В'ячеслав Миколайович Іванов - Історія держави і права України

Історико-правова наука, вивчаючи й узагальнюючи досвід минулого, виконує також і прогностичну функцію, сприяє уникненню повторення помилок. Незнання минулого ставить під загрозу будь-яку спробу належно діяти у майбутньому.

Періодизація історії держави і права України

Періодизація курсу має важливе значення для опанування предмета історії держави і права України. Як один з елементів суспільного життя, право розвивається разом із суспільством. Правові відносини, інститути, норми різних етапів розвитку українського суспільства являють собою своєрідний комплекс правових приписів, притаманний даному часу, але в подальшому замінений іншими правовими приписами. Іноді вони дещо випереджають розвиток суспільного ладу і прискорюють його еволюцію, іноді, навпаки, відстаючи від розвитку суспільства, гальмують цей розвиток. У сучасній історико-правовій науці представлені різні підходи до періодизації.

Автори академічного курсу «Історія держави і права України» за редакцією академіка НАН України В. Я. Тація, академіка Академії правових наук України А. Й. Рогожина (К., 2000 р.) питання періодизації вирішують з урахуванням теорії суспільно-економічних формацій. Принципове значення при цьому вони надають відокремленню рабовласницьких, феодальних, капіталістичних і соціалістичних державно-правових утворень.

Професор П. П. Музиченко у навчальному посібнику «Історія держави і права України» (К., 2000) наголошує на необхідності відійти від формаційного підходу до періодизації, беручи за основу цивілізаційну теорію, згідно з якою певний період історичного розвитку визначається не стільки об’єктивно-матеріальними (способом виробництва, співвідношенням класових сил), скільки ідейно-духовними, культурологічними факторами (існуючими в рамках культури уявленнями про світ, соціальні цінності, стереотипи поведінки).

Професор Л. Окіншевич у своїх курсах з історії українського права (Український Вільний університет, Мюнхен) застосував поділ його на епохи: 1) феодальну (X–XV ст.), станової держави (XVI — середина ХІХ ст.), 3) модерної держави. Позитивною рисою такої схеми є відповідність її аналогічним етапам в історичному розвитку інших європейських націй, членом комплексу яких є й український народ. Такий підхід дозволив би застосовувати історико-порівняльний метод, зокрема, у дослідженнях правових норм за певними аналогічними історичними етапами.

Автори навчального посібника «Історія українського права» за редакцією професора О. О. Шевченка (К., 2001) виходять з того, що періоди розвитку української держави й українського права не збігаються. У багатьох випадках українське право існувало і застосовувалось за відсутності української держави. Отож, в основу періодизації ними покладене співвідношення джерел права. При цьому вчені стверджують, що українське право мало два основних джерела — звичай і закон. Але від середини XIV ст. звичаєве право поступово трансформується в загальне і стає головним джерелом права. Воно містить не тільки юридичні норми, а й норми моралі, етики, піднесені чесноти миролюбства, працьовитості, гідності і загалом свідомості народу. Якщо звичаєве право — досить консервативне, то загальне — динамічно розвивається. Тому й законодавство національної української держави із середини XVII ст. базується на загальному праві. Закон і загальне право України співіснували аж до кінця XVIII ст., збагачуючи й доповнюючи одне одного. Подальші періоди характеризуються домінуванням закону як джерела права й пануванням закону влади.

Усі ці, як й інші варіанти періодизації слугують поглибленню вивчення державно-правового розвитку України. Разом з тим, видається доцільним у визначенні періодизації курсу виходити з сутності предмета курсу «Історії держави і права України». Вивчення загальних законів виникнення, розвитку й змін типів та форм держави і права, особливостей функціонування державних установ та інститутів права у конкретних історичних умовах України дає можливість запропонувати таку періодизацію курсу:

1. Початок державно-правового розвитку на теренах України (середина І тис. до н. е. — середина І тис. н. е.). Він був закладений появою найдавніших рабовласницьких державницьких утворень у Північному Причорномор’ї та Приазов’ї. В цих державних утвореннях проживали не лише греки-колоністи, скіфи та кочові племена, а й пращури слов’ян. Передові для тих часів грецькі й римські політичні та правові інститути, соціально-економічні й культурні надбання впливали на розвиток ранньослов’янського населення Середнього Подніпров’я.

2. Період давньоруської держави й права (VI — середина XIV ст.). Основний зміст цього періоду пов’язаний з формуванням, розвитком і занепадом Київської Русі. Саме тоді виникла давньоруська правова система, було створено видатну пам’ятку права Руси-України — Руську правду. Продовженням давньоруських державно-правових традицій стало Галицько-Волинське князівство.

3. Литовсько-руська держава і право (друга половина XIV — середина XVI ст.). Давньоруська державно-правова організація значною мірою була успадкована Великим князівством Литовським, Руським та Жемайтійським — яке в переважній більшості складалося з українців та білорусів. Відбувся подальший розвиток українського права, видатними пам’ятками якого, а також білоруського й литовського права, є Литовські статути. Включення комплексу українських земель до складу Речі Посполитої, призвело до подальшої їх колонізації польсько-литовськими феодалами та втрати залишків автономії.

4. Козацька держава і право. В умовах соціального, національного і релігійного гніту центром боротьби за волю українського народу, головним чинником державотворення стає Запорозька Січ — військово-демократична форма української державності. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право. В результаті перемоги українського народу в національно-визвольній війні 1648–1654 рр. постала козацька держава — Гетьманщина (середина XVII — друга третина XVIII ст.). Входження за березневою угодою 1654 р. до складу Росії прирікало Україну на поступове обмеження й ліквідацію її автономії. Серед основних джерел права гетьманські статті — конституції Гетьманської держави. Проте дедалі більше царський уряд обмежував дію гетьманського законодавства. Не набула законодавчого оформлення й спроба кодифікації українського права.

5. Суспільно-політичний устрій і правове становище українських земель визначалися їхнім входженням до складу Російської й Австро-Угорської імперій і поширенням на них дії російського та австрійського права (XVIII — початок ХХ ст.).

6. Період відродження української національної держави і права (1917–1921 рр.). Воєнно-політична боротьба мала наслідком багатодержавність розвитку України. Визначними подіями українського державотворення були утворення «Першої» УНР, що мала стати демократичною парламентською республікою, квазімонархічного Гетьманату, «Другої» УНР, що характеризувалася тяжінням до президентської республіки, виникнення ЗУНР та об’єднання її з УНР. В цей період виникає національне українське законодавство.

7. Період становлення і розвитку України як радянської республіки, а з 1922 р. як союзної радянської республіки у складі СРСР (1917–1991 рр.). Виникає й діє радянське право, в якому домінуючим є загальносоюзне законодавство. В межах періоду можна виокремити низку етапів, для яких характерними є власні закономірності державно-правового розвитку.

8. Період розбудови та розвитку сучасної Української держави і права, який розпочався з прийняттям Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р., Акта проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р. Визначальними подіями державно-правового характеру стали Всенародний референдум 1 грудня. 1991 р. та прийняття Конституції України 28 червня 1996 р.

Пропонована періодизація виходить із розуміння права, яке у своєму найдосконалішому вигляді — писаному законодавстві — основне джерело має