Тома Глубокова - Доленосна зустріч в Новий рік ❆, Тома Глубокова

- Хіба вони мене знають? - я посміхнулася, трохи з'їхавши по сидінню і розглядаючи його немов заново. Час зробив його тільки більш харизматичним і мужнім. Упевнений профіль, стильний одяг, хвилюючий запах і теплі руки. Так... Теплі руки в нього були завжди. Він грів часом мої холодні пальчики й жартував, що ми ідеально підходимо одне одному. Щоб він постійно грів мої долоньки.

- Особисто, звісно, ні, - Юра посміхнувся. - Але знають, що існує та дівчина, яку я хотів знайти й знову спробувати...

- Не кажи таких слів. Це для тебе лише слова, а я... - опускаю погляд, боячись зізнатися, що він досі хвилює мене. Думки, почуття... Дихання практично перехоплює від його близькості.

- Юль, - він кличе мене, підхоплює пальцями підборіддя і цілує в губи. Несподівано і дуже спекотно. Так, як і п'ять років тому, змусивши все всередині буквально затремтіти й вибухнути. Я тремчу, але відповідаю, прочинивши губи. Мені так хочеться знову відчути його, того самого мого єдиного, про якого я стільки років мріяла. Адже не зважаючи на те, що він мене кинув, я не перестала про нього мріяти та ним дихати...

- Ти відповіла на моє запитання, крихітко. Поїхали. Хочу, щоб із цього дня тобі було добре. Завжди.

- Чому ти мене тоді кинув, Юро? - я запитую просто в губи чоловіка. Він не відсторонився, роздивляючись мене і посміхаючись так, немов нарешті отримав те, чого так довго хотів.

- Мене змусили, маленька, - тихо прошепотів він. - Я нічого не міг сказати проти наших батьків, ніяк не міг боротися... Полетів, щоб не заважати тобі вчитися. Щоб ти могла побудувати своє життя і забути мене, як хотів того твій тато, - чоловік зітхнув. - Мій батько довгі роки просить вибачення і шкодує, що так вчинив, і в мене вистачило сміливості його пробачити. І прилетіти, щоб знайти тебе і забрати собі.

- Мій батько ніколи цього не говорив, - шепочу. - Він лише стверджував, що я варта кращого і вічно казав мені, що кохання - це щось неважливе і непотрібне.

- А як ти сама вважаєш? Думаєш, наше кохання ще живе?

- Раз я всі ці роки все ще пам'ятаю тебе і твій смак, запах... Як думаєш? - завмерла, сама не розуміючи, звідки стільки сміливості.

- Пиши, що сьогодні ти не приїдеш на свято. Я більше ніколи й нікуди тебе не відпущу.

- Ти впевнений? Мені так страшно, якби ти тільки знав! - я стиснула губи. - Мені нестерпно страшно!

- Ми вже не маленькі. Тобі не вісімнадцять, мені не двадцять, щоб зараз про щось шкодувати. Я не можу більше жити в чужій країні, спілкуватися з чужими людьми й приходити в порожню квартиру. Тож, я прилетів в Україну за єдиним, чого мені не вистачає в моєму житті. За тобою.

- Дивно, - шепочу. - Але знаєш, я тільки цього року відчуваю достатньо сміливості, щоб зважитися на все, що ти кажеш.

- Пиши.

Я відкриваю діалог із мамою і пишу коротко, що не приїду на свято. Чоловік тим часом упевнено вирулює і їде з двору, на проспекті одразу набираючи швидкість. Я прикриваю очі, але лише на секунду. Мама вирішила перенабрати.

- Як це - ти не приїдеш? - ми не бачилися з нею зранку і не спілкувалися. Однак, вона навіть не привіталася. Не знаю, за що я отримую все це. Але ставлення до мене набагато гірше, ніж до мого молодшого брата. Йому ось усе дозволяється. Справді, все.

- Привіт. Ось так. Мене запросили відсвяткувати в інше місце і я вирішила їхати, - відчуваю, як Юра поклав руку на коліно і трохи стиснув. Дивно відчувається ця його підтримка. А ще я на секунду відчула, наскільки я зараз легковажна. Немов мені знову вісімнадцять і в голові один вітер. Для батьків я точно буду такою. Але... Якщо все, що сказав мій колишній - правда, я не хочу з ними навіть спілкуватися.

- Як це? А сім'я? Новий рік - сімейне свято, Юліє! Щоб зараз же приїхала додому!

- Мам...

- Юліє, - чую голос батька і підтискаю губи. Чомусь стає так прикро... - Ти не збираєшся...

- Тату, це правда, що ти винен у тому, що Юра тоді полетів із країни?

- Який ще Юра, Юліє? Давай додому!

- Тату, відповідай на запитання, - наполягаю, хмурячись і кусаючи губи. Думаю, він прекрасно пам'ятає єдиного хлопця, якого я привела знайомитися і за яким кілька місяців як мінімум лила гіркі сльози.

- Тобі потрібно було вчитися, а не думати про хлопчиків. Не треба зараз перекладати відповідальність на мене, Юліє. Ти могла думати власними мізками та зрозуміти, що я не прийму ваші стосунки в такому юному віці.

- Тату, ти й сам став батьком у двадцять. Про що ти? - з очей бризкають сльози, але я швидко їх витираю і схлипую. - Чому ми не могли зустрічатися?

- Звідки ти взагалі все це знаєш?!

- Бувай, тату, мамо. Я потім приїду і ми поговоримо. Але не сьогодні.

- Юлія!.. - чую тут же вигук батька, але відключаюся. Не хочу більше нічого чути. Душать непрохані сльози й те, наскільки вони контролювали навіть мої думки. Адже вони мене переконали, що саме Юра кинув мене, обравши кар'єру і не зважаючи на мої почуття. Складно було змусити мене ненавидіти його. Але серце мені точно розбили.

- Юль, зупинимося? Можемо попити чаю з твоїм улюбленим Тірамісу. Час є, - обережно цікавиться чоловік і я киваю. Він ще пару хвилин шукає якусь парковку і зупиняється.

Ми недалеко від мого будинку і можемо навіть повернутися. Але вперше мені настільки не хочеться додому, що нестерпно від самої думки про це. Адже це ніби як неправильно. А я хочу втекти й мені страшно, що так буде тепер завжди.

Сідаємо за столик і замовляємо м'ятний чай. Юра небагатослівний і чекає, поки я прийду до тями. Він іноді гладить мою руку і поводиться так, немов боїться, що я зараз просто розчинюся, зникну і мене знову доведеться шукати.

До речі, про це.

- Як ти дізнався, де я працюю? - ковтнула я.

- Мені Маша підказала. Пам'ятаєш мою старосту? Я кинув клич і вона розповіла, що бачила тебе баристою в кав'ярні. Якби ти там більше не працювала, я б пішов прямо додому, - чоловік знизав плечима. - Але в мене не було бажання зустрічатися з твоїм батьком, тож спершу обрав усе ж таки кав'ярню.