Тома Глубокова - Доленосна зустріч в Новий рік ❆, Тома Глубокова

❆ 2 ❆

❆❆❆

Дзвенить дверний дзвіночок, а в зал одразу ж потрапляє морозне, свіже повітря, разом із рідкісними маленькими сніжинками. Я підіймаю голову, глянувши на годинник. Уже шоста, і мені б ще годинку тут посидіти та, якщо нікого не буде, спокійно зачинитися і втекти на автобус.

Кліпаю, немов не вірячи до кінця власним очам. Хмурюся, бачачи, як п'ять років значно змінили не тільки мене - як внутрішньо, так і зовні. Він упевненою ходою йде ближче, високий, широкоплечий і шалено красивий, як і раніше. Тільки зараз ще й більш мужній і стильний, немов витягнув дуже хороший квиток у більш забезпечене життя.

Ковтнувши, я посміхнулася, як і всім клієнтам, вимушеною посмішкою. Навряд чи він мене пам'ятає.

- Добрий вечір. Веселих свят! Чого б ви хотіли? - цікавлюся.

- Американо без цукру, будь ласка, - кивнув чоловік, дістаючи з гаманця купюру і кладучи її на стільницю. І йде сідати.

Серце болісно стискається і хочеться вирвати його, щоб вдихнути трохи більше кисню. Усе ж таки не пам'ятає.

Хоча минуло п'ять років. Багато що за такий великий термін може змінитися і я цілком тверезо розумію, що це нормально. Ну, навіщо йому пам'ятати ту дівчину з першого курсу, яку батьки не відпускали нікуди й довелося в перший же рік прихованих стосунків іти знайомитися з батьками?

Хоча цей рік був найкращим. Я тільки вступила і все було в новинку. З'явилися друзі й батьки дали більше свободи, відпускаючи іноді мене до опівночі. Хоча, зараз розумію, що після вісімнадцяти могла б і сміливішою бути з ними.

Але, на жаль. Навіть коли в моєму житті з'явився цей високий і красивий чоловік із третього курсу архітекторів, я все ще залишалася маленькою дівчинкою. А на другому курсі, під новий рік, він зник.

Що ж, нічого страшного. Поки я із завмиранням серця, затримуючи дихання, йду до його столика, щоб віднести каву, я відчуваю, як сильно хочу запитати його. Про те, чи пам'ятає мене, чи про те, чому зник і перевівся за кордон.

Але ставлю чашечку і йду, ганебно тікаючи від нього, від себе і від відповідальності.

Поки я готую зміну до закриття і трохи підбиваю касу, минає ще час, і гості, що були в залі, залишають його, поспішаючи в магазини та додому, до святкового столу. Останнім іде Юра, незрозумілим, дивним поглядом, глянувши на мене перед тим як знову зник.

Задумливо знизавши плечима, я написала в чат із фотозвітом, що зачинилася на годину раніше, і одягла пальто, зверху сумку через плече і шапку, старанно заправляючи волосся під в'язану приємну тканину. Забираю картонний пакетик із подаруночками від гостей кав'ярні та ще кілька хвилин займаюся закриттям.

На вулиці вже стемніло. Лише жовтувато-помаранчеві ліхтарі світять на невеличкій вуличці та стоять кілька припаркованих машин. Ще трохи світяться вікна відкритих сувенірних крамничок, прикрашені гірляндами. Впевнено крокую доріжкою і відчуваю, як моя нога, так і не стала впевнено. Розуміючи одразу, що я починаю падати, скрикнула і вже приготувалася до синців на м'якому місці, заплющила очі...

Але не впала.

- А ти так само необережно йдеш слизькою дорогою! - чую я вигук знайомим голосом. Але ще відчутнішими є чоловічі сильні руки на талії та спині.

Розплющую очі й ахаю, бачачи над собою Юру. Того самого, такого знайомого й коханого, але водночас такого ж незнайомого й дуже далекого від мене чоловіка. Такого чужого, але з такими рідними, тепло-карими очима.

- Ти мене пам'ятаєш? - виривається в мене, коли я вчепилася в його плече і дозволила себе поставити на сніжок. Чоловік усміхається. Його запах і тепло тіла відчувається так сильно, що мої щоки починають червоніти. Тільки через кілька секунд я усвідомлюю, що ми стоїмо не просто близько. Він обіймає мене, трохи притискаючи та допомагаючи встояти на слизькій доріжці.

Мабуть, до вечора доріжки взялися тонкою скоринкою льоду.

- Це дуже складно: забути тебе, Юль.

- Що? - я кліпаю.

- Які плани на цей Новий рік? Я одного разу змарнував свій шанс провести його з тобою і наважився виправити цю ситуацію тільки сьогодні.

Я шоковано розплющую очі ширше. Стиснувши губи, я відійшла на крок, але не відпустила руку, щоб не впасти.

- Я поспішаю додому, вибач, - зітхаю, не зважаючи ні на що, упевнено відмовляюся. Я не розумію його мотивів і не можу усвідомити його причин. Я все ще одурманена його запахом і все ще відчуваю тремтіння по тілу від його близькості. Він мене пам'ятає!

Тоді до чого був цей цирк у кав'ярні? До чого цей байдужий погляд?

- Можу тоді підвезти? - чоловік не засмучується моїй відмові. Немов прекрасно розуміючи мене і навіть киваючи.

- У тебе тепер є машина? - усміхнулася у відповідь.

- Так, - Юра натиснув на кнопочку брелока і нам підморгнула чорна блискуча іномарка. Я киваю. Немає жодного бажання трястися в автобусі.

Та й... Хто не ризикує, той не п'є шампанського.

Він допомагає дійти до авто і зачиняє за мною двері, коли я сіла всередину. Уже зовсім скоро ми їхали невеликим провулком, минаючи красиві вітрини, кав'ярні та сувенірні крамниці. Усе буквально затаїлося в очікуванні Нового року й особливої магії. Не зважаючи на те, що іноді в моєму житті все йде не так, як я того б хотіла, саме в Новий рік, ближче до дванадцятої відчувається своєрідна, приємна атмосфера. Хочеться літати і якомога сильніше вдихнути цю магію, повірити в неї і в те, що все в цьому світі можливо.

Варто лише трошки бути сміливішим.

Він зупиняється вже хвилин за п'ятнадцять біля мого будинку. Адреса не змінилася і я навіть не здивувалася, що він так безпомилково приїхав у потрібне місце. Але...

Я так і не вийшла.

- З ними в тебе точно такі самі стосунки? Натягнуті? Досі суворі? - він так безпомилково вгадує, що я навіть гублюся. Відкидаюся головою на спинку і дивлюся на чоловіка, зітхаючи.

Киваю.

- Поїхали зі мною? - Юра знову акуратно запропонував. - Я поїду за місто до своїх батьків і вони будуть не проти побачити й тебе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍