Роальд Даль - ВДВ (Великий Дружній Велетень), Роальд Даль

«Я пишу лише про те, що забиває дух або смішить. Діти знають, що я завжди на їхньому боці», — ці слова Роальда Дала дуже точно відображають зміст і характер однієї з найблискучіших його дитячих повістей під назвою «ВДВ». Веселі, зворушливі і моторошні пригоди семиметрового велетня та маленької дівчинки Софії давно стали настільною книжкою для юних читачів Західної Європи та США. Софія та ВДВ вирішили втілити один надзвичайно сміливий план, який має порятувати людей від почварних велетнів-людожерів... Серед героїв книжки — англійська королева, головнокомандувач військово-повітряних сил, велетні — Тілогриз, Костохруст та інші. Світова критика називає «ВДВ» «Книгою №1» сучасної дитячої літератури.

Роальд Дал

ВДВ (Великий дружній велетень)

ВДВ (Великий дружній велетень)

Олівії

(’20.04.1955—17.11.1962)

Нечиста година 

Софії не спалося.

Сліпучий місячний промінь пробивався крізь просвіт у шторі і падав на її подушку.

Решта дітей у спальні давно вже поснули.

Софія тихенько лежала з заплющеними очима і щосили намагалася задрімати.

Нічого не виходило. Місячний промінь срібним лезом пронизував кімнату, висвічуючи її личко.

У будинку було тихо-тихенько. Ні знизу, ні згори не долинало ні звуку, ні кроку, ані крочечка.

Вікно за шторами було відчинене навстіж, але тротуаром теж ніхто не йшов. Навіть машини не їздили. Ніде ані шелесь. Софія ще ніколи в житті не чула такої тиші.

Можливо, подумала вона, це те, що називають нечистою годиною.

Хтось колись їй пошепки сказав, що нечиста година — то такий особливий час опівночі, коли всі діти й дорослі міцно-міцно сплять, а всілякі відьми й почвари виповзають зі своїх схованок і думають, що світ належить тільки їм.

Місячний промінь нестерпно яскравів на її подушці. Софія вирішила встати і щільно засунути штори, щоб затулити щілину.

Якщо хтось встає з ліжка, коли вже погасили світло, він отримує покарання. Навіть якщо ти скажеш, що тобі треба в туалет, тебе все одно покарають. Але Софія була певна, що зараз нікого поблизу немає.

Вона намацала окуляри, що лежали на стільчику біля ліжка. Окуляри мали металеву оправу й товстенні лінзи, без них дівчинка майже нічого не бачила. Вона їх наділа, потім вислизнула з ліжка і навшпиньки покралася до вікна.

Потягшись до штор, Софія завагалася. Їй так захотілося підлізти під них і визирнути з вікна, щоб побачити, як виглядає світ у нечисту годину.

Вона знову прислухалася. Скрізь панувала мертва тиша. Бажання визирнути надвір було таке сильне, що вона не встояла. Софія спритно пірнула під штору й висунулася з вікна.

Під сріблястим місячним сяйвом така знайома сільська вуличка здалася їй цілком інакшою. Будинки були якісь наче згорблені й покручені, як у казці. А все довкола — невиразне, просякнуте молочно-білим примарним світлом.

Через дорогу вона побачила крамничку місіс Рейс, де можна було купувати ґудзики, нитки і всілякі ґумочки. Крамничка здавалася несправжньою. Якась розмита й таємнича.

Софія почала пильніше вдивлятися у вуличку.

Раптом вона завмерла. З протилежного боку па неї щось насувалося.

Щось чорне...

Щось високе й чорне...

Щось височенне, чорнюще й худюще.

Хто це? 

Це не була людина. Не могла бути. Бо це було щось у чотири рази вище за найвищу людину. Настільки високе, що його голова була вища за горішні вікна будинків. Софія роззявила рота, щоб заверещати, але не спромоглася навіть пискнути. Від жаху їй перехопило дух і заклякло все тіло.

Оце справді нечиста година!

Височенна чорна постать наближалася до неї. Вона човгала повз будинки з того боку вулиці, ховаючись у їхніх тінях від місячного сяйва.

Насувалася невпинно, дедалі ближче й ближче. Але робила це якось уривчасто. Зупинялася, тоді йшла далі і знову спинялася.

Цікаво, що ж вона задумала?

Ага! Он воно що! — здогадалася Софія. Почвара затримувалася біля кожного будинку. Зупиниться і зазирає у вікна верхніх поверхів. До речі, для цього вона мусила добряче нахилятися. Ось яка вона була височенна.

Завмре, загляне в кімнату і суне до наступного будинку. Там знову стане і заглядає, і так по всій вулиці.

Тепер ця почвара підійшла зовсім близько, і Софія могла краще її бачити.

Уважніше придивившись, вона вирішила, що це подібне на людину. Звісно, не на звичайну людину, але явно на щось таке, як людина. Можливо, це був ВЕЛЕТЕНЬ.

Софія почала пильно вдивлятися в осяяну місяцем імлисту вуличку. Велетень (якщо вона не помилялася) був зодягнутий у довжелезний ЧОРНИЙ ПЛАЩ.

В одній руці він тримав щось подібне на ДУЖЕ ДОВГУ Й ТОНКУ СУРМУ, а в другій — ВЕЛИЧЕЗНУ ВАЛІЗУ.

Велетень спинився тепер біля будинку містера і місіс Ґучі. Це сімейство мало овочеву крамничку посеред Гай-стріт і мешкало над цією крамничкою. Софія знала, що двійко їхніх дітей спали в кімнаті нагорі.

Саме в кімнату Майкла і Джейн велетень зараз і заглядав. Софія, затамувавши подих, дивилася на це зі свого боку вулички.

Вона бачила, як Велетень відступив на крок і поставив валізу на тротуар. Потім нахилився, відчинив її і щось звідти взяв. Щось подібне на квадратну скляну банку з покришкою, що закручується. Він відкрутив її і влив те, що було в банці, в ту штуку, що нагадувала довгу сурму.

Софія дивилася й тремтіла.

Вона бачила, як Велетень знову випростався і просунув сурму у верхнє відчинене вікно, в ту кімнату, де спали маленькі Ґучі. Бачила, як він набрав повні груди повітря і — фу-у-у! — дмухнув У сурму.

Шуму ніякого не було, але Софія зрозуміла — усе, що було в банці, вдмухнулося тепер у спальню малих Ґучі.

Цікаво, що це могло бути?

Коли велетень витяг з вікна сурму і нахилився до своєї валізи, він раптом озирнувся і зиркнув на другий бік вулиці.

У сяйві місяця Софія побачила його довжелезне бліде і зморшкувате обличчя з велетенськими вухами. Він мав гострющого, наче ніж, носа і двоє блискучих очей, і ці очі дивилися просто на неї.

У тому погляді було щось люте й біснувате.

Софія зойкнула й сахнулася від вікна. Вона пробігла через спальню, стрибнула в ліжко і заховалася під ковдру.

І там принишкла, мов те мишеня, тремтячи з голови до ніг.

Викрадення 

Софія завмерла під ковдрою.

За хвилину-другу вона відхилила краєчок ковдри і виглянула з-під неї.

Уже вдруге за ніч кров захолола в її жилах, вона спробувала закричати, але не змогла. У вікні з розсунутими шторами з’явилася величезна, довга, бліда і зморшкувата мармиза велетня. Його миготливі чорні очиська втупилися в Софіїне ліжко.

Потім у вікно просунулася велетенська долоня з блідими пальцями. За нею з’явилася ціла рука — товста, наче стовбур дерева, і ця рука, ця долоня й пальці простяглися через усю кімнату до її ліжка.

Ось тепер Софія вже по-справжньому заверещала, але тільки на секунду, бо величезна рука спритно накрила її ковдрою, щоб заглушити вереск.

Скрутившись клубочком, дівчинка відчула, як міцнющі пальці схопили її разом з ковдрою