Майкл МакКланг - Злодійка, яка смикнула лихо за косички

-- Про це не хвилюйся. Я домовився про приємне безпечне місце де ми провернемо цю справу, а потім довга подорож за кордон. З лікувальною метою.

Я фиркнула. Мене називають песимісткою. І недовірливою сукою. А ще є люди, які не люблять розкидатися компліментами. Але це була не моя гра, це була гра Корбіна. Я була готова підтримати його, наскільки він цього бажає. За сто марок і по старій дружбі.

-- Як скажеш, Корбіне, -- я підняла ідола в руці. – Коли ти за ним прийдеш?

Він встав і потягнувся.

-- Опівночі, або трохи пізніше.

-- А якщо ти не з‘явишся?

-- Якщо не з‘явлюся до світанку, статуетка твоя. Але переплав її. Щоб у них не було шансів придбати її десь на відкритому ринку. – Він пішов у коридор і почав зашнуровувати черевики.

-- А що з тобою? – запитала я. – А що зі мною? Якщо ти не з‘явишся.

Він знизав плечима.

-- Заопікуйся Кісткою. Ти знаєш, де я живу.

-- Я не люблю собак.

-- Ні, ти не любиш бути відповідальною за когось крім себе. Але за ціну золота, витопленого з цієї штуковини, тобі доведеться потерпіти Кістку. До того ж, -- сказав він. – Кістка любить тебе. А, і Амро? Гарна цяцька, -- він показав крихітного скляного колібрі, якого поцупив з коробки, і з невиправною посмішкою, запхав у кишеню. З цим він вийшов за двері й зійшов по хитких сходах.

Я зачинила за ним. Пам‘ятаю, я ще подумала, не дай Боги, щось піде не так.

Кістка, хоча й дворняга – здоровенна тварюка. Яка пускає слину. Постійно. Я не збиралася терпіти її в своєму домі.

Я ще раз поглянула на статуетку. Вона була така ж страшна. Золото було не надто високої проби, а різьба грубою. Складки потемніли від древнього бруду. На ній майже не було потертих місць, тож я припустила, що до неї доторкалися не дуже часто.

Мені в голову прийшло півдесятка жабоподібних богів, божків і демонів, але у всіх них було по чотири лапи, й тільки двоє пожирали людей. Я знизала плечима. Статуетка належала якомусь нікчемному культу, про який ніхто ніколи не чув, або походила з часів до Діаспори. Якщо перше, то вона не вартувала нічого понад свою вагу в золоті. Якщо друге, то значно, значно більше. Для відповідного клієнта. З того, що розповів Корбін, друге було більш ймовірним, але я все одно розплавлю її, якщо до цього дійде звичайно.

Я заховала огидну статуетку в криївку і пішла досипати. Мені снилося, що я чула в стіні важке дихання жаби, яке переривав пронизливий крик її обіду. Коли я прокинулася після заходу сонця, в мене жахливо боліла голова, а в роті смакувало, наче після триденного запою.

Розділ 2

Неспокійна і сама не своя, за кілька годин до півночі, я помилася, одягнулася і вийшла в ніч. Біль голови був такий, неначе паскудні, маленькі голки кололи мені в скронях.

Внизу, я чула як кружляють і клацають кісточки на ігрових столах товариського клубу Корані. Старі буркотуни проводили нескінченні партії в пуш здаля від свого рідного острова. Раз в місяць вони влаштовували танці, й чудернацькі мелодії троїстих музик з колісними лірами стогнали, дрижали та хрипіли через дошки в підлозі. А так вони цілком приємні сусіди.

Я пройшлася трохи в світлі ліхтарів по кварталу Чужоземців, по вулицях, що виглядали небезпечнішими, ніж були насправді. Люсерніс вже давно переріс поділи на квартали, але назва залишилася. Мені там подобалося.

Він був достатньо близько до гавані, щоб влітку ловити легкий вітерець, який у Люсернісі вартував навіть гнилого запаху риби, що прилітав разом з ним. І квартал Чужоземців був домівкою для різношерстої публіки.

З цілого Люсерніса, тут в мене було найменше проблем. Але жінка, яка гуляє сама, все одно повинна вважати на себе і оточення, і мені постійно доводиться зносити певну кількість образ і брудних натяків. В мене чоловічий одяг і хлоп‘яча фігура, а якщо хтось підійде настільки близько, що бачить моє обличчя і здогадується про стать, він тоді достатньо близько, щоб побачити кілька з моїх найбільших шрамів. Як правило цього достатньо. Якщо ні, то я провела достатньо часу, відточуючи свою майстерність з ножами.

Я пройшла через Нічний Базар, повз торговців усім, що тільки можна уявити, і купила перекусити у Атана. Атан – камлачерець, огрядний вуличний крамар, від нього смердить вугільною пічкою, над якою він постійно нахилений, а обличчя червоне і блискуче від жару. Він не використовує надто смердючих чи протухлих інгредієнтів. Частка хрящів мінімальна. Мене ще ніколи не нудило від його страв, хоча я ніколи до кінця не впевнена, що саме їм.

-- Що за м‘ясо сьогодні, Атане?

--Їстівне, -- буркнув він, роздмухуючи вугілля.

-- Моя мама так завжди говорила.

Його широке, грубе обличчя спохмурніло ще більше.

-- Так, порівнюй мене з бабою. Чом би й ні? Я готую, отже я не чоловік. – Він похитав головою.

Здається всі камлачерці трохи понурі, так наче вони впали з недосяжних висот і були невдоволені, що їм доводиться борсатися у багнюці разом з рештою людськості. Мабуть, це тому, що вони переможена раса воїнів.

Сіроокий Атан повинен тримати в руці широкий меч, а не шампури з м‘ясом.

-- Бути жінкою не так вже й погано, -- сказала я йому. – Але, гадаю, тут я необ‘єктивна.

-- Так. Наступного разу я одягну спідницю і напудрю личко. Забирайся звідси.

-- Добраніч, Атане.

Він відмахнувся від мене. Я плелася по вулиці Скорботної Пристані й механічно жувала, не помічаючи, що їм. Біль голови повільно минав.

Коли стара