Елена Ферранте - Історія втечі та повернення, Елена Ферранте

що проступала крізь волосся на черепі. Скількох людей, наших однолітків, уже не було серед живих, вони щезли зі світу: хто через хворобу, хто під тягарем життєвих випробувань, які, мов наждаком, стирали їхні нерви, хто загинув не своєю смертю. Якийсь час ми сиділи отак апатично на кухні, не маючи ані найменшого бажання прибирати зі столу, а тоді знову вийшли надвір.

Був чудовий зимовий день, світило сонце, звеселяючи все навколо. На відміну від нас, старий район залишився таким, як був. Зовсім не змінилися низькі сірі будинки, двір, де ми гралися, головна вулиця; тою самою лишалася темна паща тунелю, усюди так само панувало насильство. А от навколишній краєвид змінився. Зеленкуватих плес ставків більше не було, колишня консервна фабрика зникла. На їхньому місці стояли, виблискуючи, скляні хмарочоси, колишні символи світлого майбутнього, у яке ніхто ніколи не вірив. Усі ці зміни я помічала з року в рік, іноді з цікавістю, але частіше байдуже. У дитинстві я собі уявляла, буцімто поза нашим районом Неаполь повен всіляких дивовиж. Наприклад, кількадесят років тому мене страшенно вразив хмарочос на площі Ґарібальді: я захоплено спостерігала, як поруч з модерною спорудою центрального залізничного вокзалу поверх за поверхом виростає кістяк цієї будівлі, яка тоді здавалась нам височенною. Проходячи площею, я завжди ним замиловувалася. «Дивись-но, який він високий», – казала я Лілі, Кармен, Пасквале, Аді, Антоніо – усім тодішнім друзям, з якими ми їздили на море, туди, де починаються багаті квартали. Там, нагорі, думалось мені, живуть ангели, і звідти вони можуть насолоджуватися видом на ціле місто. Як мені хотілося вилізти туди, забратися аж на вершечок! Хоч він був за межами нашого району, то був наш хмарочос, бо ми день у день бачили, як він росте. Але потім будівництво зупинилося. Коли я повернулася з Пізи додому, привокзальний хмарочос більше не здавався мені символом оновлення міста, а радше доказом нездарності тутешнього люду.

У ті часи я зрозуміла, що між нашим районом і всім Неаполем великої різниці немає, бо занепад заполонив усе. Повертаючись у рідне місто, я щоразу помічала, як воно стає дедалі крихкішим, не витримує змін пір року, спеки, холоду, а насамперед гроз. То заливає станцію на площі Ґарібальді, то завалюється галерея напроти музею, то десь зсувається земля і надовго вимикають струм. Моя пам’ять зберігала спогад про повні небезпек темні вулиці, дедалі хаотичніший вуличний рух, ями в бруківці, великі калюжі. Переповнена каналізація вивергала нечистоти. Потоки стічних вод, відходів і бацил виливалися в море з пагорбів, забудованих новими вутлими спорудами, або ж роз’їдали підземний світ. Люди вимирали через занедбаність, корупцію, сваволю, проте на кожних нових виборах із захватом підтримували політиків, які робили їхнє життя нестерпним. Зійшовши з потяга, я з осторогою йшла вулицями, де минуло моє дитинство, і завжди говорила діалектом, немов подаючи знак: я своя, не чіпайте мене.

Коли я скінчила університет і одним махом написала оповідання, яке за кілька місяців геть несподівано вилилося в книжку, у мене виникло враження, що світ, з якого я вийшла, розвалюється ще більше. У Пізі та Мілані я почувалася добре, іноді навіть щасливо, а при кожному поверненні в рідні місця боялася, що якісь непередбачені обставини не дозволять мені виїхати звідси і все те, що я здобула, у мене заберуть. Що більше не зможу зустрітися з П’єтро, за якого невдовзі мала вийти заміж; що більше не побачити мені чепурного приміщення видавництва; що більше не тішитимуся вишуканим товариством Аделе, моєї майбутньої свекрухи – такою матір’ю, як вона, моя мати не була ніколи. Раніше місто теж здавалося мені занадто людним – страшна тиснява повсюди, від площі Ґарібальді до кварталів Форчелла і Дукеска, до вулиць Лавінайо та Реттіфіло. Наприкінці 1960-х у мене склалося враження, що натовп став ще більшим, а дратівливість й агресивність людей вийшли з-під будь-якого контролю. Якось вранці я подалася до вулиці Меццоканноне, де кілька років до того працювала продавчинею у книгарні. Я пішла туди з цікавості, щоб знову побачити місце, де я трудилася, а насамперед – щоб подивитися на університет, у якому ніколи не була. Я хотіла порівняти його з Вищою нормальною школою в Пізі, а ще сподівалася зустріти дітей викладачки Ґальяні – Армандо й Надю – і похвалитися перед ними тим, чого мені вдалося досягти. Але вулиця та університетські приміщення сповнили мене неспокоєм, там була сила-силенна студентів з Неаполя, провінції і з цілого Півдня. Одні були добре одягнені, галасливі й самовпевнені, а інші – неотесані й затуркані. Вони юрмилися біля входу, в авдиторіях, стояли у довгих чергах перед канцеляріями, де вряди-годи спалахували сварки. Троє чи четверо побилися за кілька кроків від мене, без жодного приводу, немов їм досить було побачити одне одного, щоб вибухнути лайкою і стусанами, їхня чоловіча лють вимагала крові, виливалась у крики говіркою, яку я ледве розуміла. Я поквапилася геть, немов відчула загрозу в місці, яке вважала безпечним і приязним.

Коротко кажучи, щороку мені здавалося, що стає дедалі гірше. У той період злив сталися й інші руйнації – цілий багатоповерховий будинок запався і перехилився на один бік, немов людина, яка сперлася на поїдений шашелем підлокітник, а той зламався. Були загиблі й поранені. Крики, бійки, вибухи саморобних бомб. Здавалось, ніби місто виношує у своєму лоні гнів, що ніяк не може вийти назовні, а тому роз’їдає його зсередини або ж вибухає на поверхні гнійниками, просяклими отрутою, яка вивергається на всіх – на дітей, дорослих, літніх людей, мешканців інших міст, на американців з НАТО, на туристів усіх національностей, на самих неаполітанців. Як можна було витримати в такому місці, де всюди панували безлад і небезпека – на околицях і в центрі, на пагорбах і під Везувієм? Яке жахливе враження справило на мене передмістя Сан-Джованні-а-Тедуччо і сама дорога до нього! Яке жахливе враження справила на мене фабрика, де працювала Ліла, і сама Ліла, Ліла, яка жила з малою дитиною в убогій оселі разом з Енцо, але не спала з ним! Сказала, що він хоче розібратися, як працюють комп’ютери, а вона допомагає йому в цьому. Мені запам’ятався цей її голос, вона немов хотіла викреслити зі свого життя Сан-Джованні, ковбаси, запах фабрики, своє становище, тому самовпевнено кидала всілякі хитромудрі назви, як-от Центр кібернетики при державному університеті в Мілані чи радянський Центр застосування комп’ютерів у суспільних науках. Вона переконувала мене, що невдовзі подібний центр створять і в Неаполі. Я подумала собі: у Мілані – цілком