Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

які було видно за півтори милі. Зі східного боку вирви верес горів, і блакитний димок піднімався у високе світанкове небо.

Небесне тіло майже повністю зарилося в пісок і лежало між трісками розбитої ним сосни. Та його частина, яку було видно, нагадувала величезний осмалений циліндр, вкритий грубим лускатим шаром сірого нагару. Циліндр був ярдів тридцяти у перерізі. О’Ґілві підійшов до цього громаддя, вражений розмірами й формою: зазвичай метеорити більше нагадують кулю. Циліндр так розігрівся, коли рухався крізь атмосферу, щодо нього й тепер не можна було підступитися. Шум усередині циліндра О’Ґілві пояснював нерівномірним охолодженням поверхні. Тоді він припустити не міг, що у циліндрі може щось перебувати.

О’Ґілві стояв край ями, приголомшений формою і кольором небесного тіла, і починав здогадуватись про його справжнє призначення. Ранок був дивовижно тихий, лагідне сонце, що освітило сосновий ліс поблизу Вейбриджа, вже починало припікати. О’Ґілві потім стверджував, що не чути було ні пташиного співу, ні подиху вітерця, тільки з того незрозумілого циліндра долинали якісь незрозумілі звуки.

Крім О’Ґілві, на вигоні нікого не було.

Раптом О’Ґілві здивувався, побачивши, що шар сірого нагару, який вкривав метеорит, почав обсипатися. Цей нагар нагадував сніжинки або дощові краплі.

Раптом відвалився і впав на пісок цілий шмат нагару.

Душа О’Ґілві втекла у п’яти.

Кілька хвилин він намагався зрозуміти, що б це значило, а потім поліз у яму до метеорита, щоб краще розгледіти. Він досі вважав, що нагар тільки через охолодження метеорита, хоча дивувався, чому це відбувається лише на верхній частині циліндра. Раптом О’Ґілві побачив, що кругла вершина циліндра почала обертатися. Вона оберталася повільно, і він усвідомив це тільки тому, що чорна пляма, яка ще кілька хвилин тому була перед ним, зараз опинилася на протилежному боці. Але він не міг збагнути, в чому річ, поки не почув приглушений скрегіт і не побачив, що чорна пляма пересунулася ще трохи. Тільки тоді він збагнув, що це означало. Циліндр був штучний і в ньому була порожнина! Хтось невідомий ізсередини відкручував покришку!

— Боже милосердний! — скрикнув О’Ґілві. — Там людина! Там люди! Вони мало не спеклися! Вони хочуть вилізти!

Наступної миті він уже пов’язав циліндр зі спалахом на Марсі.

Розуміння того, що в циліндрі закриті істоти, так його налякала, що він навіть забув про пекельний жар і підійшов упритул, аби допомогти відкрутити покришку. На щастя, гаряче повітря вчасно зупинило його і він не встиг торкнутися розжареного металу. Якусь хвилину він стояв, не знаючи, що робити далі, а потім виліз із ями, загубивши капелюха, і щодуху кинувся до Вокінга.

Було це приблизно о шостій годині.

Дорогою О’Ґілві зустрів якогось візника і хотів розповісти, що сталося, але говорив так недоладно і мав такий дикий вигляд, що візник мовчки проїхав повз.

Так само звернувся О’Ґілві і до служника у трактирі поблизу Горсельського мосту. Той подумав, що він взагалі божевільний, і хотів затягти його до трактиру. Це трохи охолодило астронома, і він, помітивши лондонського журналіста Гендерсона, який вже порався у садку, гукнув через паркан, намагаючись бути якомога переконливішим:

— Гендерсоне, чи бачили ви минулої ночі летючу зірку?

— А що? — спитав Гендерсон.

— Вона на Горсельському вигоні.

— Господи милосердний! — вигукнув журналіст. — Метеорит! Впав! Оце так!

— Але це щось більше, ніж простий метеорит. Це циліндр! Штучний циліндр. Там усередині щось є!

Гендерсон підвів голову, не випускаючи з рук лопату.

— Що? — перепитав він, наче недочувши.

О’Ґілві розповів усе, що бачив. Хвилину Гендерсон роздумував. Потім кинув лопату, схопив піджака й поспішив на шлях. Разом вони кинулись на вигін.

Циліндр лежав на тому самому місці. Було тихо. Між покришкою та корпусом циліндра з’явилася блискуча смужка. Повітря зі свистом чи то проходило всередину, чи то виривалося назовні.

Вони прислухалися, постукали палицею, але, нічого не почувши, вирішили, що людина чи кілька людей усередині знепритомніли або померли.

Звісно, вони нічим не могли зарадити. Гукнувши кілька слів, вони побігли до міста по допомогу. Збуджені, скуйовджені й обсипані піском, вони бігли залитою яскравим сонцем вуличкою, а крамарі саме відчиняли крамниці, а містяни — вікна у спальнях. Гендерсон гайнув на залізничну станцію, щоб якнайшвидше передати до Лондона телеграфом новини. Газети вже підготували населення до незвичайних новин.

Близько восьмої юрби вже мчали до вигону, бажаючи подивитися на «мертвих марсіан». Так починали розгортатися події. Вперше я почув про них від маленького газетяра близько дев’ятої, вийшовши по «Дейлі кронікл». Звісно, я був вражений і, не гаючи часу, вирушив до піщаного кар’єру.

Розділ III

На Горсельському вигоні

Біля великої вирви, в якій лежав циліндр, зібралося майже два десятки чоловік. Я вже розповідав, як виглядало те величезне небесне тіло. Навколо було обсмалено дерн і гравій, ніби від вибуху. Мабуть, великий удар спричинив загоряння. Гендерсона й О’Ґілві я не побачив. Мабуть, вони вирішили, що біля циліндра зараз робити нічого, і пішли снідати.

Четверо чи п’ятеро хлопчаків сиділи біля ями; вони метляли ногами й розважалися, кидаючи камінці в циліндр, доки я не нагримав на них. Тоді вони почали бігати, туди-сюди, шмигаючи поміж дорослими.

Біля виврви я побачив ще двох велосипедистів, садівника-поденника, якого я час від часі наймав, дівча з крихіткою на руках, різник Грег із своїм малим, кілька роззяв та ще хлопців, які бували на побігеньках у гравців у гольф або тинялися біля станції.

Розмовляли мало. Англійський простолюд тоді ще не дуже розумівся на астрономії. Більшість спокійно поглядала на рівну, мов стіл, покришку циліндра. Вона була в такому самому положенні, якою її залишили О’Ґілві та Гендерсон. Здається, глядачі розчарувалися, побачивши не обгорілі трупи, а оту непорушну брилу. Одні відходили, натомість інші підходили ближче. Я спустився до ями, і мені здалося, ніби під ногами злегка тремтить земля. Покришка ж більше не рухалась.

Тільки зовсім зблизька я помітив усю химерність циліндра. З першого погляду він здавався не дивнішим за перекинутий вагон чи повалене величезне дерево. І чомусь — і менш дивним.

Він був схожий на іржаву газову цистерну, напівукопану в землю. Тільки з певнми знаннями можна було помітити, що сірий нагар — то не окис, що жовтаво-білий метал, який блищить на оголеній різьбі, має якийсь незвичний відтінок. Слово «неземний» більшості глядачів не говорило ані слова.

Тепер я був впевнений, що ця штуковина впала з Марса, але гадав неймовірним, що усередині могла б вижити якась істота. Я зрозумів, що покришка відкручувалась