Террі Пратчетт - Барва чарів

потік, ще не означали кінець. У безперервній історії це був лише полум’яний розділовий знак, вуглинкоподібна кома або ж саламандровий середник.

За кілька днів до цих подій зі світанковим припливом Анху прибув один корабель і пришвартувався поміж інших суден у лабіринті причалів та доків на узбережжі Морпорка. Він віз рожеві перли, кокоси, пемзу, кілька офіційних листів для патриція Анха та ще одну людину.

Саме ця людина привернула до себе увагу Сліпого Г’ю, одного зі жебраків на вранішньому чатуванні на Перламутровій пристані. Він тицьнув у ребра Кульгавого Ва й мовчки вказав на прибульця.

Незнайомець тепер стояв на причалі, спостерігаючи, як декілька моряків насилу зносять сходнями велику, оковану латунню скриню. Ще один, капітан либонь, стояв поруч нього. Було щось у тому мореплавцеві — у тілі Сліпого Г’ю, яке завше тряслося ще за п’ятдесят кроків від бодай дрібки золота, кожен нерв аж волав — від нього віяло очікуванням близького збагачення.

І точно, коли скриню поклали на каміння, незнайомець сягнув у гаманець — і блиснула монета. Кілька монет. Сліпий Г’ю свиснув, його тіло дрижало, як ліщиновий прут поблизу води. Він ще раз штовхнув Ва й відправив його бігцем у найближчу вуличку до центру міста. Коли капітан пішов назад на свій корабель, залишивши прибульця з трохи збентеженим виглядом на причалі, Сліпий Г’ю підхопив свій жебрацький кухоль і з масним поглядом перебрався через вулицю. Забачивши його, незнайомець метушливо завертів у руках свій гаманець із грошима.

— Добридень Вам, пане, — почав було Сліпий Г’ю, та глипнув на обличчя з чотирма очима й кинувся тікати…

— ! — сказав незнайомець і хапнув його за руку. Г’ю знав, що з нього сміються моряки, які вишикувалися вздовж борту корабля. Водночас його загострені чуття вказували на надзвичайно велику кількість грошей. Він завмер. Незнайомець його відпустив, хутко погортав маленьку чорну книжечку, яку дістав з-за пояса, а тоді сказав:

— Привіт.

— Що? — перепитав Г’ю. Обличчя незнайомця нічого не виражало.

— Привіт! — повторив він голосніше, ніж було потрібно, ще й так ретельно, що аж голосні задзвеніли.

— І Вам привіт, — відказав Г’ю. Незнайомець широко посміхнувся і знову закопирсався в гаманці. Цього разу його рука висунулася, тримаючи величезну золоту монету. Узагалі, вона була трішки більшою від восьмитисячодоларової анхівської крони, та й тиснення на ній було невідоме, але в думках Г’ю вона промовляла цілком зрозумілою йому мовою: «Мій теперішній власник, — казала монета, — потребує допомоги та підтримки, тож чому б не дати йому це, щоби ми з тобою потім десь пішли та й повеселились».

Дивовижні зміни в настрої жебрака дозволили незнайомцю почуватися трохи впевненіше. Він знову заглянув у свою книжечку.

— Я б хотів, аби мене скерували в до готель, корчма, гуртожиток, заїжджий двір, пансіон, караван-сарай, — сказав він.

— Що, до того всього? — приголомшено мовив Г’ю.

— ? — сказав незнайомець.

Г’ю тямив, що невеличка юрба риботорговок, копачів молюсків та просто роззяв зацікавлено за ними спостерігають.

— Слухайте, — сказав він, — я знаю одну файну корчму. Цього стане?

Він аж тремтів від думки, що ця золота монета зникне з його життя. Він би залишив її собі, навіть якби Імор забрав усі решта. А велика скриня, у якій містилося більшість багажу новоприбулого, була, схоже, повною золота. Г’ю прийняв рішення. Чотириокий чоловік подивився у свою книжку.

— Прошу мене скерувати в до готель, будинок відпочинку, корчма, са…

— Так-так, добре. Ходім тоді, — квапливо сказав Г’ю. Він підняв один із клунків і швидко закрокував геть. Незнайомець, мить повагавшись, поплівся за ним.

У голові Г’ю завирували думки. Завести цього новоприбулого отак просто в «Репнутий барабан» було, безперечно, великою усмішкою долі й Імор його, напевно, за це винагородить. Але попри м’яку вдачу свого нового знайомого, щось було в ньому таке, через що Г’ю почувався ніяково і, хоч убийся, не міг докумекати, що саме. Не те, що той мав на два ока більше, хоч то й дивина. То було щось інше. Г’ю глянув назад. Чоловічок чимчикував собі посередині вулиці та з неабияким зацікавленням роззирався довкола.

Г’ю побачив ще дещо, від чого в нього ледь стріха не з’їхала.

Важезна дерев’яна скриня, яку він востаннє бачив на причалі в непорушному стані, з легеньким гуркотом невідривно йшла за своїм господарем. Повільно, щоби через різкий рух випадково не втратити й так слабкий контроль над своїми ногами, Г’ю трошки нагнувся й зазирнув під скриню.

Там було багато-пребагато маленьких ніжок. Г’ю дуже обережно розвернувся й чемно пішов у напрямку «Репнутого барабана».

— Дивина, — сказав Імор.

— У нього є здоровенний дерев’яний ящик, — додав Кульгавий Ва.

— Він, певно, або торговець, або шпигун, — сказав Імор.

Він відірвав шматок м’яса від котлети в руці й підкинув його в повітря. Той не встиг досягти зеніту свого польоту, як від тіні в кутку кімнати відокремилося щось чорне й перехопило його в повітрі.

— Торговець або шпигун,— повторив Імор. — Краще би шпигун. Він окупиться вдвічі, бо за них завжди висока нагорода. Що ти про це думаєш, Візелю?

Другий найвідоміший злодій у Анх-Морпорку, який сидів навпроти Імора, зіщулив єдине око і знизав плечима.

— Я перевірив корабель, — сказав він. — Це вільнонаймане торгове судно, яке інколи запливає до Брунатних островів. Люди там — звичайні дикуни. Вони не розуміються в шпигунах і, підозрюю, їдять торговців.

— Він трохи схожий на торговця, — підсумував Ва. — Але зовсім не товстий.

За вікном зашурхотіли крила. Імор підняв свою тушу з крісла, перетнув кімнату й повернувся з великим круком. Після того, як капсулу з запискою відчепили від лапи, птах полетів до своїх товаришів, котрі зачаїлися серед балок.

Візель ставився до цих пернатих неприязно. Ворони Імора були надзвичайно вірні своєму господареві, настільки, що єдина спроба Візеля, правої руки їхнього хазяїна, стати найбільшим злодієм у Анх-Морпорці коштувала йому лівого ока. Але не життя, на щастя. Імор ніколи не тримав зла на людей за їхні амбіції.

— Б12, — сказав Імор, відкидаючи вбік крихітну пляшечку та розгортаючи маленький сувій.

— Кіт Ґоррін, — автоматично сказав Візель. — З посту на сигнальній вежі у Храмі божків.

— Він повідомляє, що Г’ю відвів нашого чужинця у «Репнутий барабан». Що ж, це добре. Грубань... нам друг, так?

— Ага, — відповів Візель. — Якщо не хоче