Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— Стій! — підняв руку підперезаний мечем, як тільки я наблизився до мосту. — Хто такий? З чим завітав?

Ф-фу... Свої... У сенсі русичі, слов'яни... Ну, хоч у цьому пощастило. Хоча не факт. Не поспішатимемо. Адже тевтонці не на порожніх землях свої замки ставили. Так що я цілком можу опинитися в одній із таких комтурій, які лише нещодавно увійшли до складу ордену. І нових панів селяни можуть із однаковим шансом як ненавидіти, так і любити. Все залежить від конкретного командора та його політики, що проводиться на довіреній йому території.

— Стою… — я демонстративно сперся на перила. — Хто такий? Людина... Степаном звуть. А завітав із найпростішим наміром. Поїсти б чогось, та поспати під дахом. Якщо нема з ким, то можна й одному… — вирішив закінчити промову нехитрим жартом.

Чоловік із списом посміхнувся, оцінив жарт. На вигляд йому років зо тридцять, а глибокий шрам на лівій щоці вказував, що й життя довелося побачити різне. Мабуть, і під чужим дахом ночувати доводилося. Та й у чужих ліжках теж.

Зате той, що з мечем, уже у віці — про що свідчила рясна сивина у волоссі та бороді — навпаки, насупився. Мабуть, у господарстві не тільки дружина є, а й дочка. Може, навіть кілька, у тому віці, коли за ними око та око потрібне. І поява дженджуристого чужинця в селі його не надто втішила.

— А звідки пришкандибав? — буркнув відповідним тоном. — Щось не пригадаю у наших краях такого молодця?

Коли не знаєш, що сказати, найкраще надати можливість співрозмовнику самому знайти відповідь. Так що я лише плечима знизав, зітхнув і махнув рукою позад себе.

— А-а… — промовив похмурий. — То ти з того купецького обозу, що нещодавно поряд із селом ночували?

Навіщо заперечувати? Але й поспішати із підтвердженням не варто. Мало, як там у минулому справи склалися. Може, у сільських до тих купців якісь претензії є? Тож тягнемо паузу… Мовчання, воно не лише золото, а й здоров'я заощадити може.

— А я ж казав вашому старшому, що не варто йти через Темний ліс. Неспокійно там нині… — продовжив розмову селянин. — Так ні… не послухав. Шлях хотів скоротити… І як? Скоротили?

О… А ось і моя легенда вимальовується. Говори, рідний… не зупиняйся.

Ще один потиск плечима, і селянин продовжує в тому ж дусі. Адже нашій людині їсти не дай, аби лише з іншого посміятися. Себе мудрішим та досвідченішим відчути.

— Сам як уцілів? Втік?

Гм... Непривабливу роль мені відводять. Погоджуватися чи заперечити? Поки думав, заговорив той, що зі шрамом.

— Не тушуйся, братку. У такій ситуації втекти — не боягузтво, а розсудливість. Проти жархуна не всякий лицар вистоїть. Та й то, якщо верхи і в гарному обладунку. А ваші кольчужки йому на одне ікло... що гнила шмата.

Ще інформація. Жархун... Не знаю, що це таке, але треба запам'ятати.

— Це так, — несподівано змінив гнів на ласку старший. — Від решти, мабуть, уже й кісточок не залишилося… Гаразд, чого вже. Проходь, Степане. Гостем будеш. Прогнати того, хто живим з такої веремії вискочив, Сестри не зрозуміють.

Ще й якісь сестри… Запам'ятовуй, запам'ятовуй. Тут не виш, тут за пропущену лекцію «хвостом» не обійдеться — аби головою заплатити не довелося.

— Ти, Борею, візьми його до себе на ніч. Все одно бобилем живеш. А хата велика... Та й побалакати двом найманцям, мабуть, знайдеться про що.

— Дякую… — нарешті і я зміг рота відкрити, особливо не побоюючись ляпнути зайве. — Я й у стодолі можу на сіні. Не обов'язково у хаті.

Судячи зі здивованих очей, все-таки щось не те сказав і поквапився виправитися.

— Все краще, ніж у лісі під ялинкою.

— Це так, — зі знанням справи погодився Борей і доторкнувся вільною рукою до шраму. — Знайома річ… Ну, ходімо, чи що… Степане? Зголоднів мабуть?

— Є трохи, — погодився я скромно, але живіт видав таке бурчання, що глухий би почув. Зате вся напруга, що витала в повітрі, зникла миттєво.

— Воно й чути, що зовсім трішки, — засміявся сивий. — Ідіть уже…