Інна Земець - Мій любий попутник, Інна Земець

Глава 2

 

Розумна жінка може б і пішла собі тихенько, сподіваючись непомітно полишити дім, та в я вчинила інакше.

– Чи не далеко заїхав задля таких забав, коханий? – грюкаючи кулаком по дверцятах гаркнула я.

Сергій різко розплющив очі та схопився за ручку дверцят. В салоні спалахнуло світло і настала черга здивуватися ще більше. Витираючи рот рукою, з пасажирського сидіння на мене дивилася його колега, яка коли чим серед натовпу і вирізнялась, то хіба що наднизьким інтелектом та відвертим одягом. Певно, особливу привабливість дівці надавала її приналежність до родини Барчука, принаймні, раніше не чула від Сергія жодного приязного слова щодо цієї особи.

– Боже, це ти?! – нашвидкуруч застібаючи змійку на штанях пролопотів Сергій.

– Ні, лише я – Дарина. Не поспішай, проведи гості екскурсію, бачу, її збуджують недобудови. Мабуть, дається взнаки кревний зв'язок з будівельним бізнесом, - прокричала я вже на пів шляху до вхідних дверей.

– Даша, зупинись! – двері зачинила прямо перед його носом, шкодуючи що нічого ними йому не прибила. – Відчини!

– Тобі  так мало  платять?  Економиш  на  повіях  і готелях? – замикаючі другий замок прокричала я. 

– Вийди негайно, - рявкнув Сергій гамселячи кулаком у двері.

– Нащо? Хай сама порається - не хочу вам заважати, - прокричала я і рвонула до кімнати.

Гуркіт у двері не змовкав ще кілька хвилин, а потім почула тихі голоси і автівка, нарешті, зрушила з місця. Хотіла піти ефектно, з сюрпризом і по-англійські, а тепер тікатиму вимахуючи звивистими рогами. Важко плюхнулась на ліжко і майже миттєво підскочила. То от чого, так  поспішав бодай одну кімнату відремонтувати, курвар паскудний?!

– То я лежала на матраці де він ту лярву шпехав?! – заголосила я зриваючи з себе речі по дорозі в душ. Та скільки б не дерла собі шкіру мочалкою, змити з себе огиду не могла. До ранку я тут точно не витримаю, треба негайно вшиватись до подруги. Перед тим як звалитись їй на голову, мені вистачило здорового глузду спочатку зателефонувати.

– Де ж ти є, коли так потрібна! – скидаючи виклик «абоненту поза зоною» проревіла я розмазуючи сльози обличчям.

Вранці негайно до гінеколога, не буду тішити себе ілюзіями, що сьогодні був його дебют. Паскудно ж як! Жаліючи себе і тамуючи нудоту від огиди, не почула звуку дверей і зрозуміла, що Сергій тут, лише коли яскраво спалахнуло світло в коридорі.

– Як ти посмів! – підскакуючи закричала я. – Забирайся геть, мені гидко на тебе дивитись!

– Вгамуйся і сядь - поговоримо, - намагаючись схопити мене и за руку промовив Сергій.

– Сядемо? Куди? На траходром, де ти своїх прошмандовок вкладав? – могла б і не вказувати на ліжко, бо інших меблів в кімнаті не було.

– Сьогодні я ледь не припустився помилки, про яку вже шкодую, тож не роби з мене серійного зрадника.

Я бачила, що він мені бреше.

– Ледь не припустився, це не коли не кінчив, а коли і не починав, Сергій. Не принижуй мене ще більше своїм словоблудством та брехнею.

Він здаля свердлив мене поглядом, певно, чекаючи коли я видихнусь, та ґніт ще тлів.

– Важкий шлях ти собі обрав, порати пуголовкоподібну племінницю боса з якої кепкував весь час! Треба неабияку силу волі мати, щоб через неї прутнем собі дорогу в бізнес прокладати. А я, дурепа, і не здогадувалась, як саме ти по пів ночі в офісі впахував, - гірко сміялась сама з себе я, пхаючи в сумку все підряд. – Я тобі не така, друзі у мене погані, амбіцій не маю, сукню вибрати не вмію, підтримки йому моєї бракує… Нащо ми стільки часу одне одному попсували?! – один кед вже на нозі, інший бозна де подівся. – Що з тобою не так?! Запропонував би розбігтись – радо відпустила ще й подякувала!

Другий кед знайшовся біля дверей гардеробної. Я витягла звідти валізи, сумку на себе почепила – тепер можна і таксі викликати. Щоправда не знаю де подруга поділася, та байдуже – чи скоро повернеться, чи на лавці чекатиму, аби не тут. Не встигла ще локацію зафіксувати, як телефон полетів крізь всю кімнату.

– Стули пельку, годі з мене! – рявкнув на мене Сергій, штовхаючи у плече та виграючи жовнами. – Давай тепер про тебе, про себе вже наслухався, - різко штовхнувши ще подалі від дверей, він зірвав з мене сумку, підійшов впритул і зашипів. – То це зі мною щось не так, кажеш? А з тобою? Чого валізи тут? Мене тут годину не було, звідки спаковані лахи матеріалізувались? Чого мовчиш?!

– А після сьогоднішнього дня я маю тобі щось пояснювати? – задкуючи промовила я.

– Хочеш сказати, це ти після вранішньої сварки зібралась? А чого ж сама не запропонувала розбігтись? – крок за кроком Сергій все більше нависав наді мною розмахуючи руками. – До кого валізи зібралась везти? Чого крадькома, без жодних розмов?  

– Це і є тобі розмова - розходимось, - тихо але впевнено промовила я дивлячись йому прямо в очі. - Відійди від мене і дай пройти.

– І з місця не зрушу! – заганяючи мене в кут кімнати процідив він. – До кого ти зібралась? Невже сподіваєшся, що я повірю ніби плануєш жити сама? Ти на це просто нездатна! А якби до батьків або брата – тут би речей не ховала, вони б по них самі приїхали.

– З огляду на події вечора, це тебе аж ніяк не обходить.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍