Марина Гриміч - Фріда

аж до річки Гнилоп'яті. У підземній частині будинку зосередилася величезна кількість реальних та віртуальних, які існували лише в уяві мешканців, таємних ходів. Вони, попри всі заборони й міліцейські обшуки, таки вели до міського підземелля, про яке ходили різні чутки. Одні стверджували, що то підземні ходи бердичівського кляштору, інші — що там ховали й ними провозили контрабанду євреї.

Це був не будинок. Це було міфологічне світове древо з трьома ярусами — піднебесним, земним і підземним. На верхньому ярусі жили його святі — кушнір Мойсей Давидович, Рафік Варданян — директор Бердичівського ринку, Берта Соломонівна — відома в широких торгівельних колах Бердичева, Бессарабки й Подолу комісіонщиця, Жевуські — люди хоч і без певного роду занять, проте дуже заможні й авторитетні.

На земному ярусі мешкали земні люди — військово-освітянсько-чиновницькі різночинці Соболєви, Альперовичі й Ковалі, а також коти, собаки і таргани. А підземний ярус був найтаємничішим, найзагадковішим. До нього належали не лише підвали, де витали різні духи (старих контрабандистів, що заблукали колись у бердичівських підземеллях, абортованих дітей, ченців-розстриг), а й кілька напівпідвальних кімнаток, куди періодично вселялися і звідки так само періодично зникали всі бердичівські маргінали — жебраки справжні, жебраки-симулянти, крадії, лжепророки тощо.

Отже, то було міфологічне світове древо.

Оце древо Торгової, 4 мало не суворо симетричну форму, як в орнаментах народів світу, а було потворою, химерою: стовбур (тобто центральний хід) роздвоювався, а може, навіть потроювався, щоб уже нагорі сплестися в одну крону (цілісність усіх мешканців дому-химери), його гілки (чорні ходи) переплелися в дивний вузол, розібратися в якому могли лише мешканці певної частини будинку, а коріння (тобто підвальні й напівпідвальні приміщення, підземні ходи) було найбільш заплутаною частиною дому: один корінь ішов глибоко вниз, у невідомому напрямку, а точніше, в невідомість, у вічність. Другий корінь був підтятий (прохід завалено або замуровано), третій корінчик, на перший погляд, згнив, однак то тільки здавалося, а натреноване око мешканця дому-химери бачило, як біля гнилого й безнадійно хворого відростку (одного тунелю) тягнеться цілковито здоровий корінець (інший тунель), і тягнеться він до тієї самої невідомості, ба навіть вічності.

І справді, це був єдиний цілісний організм, власний світ, ізольований від решти світу, така собі маленька держава в державі, паралельний вимір, у якому все відбувалося геть не так, як за аркою — життя текло тут за власними законами та правилами.

Дворик Торгової, 4 був викликом класичним уявленням про простір та час: на цьому маленькому клаптику Бердичева відбувалися неймовірні метаморфози з простором і часом. Ірині здавалося, що, коли зібрати докупи ті шматки простору, на яких розташувалися кімнатки, спільні кухні й туалети, комори, таємні ходи, парадні й чорні сходи, сарайчики, під'їзди, то їхня сумарна площа перевищила б усю площу Бердичева. Це був часо-просторовий клубок: варто було потягти за одну ниточку, як він розмотувався до розмірів безкінечності, де люди народжувалися, смоктали материнське молоко, пізнавали світ, їли, спали, здійснювали неймовірні махінації та ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися, гуртом захищалися від зазіхань ЖЕКу, міліції, санепідемстанції та районного відділу освіти, одружувалися, зачинали й народжували дітей і знову їли, спали, здійснювали неймовірні махінації, ґешефти, ховали свої скарби, сварилися, мирилися і врешті-решт помирали…

Ірина вийшла з машини, розім'ялася і повільно зайшла в арку, що вела у глухий дворик. Вона сподівалася побачити там великий дерев'яний стіл, за яким сиділи старі мешканці міфологічного дому-древа і грали в карти, але натомість застала дику пустку. Лише одна жива цятка була у дворі — старенькі «жигулі», які тут хтось припаркував.

Та пустка оглушила й осліпила її. Дім був геть порожнім. У ньому ніхто не жив. І судячи з усього, дуже давно. Здавалося, що він ось-ось завалиться. Адже будинки не можуть жити без людей.

У Ірки підігнулися ноги, і вона присіла на сходинку. На неї дивилися сліпі вікна і беззубі сходи.

Міфологічного дому-древа не було.

Була руїна.

«Цього не може бути. Не може бути цього. Це неможливо».

Ірка тільки тепер збагнула, що для неї значив цей дворик.

Це була модель її світу. Зрештою, її бізнесу. Бізнес, як і цей дворик, як і світове міфологічне древо, має три яруси: верхній — піднебесний, середній — земний і нижній — підземний, таємний і потойбічний. Нагорі сидять бізнес-святі (несуттєво, як їх звуть — Мойсеями Давидовичами, Бертами Соломонівними, Маджарянами чи Іринами Ревуцькими). На середньому рівні вештаються земні істоти — діти, люди поза бізнесом, коти, собаки, собакоподібні люди і людиноподібні коти, дорослі діти і вічні старигани. А ось нижній ярус — це найбільш незрозумілий і небезпечний світ. До нього ведуть центральний вхід і вхід чорний. Центральний вхід для невтаємничених — міліціонерів, податкової, санстанції, мас-медіа, обивателів. А справжній вхід до нижнього ярусу завжди таємний. Він схований у найнесподіванішому місці, зручному для бізнес-святих, тобто тих, хто перебуває на верхньому ярусі. Лише небожителі мають доступ до чорного ходу, до таємного підземного світу бізнесу — темного, лабіринтоподібного, небезпечного, із замурованими скарбами та кістками людей, що згинули в бізнесі. Нижній ярус українського древа бізнесу — це бердичівське підземелля, яке може привести як до кляштору, тобто до святих, до раю, на небеса (мовою бізнесу — аж до верхніх ешелонів влади), або до пекла — через єврейські контрабандні тунелі до Гнилоп'яті (тобто до банкрутства).

Невже більше не існує міфологічного світу Торгової, 4?

Ірка стільки років жила за правилами і законами, яких вона навчилася тут, у цьому часо-просторовому клубку. Як же вона житиме далі, знаючи, що підмурівок її успіху розвалився? Його вже немає? Він безслідно зник?

Вона сиділа приголомшена і спустошена. Вечірні сутінки невблаганно насувалися на дворик, і якась особлива тривожна тиша тиснула на неї.

У двір зайшов чоловік, напевно, власник авто, здивовано подивився на Ірину і все-таки наважився запитати:

— Ви щось шукаєте?

— Я шукаю Фріду Кац. Точніше, мені повідомили, що вона померла… Вона колись тут жила… Де її родичі, ви не знаєте?

— Це котру Фріду Кац, ту, що внучка Берти Соломонівни?

— Так-так! Саме її! Ви її знали?

— Кого? Фріду? Фріду — ні. А от Берту Соломонівну… Хто її в Бердичеві не знав!

Чоловік замислився.

— Ага, точно. Була у Берти Соломонівни внучка. Може, це якраз та Фріда, про яку ви питаєте. Я її не пам'ятаю. Тільки пригадую, що вона давно кудись виїхала і безслідно зникла. Навіть на похорон бабусі не приїжджала. У Бердичеві її точно немає. Я б знав. Я тут за рогом своє кафе тримаю. Заходьте. Смачно і дешево.