Стівен Кінг - Якщо кров тече

Робив це навіть коли переживав найгірше. Преподобний за тиждень називав мені потрібне місце в Писанні — з точністю до розділу й рядка, як то кажуть. А тоді на зустріч методистської молоді в четвер я приносив йому список слів, котрих не міг вимовити. У результаті я, можливо, тепер залишився єдиною душею в штаті Мейн, котра знає не тільки як пишеться «Навуходоносор», але й де в цьому імені ставиться наголос.

***

Один з найбагатших людей Америки переїхав до Гарлоу років за три до того, як я отримав недільну роботу, де читав Писання старшим своїм. Тобто на зламі століть, одразу після того, як продав усі свої компанії й вийшов на пенсію, і до того, як його великий будинок був завершений (басейн, ліфт і під’їзна дорога з твердим покриттям з’явилися пізніше). Містер Герріґен щотижня приходив до церкви у своєму бувалому в бувальцях чорному костюмі з обвислими ззаду штаньми, у застарілій вузькій чорній краватці, з ретельно зачесаним рідким та сивим волоссям. Решту тижня те волосся стирчало куди хотіло, як в Ейнштейна після напруженого дня розшифровування законів космосу.

Тоді він ще використовував лиш один ціпок, на який спирався, коли ми підводилися заспівати гімни, котрі я, либонь, пам’ятатиму аж до смерті. І ті рядки зі «Старого міцного хреста» про воду і кров, що текли з пораненого боку Ісуса, завжди викликали в мене дрижаки, точнісінько як останній куплет із «Тримайся свого чоловіка», коли Теммі Вайнет виводить на повну силу. А от містер Герріґен не співав по-справжньому (і добре, бо голос у нього був іржаво-скрипучий), але ворушив губа­ми разом з усіма. Це в них із моїм татом було спільне.

Однієї неділі восени 2004 року (усі дерева в нашій частині світу пломеніли барвами) я прочитав із Другої книги Самуїлової, роблячи те, для чого мене покликали: наділяв паству посланням, яке сам ледь-ледь розумів, але пам’ятав, що преподобний Муні пояснить усе в проповіді: «Краса Ізраїлева побита на нагір’ях твоїх: полягли могутні витязі! Не розказуйте ж про це в Ґаті, не оголошуйте на вулицях Ашкелона, щоб не тішилися дочки філістимлян, щоб не раділи дочки необрізаних».

Коли я сідав на нашій лаві, батько поплескав мене по плечу й прошепотів: «Ох і насипав же ти мені у вуха». Довелося прикрити рота, щоб сховати усмішку.

***

Наступного вечора, коли ми вже домивали посуд після вечері (тато мив, а я витирав і складав), на під’їзну доріжку заїхав «форд» містера Герріґена. Його ціпок погупав сходами до дверей, і тато відчинив ще до того, як містер Герріґен устиг постукати. Містер Герріґен відхилив пропозицію перейти до вітальні й сів за стіл на кухні як свій. Він погодився на запропонований татом спрайт, але відмовився від склянки.

— Я п’ю з пляшки, як мій батечко, — сказав він.

Бувши діловою людиною, він зразу перейшов до суті. Якщо мій тато дасть згоду, сказав містер Герріґен, він хотів би найняти мене, щоб читати йому дещо дві-три години на тиждень. За це він платив би п’ять доларів на годину. Він міг би запропонувати ще три години додаткової праці, якби я взявся трохи допомагати в його садку й виконувати іншу роботу, наприклад, відкидати сніг зі сходів узимку й витирати пил звідусіль, де той осідав упродовж року.

Двадцять п’ять або й тридцять доларів на тиждень, а половина цього — за читання, хоч читати я був ладен і безкоштовно! Я не міг у це повірити. Мені одразу згадалась ідея накопичити на мопед, хоч закон і забороняв мені на ньому їздити ще сім років.

Пропозиція звучала надто добре, щоб бути правдою, і я боявся, що батько відмовиться, але він по­годився.

— Тільки не давайте йому нічого суперечливого, — сказав тато. — Ніякої скаженої політики, ніякого надмірного насильства. Він читає як дорослий, але йому лиш дев’ять років, та й то недавно сповнилося.

Містер Герріґен дав таку обіцянку, відпив ще трохи спрайту і плямкнув шкірястими губами.

— Так, він добре читає, але я хочу найняти його не тільки через це. Він не бубонить, навіть коли не розуміє читаного. Мені це здається примітним. Не дивовижним, але примітним.

Він поставив пляшку й нахилився вперед, вперши в мене гострий погляд. Я часто бачив у тих очах веселощі, але теплоту — дуже рідко, і в той вечір у 2004 році її там не було.

— Про твоє вчорашнє читання, Крейґу. Ти знаєш, що мається на увазі під виразом «дочки необрізаних»?

— Не дуже, — сказав я.

— Я так і думав, але у твоєму голосі все одно прозвучали доречні гнів і побивання. До речі, ти знаєш, що таке «побивання»?

— Плач і все таке.

Він кивнув.

— Але ти не перегнув палиці. Не роздув казна-що. Це було добре. Читець — це носій, а не творець. Преподобний Муні допомагає тобі з вимовою?

— Так, сер, іноді.

Містер Герріґен відпив ще спрайту й підвівся, спираючись на ціпок.

— Скажи йому, що в слові «Ашкелон» наголос на останній склад, а не на другий. Мені воно прозвучало як незапланований жарт, але в мене таке собі почуття гумору. То як, пробний сеанс у середу, десь о третій? У тебе тоді вже скінчаться уроки?

Я виходив з початкової школи Гарлоу о пів на третю.

— Так, сер. О третій буде добре.

— Скажімо, до четвертої? Чи це надто довго?

— Нормально, — сказав тато. Здається, вся наша розмо­ва його трохи приголомшила. — Ми сідаємо до столу не раніше ніж о шостій. Я люблю дивитися місцеві новини.

— Хіба вони не псують травлення?

Тато засміявся, хоча мені здається, що містер Герріґен не жартував.

— Іноді так. Я не прихильник містера Буша.

— Він трохи дурко, — погодився містер Герріґен, — але хоч оточив себе людьми, котрі розуміються на справах. О третій у середу, Крейґу, приходь вчасно. Я ніколи не терпів запізнень.

— І жодного непристойного чтива, — сказав тато. — Для цього ще буде час, коли він підросте.

Герріґен пообіцяв і це, але думаю, що люди, котрі знаються на тому, як ведуться справи, також розуміють, що обіцянки легко знехтувати, адже вони роздаються безкоштовно. Безперечно, в «Серці пітьми», першій книзі, яку я йому прочитав, не було нічого непристойного. Коли ми закінчили, містер Герріґен спитав, чи зрозумів я її. Не думаю, що він намагався мене наставляти, — йому просто було цікаво.

— Не дуже багато, — сказав я, — але той Курц добряче скажений. Це я зрозумів.

Нічого непристойного не було і в наступній книзі — «Сайлас Марнер», на мою скромну думку, був просто марафоном нудьги. А от третя, «Коханець леді Чаттерлей», уже відкрила мені очі. Коли я познайомився з Констанс Чаттерлей і її охочим єгерем, ішов 2006 рік. Мені було десять. Стільки років минуло, а я й досі пам’ятаю слова «Старого міцного хреста» і так само живо пригадую, як Меллорс погладжував леді рукою й бурмотів: «Ото добре». Хлопцям корисно дізнатися про те, як він до неї ставився, і пам’ятати це.

— Ти розумієш те, що прочитав? — спитав містер Герріґен після одного особливо пристрасного уривка. Знову — просто цікавість.

— Ні, — сказав я, але то була не чиста правда. Я розумів набагато більше з того, що коїлося