Роальд Даль - ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль

Велетні тут повсюдно! Ось там живе Костохруст! Цей велетень може згризати на вечерю два людські створінькала! Аж за вухами лящати! Кістки так тріщати, що хрускіт чути на сто кілометрів — хррусь, хррусь!

— Ой! — скривилася Софія.

— Костохруст жерти тільки людські створінькала з Туркеччини, — додав Велетень. — Він гасає в Туркеччину щокожної ночі, щоб жерти турків.

Софія несподівано розізлилася — зіграли її патріотичні почуття.

— А чому тільки турків? — обурилася вона. — Чим йому не вгодили англійці?

— Костохруст казати, що турки дуже-байдуже соковиті й набагато нямнямніші! Костохруст казати, що в них особливий присмак. Він казати, що туркецькі турки смакують, як курки.

— Може, й так, — буркнула Софія.

— Звіснючо, що так! — вигукнув Велетень. — Кожне людське створінькало інакше на смак і на чвак. Одні нямнямні, інші тюфтюфні. Греки всі такі. Жоден велетень не жерти греків, ніколи в животі.

— А чому? — здивувалася Софія.

— Бо греки з Грецій смакувати, як гречка без спецій, — пояснив Велетень.

— Можливо, й так, — припустила Софія. Вона стурбовано подумала про те, чим закінчаться усі ці балачки про людожерство. Та хай там що, але вона просто мусить підігравати цьому дивному велетню і сміятися з його жартів.

Але чи були це жарти? Може, він просто розпалює собі апетит розмовами про їжу?

— Отож я казати, — вів далі Велетень, — що всі людські створінькала мати різні присмаки. Мешканці Панами на смак жорсткі, як панами.

— Чому як панами? — не зрозуміла Софія.

— Бачу, ти не дуже-байдуже кмітлива, — зарухав своїми величезними вухами Велетень. — Я думав, що всі людські створінькала розумахи, але твоя голова порожня, як барабан.

— А ви любите фрукти? — спитала Софія, в надії перевести розмову на трохи безпечніші харчі.

— Ти хотіти змінити тему, — суворо дорікнув Велетень. — Ми ведемо цікаву балакачку, що в кожного людського створінькала свій присмак. А людське створінькало — не фрукт. У нього дві ноги, а фрукт зовсім без ноги. 

Софія вирішила не сперечатися. їй ще тільки бракувало, щоб Велетень розсердився.

Людські створінькала мати мільйони різних присмаків. Наприклад, мешканці Сардинії дуже-байдуже пахнуть сардиніями.Ви маєте на увазі — сардинами, — виправила його Софія.Сардинії це Сардинії, — огризнувся Велетень. — Не треба мене головоплутати. Ось тобі ще один наприклад. Від людських створінькал з острова Кріт лишається не надто приємний присмак ворсинок, що лоскочуть язик. Людські створінькала з Кріту на смак, як земляний корт.Як корт чи як кріт? — уточнила Софія.Ти знову мене головоплутаєш! — закричав Велетень. — Не роби цього! Це серйозна і вагомовна тема. Я можу говорити далі?Будь ласочка, — пролопотіла Софія.Данці з Данії на присмак, як собачатина, — повідомив Велетень.Звісно, — підтвердила Софія. — Вони на смак, як данські доги.

А от і недоправильно! — вигукнув Велетень, ляскаючи себе по стегну. — Данці з Данії смакують, як собачі консерви, бо в них присмак лабрадорів!

— А які тоді на смак люди з Лабрадору? — поцікавилася Софія.

— Як доґи, — переможно вигукнув Велетень. — Як данські доти!

— Може, ви щось наплутали? — засумнівалася Софія.

— Я дуже-байдуже плутанутий Велетень. Але я стараюся все розплутувати. І я навіть близько не такий плутанутий, як інші велетні. Я знати одного, який гасати учвал на вечерю аж у Веллінґтон.

— Веллінґтон? — здивувалася Софія. — А де той Веллінґтон?

— У тебе в голові що — сонні мухи? — обурився Велетень. — Веллінґтон у Новій Зеландії. Людські створінькала з Веллінґтона на присмак дуже-байдуже гамнямнямні — так казати той велетень.

— А які вони на смак, ті веллінґтонці? — поцікавилася Софія.

— Як чоботи, — відповів Велетень.

— Ну, так, — погодилася Софія. — Гумові чоботи-веллінґтони. Їх так у нас називають. Я мала 6 здогадатися.

Софія вирішила, що ця розмова надто затяглася. Якщо вже її мають з’їсти, то нехай це роблять одразу, а не ходять довкола колами. Вона втомилася чекати.

— А які людські створіння любите їсти ви? — запитала вона тремтячим голосом.

— Я?! — гарикнув Велетень.

Від його потужного голосу аж забряжчали всі банки на поличках.

— Щоб я гризати людські створінькала?! Інші велетні — так! А я цього ніколи! Всі інші велетні пожирають їх щокожної вечері, а я — ні! Я — велетень-дивак! Я — добрий і баламутний Велетень! Я — єдиний добрий і баламутний Велетень у Країні Велетнів! Я ВЕЛИКИЙ ДРУЖНІЙ ВЕЛЕТЕНЬ! Я — ВДВ. А як тебе називати?

— Мене звати Софія, — відповіла дівчинка, ледве вірячи в те, яку чудову новину вона щойно почула.

Велетні

— Але якщо ви такий добрий і дружній, — сказала Софія, — чому ж ви тоді вихопили мене з ліжка і забрали сюди?

— Бо ти мене БАЧИТИ, — відповів Великий Дружній Велетень. — А коли хтось ПОБАЧИТИ велетня, то його або її треба одразово забирати.

— Чому? — здивувалася Софія.

— Ну, насамперед тому, — пояснив ВДВ, — що людські створінькала не вірити у велетнів, правда? Вони вважати, що ми не існуваємо.

— А я, наприклад, вірю, — заперечила Софія.

— Ну, це лише тому, що ти мене БАЧИТИ! — вигукнув ВДВ. — А я не можу дозволити нікому, навіть мацюпупсічним дівчаткам, щоб вони мене БАЧИЛИ і після того залишалися вдома. Бо ти насампередно пострибуваєш і скрізь пищатимеш про те, що ти ПОБАЧИТИ велетня, і тоді почнеться полюванення на велетня. Цілі стада збуджених людських створінькал з невідомо якою збруєю поженуться за мною, щоб спіймати і зачинити в клітку, а потім тріщити на мене очі, як на звіротку. Вони відправлять мене в зонопарк або в циркнадроті з усіма тими скубанутими тигропотамами і крокодиляльками.

Софія знала, що Велетень каже правду. Бо якби хтось випадково обмовився, що бачив, як уночі сільськими вуличками тинявся якийсь велетень, то по всьому світі здійнявся б неймовірний ґвалт.

— Я можу закластися, — вів далі ВДВ, — що ти перша розпатякакала б усім цю новину, тож я й мусив тебе забрати. Я казати правду?

— Мабуть, так, — зізналася Софія.

— Але цього не статися! — додав ВДВ.

— То що ж тепер зі мною буде? — запитала Софія.

— Якщо ти повернешся, то всім розцвірінькакаєш — з’явишся