранці бачили?

— (а я знаю?) може, й мене.

— і що ви там робили?

— (чорт!) шо. вийшов із дизеля, зайшов на КПП.

— (гортає паспорт) куди добираєтеся?

— до Нью-Йорка.

— що, до Нью-Йорка — дизелями?

— …

— (довго гортає паспорт. нарешті, з сумнівом) гаразд, вертайтеся в автобус.

фух-х…

аж нарешті рушили.

і проїхали аж цілих п’ятдесят метрів.

зайшов інший погранець.

— хто тут Антон Чап’як?

— (бля-а-а-А-А!)

— до начальника КПП.

словом, на цілий автобус лише в мене не було контрабанди,

але тільки мені було надано честь

заповнити митну декларацію.

ну так, про всяк, бо хто його знає, цього підозрілого типа.

цілий автобус рідних дрібних контрабандистів обговорював мене,

коли я повернувся.

— что с этим?

— нормально, пропускай!

зате потім я таки долучився до банкрутства ЄС,

провізши блок сигарет, щоб якась жіночка вписалась у квоту.

у Хелмі наш водій сказав,

щоб я «не вийобувався» з автостопом.

прогулявшись порожнім тихим містечком

під лапатим снігом

і знову відчувши самотність,

я вирішив послухатися доброї поради,

тим більше, як виявилося, для студентів у Польщі є знижки

навіть на приватні маршрутки.

— а єже́лі є́стем студе́нтем украi´нскім?

— фши́стко є́дно, сту́дент єст сту́дент.

(зі щоденника)

За моїми спостереженнями та розповідями дівчат, у яких я жив, можна виділити дві польські мови.

Перша — та, яку ми бачимо в підручниках і якою поляки звертаються до незнайомих людей: підкреслено ввічлива й навіть манірна. «Прошен пана, пшепрашам нє пшешкадзам». Друга — та, якою вони розмовляють поміж собою. І якщо в писемній мові, на рекламках у крамницях найпоширеніше тут слово — «тані» (дешевий), то в усній це «курва».

Оскільки ж поляки знають і власні нецензурні слова, і російські, то слухати їхні розмови дуже цікаво. Особливо тому, що на собі ти їх не відчуваєш: різноманітні закручені звороти й завороти є тільки засобом експресивності, а до сторонніх людей мовці ставляться дуже культурно.

У Любліні вчиться багато близьких і далеких знайомих. Ось дістав шанс подивитися, як саме вони живуть. Олена отримує стипендію близько трьохсот євро, з них сто десять іде на кімнату в гуртожитку, два на три метри (там на підлозі в спальнику ночую і я). Решти грошей саме вистачало б на харчі, якби не доводилося їздити додому.

А, є ще один пункт витрат. Оскільки вивчити польську тією мірою, щоб не просто розмовляти, доволі важко, українські студенти платять місцевим за перевірку й редагування своїх дипломних і курсових робіт.

Ураховуючи ці мінуси й те, що до стипендії два дні, живемо ми весело. За принципом «бомжуй із нами, бомжуй як ми, бомжуй краще за нас». Я купую за два злоті щось до чаю, і це вже добре. Варимо макарони від організації «Карітас» із написом «Продукт постачається в рамках програми “Їжа для найбільш убогих людей Європейського Союзу — 2005”. Не призначено для продажу». Їмо та сміємося із себе. Весела наука.

Гуляю ввечері Старуфкою (старим центром) і вкотре розумію, що спільна між давніми містами Європи не тільки атмосфера: раптом відчуваю, що, завернувши за два роги, вийду на львівську кав’ярню «Дзиґа». Так і роблю — і справді, заходжу в таку саму глуху вуличку, як та, на якій у Львові був би цей заклад. Виходячи, простую площею Ринок повз аптеку-музей.

концтабір Майданек вразив поєднанням білого (засніжене поле)

та темно-коричневого (бараки) кольорів —

це влучно передавало настрій.

бракувало тільки чорних ворон і їхнього звукового супроводу.

але я ними галюцинував.

десь там ворони мусили бути.

наступного дня я дістався Варшави, знову нормальним