Вікторія Калінгер - Серце Дракона, Вікторія Калінгер

Глава 1

Глава 1.

Настав той день, коли влада в найвеличнішому та наймогутнішому місті Острова Семи Морів перейшла до його рук.  Нарешті Цитадель, після довгих років війни, здала свою оборону та схилилася перед його силою та величчю. Його внутрішній демон тріумфував, купаючись у власному задоволенні, омитому запахом крові та смерті, що витав у повітрі. Саме усвідомлення того, що від тепер весь Острів належить йому, п’янило розум. Нарешті він виконав клятву, яку так давно виголосив на могилах рідних його серцю людей. Бачать Боги, всі ці роки йому було не легко. Кожен новий день для нього починався з боротьби та протистояння. Він прикладав всіх сил, щоб опинитися зараз в цій залі. Кожна нова перемога залишала позаду гори трупів та скалічених життів. Та сьогодні, сидячи на троні і вдивляючись в широко розплющені очі імператора, тіло якого бездиханного лежало біля його ніг, десь глибоко в середині починало зароджувалося почуття рівноваги та такого довгоочікуваного спокою. Саме сьогодні, в запеклому бою він зміг здобути корону та право називатися імператором Острова Семи Морів. Починаючи з цього моменту, саме він стане істинним правителем, волі якого коритиметься кожен житель цих земель А той, хто посміє йти проти імператора, вже ніколи не промовить жодного слова. Від тепер всі його подальші дії будуть спрямовані на поліпшення устрою життя цього народу, який і так вже достатньо пережив мук та втрат. Він прикладе всіх зусиль, щоб витягти Острів з тієї утопії та беззаконня, що встиг породити колишній імператор. 

Стримуючи демона, що так і кортів вирватися на волю, воїн зупинив свій погляд на крові, що яскраво майоріла на його мечі, затиснутому в руці. Перед очима промайнув давній спогад.

Двадцять років тому, будучи ще дитиною – він, стоячи біля могил своїх рідних, у відчаї викрикував зовсім не дитячі слова, які роздирали його з середини – «Я обов’язково помщуся. Я Вам клянуся, що знищу тих, хто відібрав Ваші життя. Вони ще будуть благати про милість. Та для них буде надто пізно. Цей нікчемний, просочений лицемірством, брудом брехні і підлабузництва світ стане моїм. І кожен заплатить за те, що вчинив». З очей хлопчика лилися гіркі сльози, що зливалися з дощем. В руці він міцно затискав той самий меч, який зараз був повністю просочений кров’ю його ворогів. Саме в цей момент на світ з’явилося щось темне і лихе. Те, що спало десь глибоко в середині. В той день хлопчик, що гірко плакав на могилі своїх рідних помер. І від переляканої, розбитої горем і відчаєм дитини більше нічого не залишилося. Тоді він плакав в востаннє.

Спогад раптово обірвався, лишивши неприємний після смак. Чоловік поглядом обвів залу, де ще лежали понівечені тіла. В цю мить його очі були не природно темними, а на обличчі застигла демонічна усмішка. Колись, всі ці лицеміри сміялися, дивлячись йому в обличчя, та стверджували, що такий як він все життя буде ніким. Та пройшов час і ось він тут. Сидить на троні, який говорили «такому як він належати ніколи не буде». Хм…. «Наївні, тупі виродки. Де вони зараз?! Правильно – вони мертві». Всі, хто смів хоч раз перейти йому шлях, затихли навіки. Він здолав їх усіх. Віднині Цитадель і весь Острів належить лише йому. І не важливо, яку ціну він заплатив за право називатися імператором.

Та найбільше, що його тішило, так це дивитися на бездиханне тіло імператора Владлена – людини, що вбила все людське в ньому багато років тому. Той тваринний жах, що застиг в очах колишнього правителя, приносив не аби яке задоволення та умиротворіння. Він виконав свою клятву. І зараз це було головним.

За дверима зали почулися кроки. Важкі дерев’яні двері зі скрипом відчинилися. Занурений у власні думки, чоловік продовжував пильно вдивлятися в мертві очі імператора.

- Драгане!?

Чоловічий голос, що пролунав надто близько, змусив воїна нарешті вийти зі своїх думок. Чоловік відірвав свій погляд від імператора та подивився на того, що щойно увійшов до зали. Перед ним стояв Троян. Його єдиний та  вірний друг. Побратим на полі бою. Один із не багатьох, кому Драган міг довірити власне життя. Будучи ще юнаками, вони потоваришували. Троян був одним із перших, хто підтримав Драгана у рішенні піти війною на Цитадель та припинити правління Владлена. Адже, хлопець і сам свого часу багато втратив через жорстокість імператора. Та була ще одна причина, через яку Драган цілковито довіряв Трояну. Останній, знаючи темну сторону свого товариша, не відвернувся від нього, не почав боятися чи ненавидіти, а так само продовжував його підтримувати та довіряти.

«Невже ти не боїшся того, що сидить там?» – Драган торкнувся своїх грудей. Пам’ятає як вперше заговорив з Трояном про демона. Розмова відбулася після однієї із битв. Чоловік вперше за стільки років не втримав те зло, що розривало його з середини. Дав волю демону. В той день багато було пролито крові. Вже і не згадає, як  тоді зумів приборкати своє єство.

«Немає чого боятися» - у відповідь Троян знизав плечима. «Давно вже підозрював, що ти не той, ким хочеш здатися на перший погляд» - Продовжував чоловік.

«Ти мусиш тікати як най далі від мене. Рано чи пізно, настане той день, коли я не зможу втримати його. І тоді…»

«Немає ніяких тоді. Рано чи пізно ми всі опинимося серед Богів… - На мить Троян задумався. Та потім продовжив – Я підтримаю тебе в боротьбі проти Владлена і його прибічників. І щоб не трапилося, знай – я з тобою буду до самого кінця».

 Після, чоловіки не поверталися до цієї розмови. Та й навіщо, якщо в той день сказали один одному все, що мали сказати. Тай демон, відтоді більше з’являвся.   

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍