Міа Натан - Виходь за мене, милий, Міа Натан

Опам’яталась я на диванчику в моєму кабінеті. І то лише тому, що він закінчив цей довгий дивовижний поцілунок й відсторонився. Коли я відкрила очі, перше, що я побачила було його ледь усміхнене обличчя. 

- Ти наче збиралась йти? – він був неабияк задоволений собою.

 А ось я собою ні! Тепер він буде думати, що мною так легко можна заволодіти!

- Збиралась, значить піду!

І пішла. Правда недалеко. Бо куди ж я піду, офіс відкритий. Спустилась в кав’ярню на першому поверсі. Хоча кава вже вухами лилася, та хотіла дати час тому божевільному звільнити поки що МІЙ офіс від своєї присутності. 

Та не так сталось, як бажалось. Мій телефон ожив у мене в кишені. Номер був незнайомий. Я підняла трубку й почула вже добре знайомий Максимів голос. Він демонстративно ввічливо попросив мене якомога швидше повернутися в офіс. 

Коли я прийшла, він сидів собі на диванчику, на якому я його залишила, переглядав щось в телефоні та задоволено посміхався. 

- Але ж! - протяжно сказав Максим, помітивши мене. - Зайченятко моє сонячне, де тебе носить? Я не наймався охороняти твоє майно.

Зайченятко? Ой, рідненький, ти навіть не уявляєш, які кровожерливі бувають зайці!

- Козлику мій, у зв'язках нерозбірливий, тебе ніхто не просив нічого охороняти. Я, грішним ділом, сподівалась тебе тут не побачити. Але ж ні, не з моїм щастям! 

- Кицюню моя ніжна, а я завжди радий тебе бачити. Навіть, коли ти починаєш творити всяке… непотребне.

- Орангутангчику мій набридливий, змушена говорити прямо: “А чи не пішов би ти!” Можливо, в твоєму житті, крім того, що бісити мене, є ще якісь справи?

- І знову ти права. Мені час. Скоро побачимось!

-  Сподіваюсь, не скоро, - напустила холоду в голос я.

Знала б я, що скоро буду сама його прохати якнайшвидше зустрітися. Чорна смуга в моєму житті вперто не хотіла закінчуватись. Більше того, темрява погрожувала перетворитися у суцільний морок. 

1.1

Сьогодні у моєї мамульки-красотульки день народження, та ще й ювілей.

Батьки запросили рідних та друзів у наш улюблений сімейний ресторанчик на набережній. Мама попросила мене причепуритися. Потапенки прийдуть зі своїм старшеньким, а він у них бізнесмен, красень, спортсмен, майже не п'є, одним словом - дуже і дуже!

Я “обожнюю” (зверніть увагу на лапки!), коли мамзель моя починає “займатися” мною. З глибокого дитинства мене лякає оце її: “Так, треба зайнятися дитиною!” Після цих слів нічого хорошого не чекай. Це може закінчитись усім, чим завгодно, наприклад, музичною школою; репетиторами з усього, що треба й не треба; викинутими на смітник моїми улюбленими джинсами, бо “тьотя Люся сказала, що це не штани, а якесь срамовисько” і тому подібним.

Дякувати Богу, її напади “відповідального батьківства” тривали недовго. Але коли вона була "в процесі", їй краще не заперечувати, бо потім “стихію не вгамувати”.

Отож, я нап’яла "оте моє саме красиве платтячко”, яке хотіла мама, зачесалась, нафарбувалась і поїхала у ресторан. Там уже майже всі зібралися. І Потапенки з сином, також. 

Вечірка набирала обертів, коли з'явився ще один гість. Цього чоловіка я  бачила вперше. Помітивши його, батько напружився і зразу став серйозним.

Незнайомець подарував мамі букет нічогеньких троянд, представився батьковим партнером по бізнесу. Судячи з реакції мого татка, партнер з нього так собі. Тільки-но він хотів сісти за стіл, як тато рвучко підійшов до нього та запропонував вийти-подихати.

Я, як-то кажуть, одним місцем відчула, що зараз щось буде і явно не хороше. Отож, підвелась з-за столу та теж пішла “подихати”. Якраз вчасно!

Мій татко саме взяв за грудки цього недоробленого “партнера” і кричав йому в обличчя щось на кшталт: “Якого (пі-пі-пі) ти сюди приперся! Я тобі вже сказав, що все віддам, до останньої копійки! Це сімейне свято і я не пам'ятаю, щоб запрошував тебе!”

Незнайомець відірвав від лацкану свого піджака його руки й відповів:

- Авжеж, віддаси. І, авжеж, не запрошував. Я просто хочу, щоб ти зрозумів, що я знаю все про тебе, про твою родину, про твою симпатичну дочечку. (Він повернув голову й, з кривою усмішкою, подивився на мене.)  І якщо, не дай Боже, не дорахуюсь хоч копійки, перша відповідатиме за це саме вона. А часу у тебе залишилось всього нічого - три дні. Так що, думай. І бережи родину!

Він підійшов до мене впритул, глумливо посміхнувся прямо в обличчя. Батько кинувся до мене. Але чоловік повернувся й неквапливо пішов до виходу. 

- Тату, що відбувається? Скільки ти винен?

- Маленька, вибач за це! Ти не повинна була…

- Тату, скільки?

- 300 000.

- В чому? Яка валюта?

- Євро.

- Твою ж душу мать! До кого вже звертався? Чому мені не сказав?