Олександра Багірова - Єдина для Ворона, Олександра Багірова

Розділ 3

- Тільки мені потрібні гарантії. Не думай, що викладу тобі всі карти на стіл, - кажу, повертаючи на заднє подвір'я.

Хочу побути сама. І нехай Вадим подумає над моєю пропозицією. Бридко ... чому щоб врятувати одне життя, треба знищити інше? А інакше як вчинити? Благати, тиснути на жалість? Із моїм чоловіком так не вийде. Із ним треба діяти його методами.

Тільки насправді в мене нічого немає… і я мушу принести в жертву чужі долі, принести біль іншим людям, щоб урятувати ненароджену дитину.

Чи маю я на це право?

Не думаю, що на це є однозначна відповідь.

Але я знаю, що заради свого малюка я піду на все, підставлю… так здам навіть Ворона.

І нехай потім я все життя згорятиму від докорів совісті, але я все одно знатиму, що вчинила правильно.

Адже моя дитина буде живою.

Піднімаю голову вгору… сіре похмуре небо, майже чорне… хоч до вечора ще далеко… Воно хмуриться, приховано хмарами, і ось-ось заплаче, проллє на нас свої сльози…

Я завжди плачу. Щомиті. Тільки мої сльози не видно. Вони криваві, отруйні та гіркі, вони ллються всередині, обпалюючи та завдаючи неймовірних страждань.

Ворон… небо завжди асоціюється з ним. Він невловимий, мінливий та недосяжний, як небо. Можна лише дивитися, любити, мріяти, плакати, але він завжди залишиться недосяжним.

Спершу я не могла згадати, де його бачила. Скоріш за все, так пам'ять захищала мене від болю... Адже там, де Ворон, неодмінно слідом приходять страждання.

Я була щаслива у своєму забутті. Опіки, пластичні операції, вони змінили мене не тільки зовні, а й усередині… моє кохання причаїлося. Дало мені перепочинок, щоб потім знову обрушитися з усією силою вбивчої стихії і надовго поховати мене під уламками приголомшливого почуття.

Вперше я побачила його, коли мені було сім років. Він уже був підлітком. Микита жив із напівсліпою старою в нашому маленькому селі в горах. Вічно голодний, брудний, із збитими кулаками й розбитим обличчям, ще тоді його очі зачаровували, ніби дивишся в потойбічний світ, у лякаючу та манливу чорноту.

Моя мама його шкодувала, часто запрошувала до нас на вечерю. Я тоді ще не розуміла, чим славитись наше маленьке село, які страшні справи тут відбуваються, і Микита вже тоді варився в цьому. Він загруз по вуха.

Але в той час я лише захоплено дивилася на гарного хлопця. Здалеку, бо на малявку ніхто не звертав уваги. Я була лише непорозумінням, яке завжди плуталося під ногами.

Гірко… але такою для нього і залишилась… роки нічого змінили.

А Микита все частіше з'являвся в нас вдома. Їв мамині пироги та борщі, нахвалював усе, розпливався в компліментах, а потім йшов у сарай до мого вітчима.

Він з ним потоваришував... з моторошною та страшною людиною.

А за рік мами не стало… Микита її вбив… на прохання вітчима.

Після цього він надовго зник з горизонту. У нас у селі подейкували, що його забрав додому рідний батько.

Чи я ненавиділа хлопчика, який позбавив мене найдорожчого? Який позбавив мене дитинства?

Швидше… ні… я вже тоді хворіла ним…

Я мріяла про нього ... Але все ж таки не впізнала, коли в моє вісімнадцятиріччя він знову з'явився на горизонті та став моїм першим. Тоді він поневолив мене, забрав моє серце та витер об мене ноги, показавши, що я для нього ніхто, сміття під ногами.

А моє кохання, воно знову вижило… Страшна, дика, одержима істота… кохання… яка відбирає у нас все, і змушує вічно горіти від бажання знову вдихнути запах ненависного монстра… і все ж таки шалено коханого…

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍