Герберт Уеллс - Війна світів. Невидимець

пам’ятаю ті години: чорна тиха обсерваторія, ліхтар у кутку, від нього падає на підлогу бліде світло, цокання годинникового механізму, отвір у стелі, звідки видно всіяну зоряним пилом дивовижну безодню неба. Біля приладу майже незримо рухається О’Ґілві. У телескоп видно кружальце цієї синьої безодні, в якій диск планети з ледь помітними смугами здається крихітною цяточкою. Червона планета була маленька, трохи більша за макове зернятко, й іскрилася ніжно і сріблясто. Здавалося, вона дрижить, а насправді це під впливом годинникового механізму вібрував телескоп, який тримав планету в полі зору.

Коли я спостерігав Марс, мені здавалося, ніби він то більшає, наближаючись, то меншає, віддаляючись, але це лише вводило мене в оману стомлене око. Сорок мільйонів миль було між нами й тією планетою, — сорок мільйонів миль суцільної порожнечі. Неможливо уявити собі весь безмір того простору, в якому плаває пил нашого Всесвіту! Пам’ятаю, поблизу планети було видно три світляні крапки, три безмежно далекі телескопічні зірочки, а довкола них простягалася невимовна темрява безмірної порожнечі. Ви знаєте, який вигляд має така безодня морозної зоряної ночі? А в телескопі вона здається ще глибшою. І ось там, зовсім невидиме через велику відстань і крихітний розмір, швидко й неухильно прямуючи до Землі крізь незбагненно великий простір, щомиті наближаючись на тисячі миль, мчало те, що було запущене до нас, те, що мало принести людству страшну війну, страждання і смерть. Стежачи тоді за Марсом, я й подумати не міг про це. І ніхто на всій Землі не міг навіть припустити можливості запущення такого ядра.

Тієї ночі знову було спостережено вибух на далекій планеті. Я бачив його. Саме коли хронометр позначив північ, на планеті блиснув червоний спалах, і на її поверхні стало помітно невеликий виступ. Я сказав про це О’Ґілві, й він відразу ж підійшов до телескопа. Ніч була душна, і мене мучила спрага. У темряві я незграбно, навпомацки рушив до столика, на якому стояв сифон, коли О’Ґілві скрикнув, побачивши, що розжарений газовий потік летить просто на нас.

Цієї ночі марсіани запустили на Землю нове незриме ядро. Воно вилетіло рівно через двадцять чотири години після першого, з точністю до секунди. Пам’ятаю, я сидів у темряві; перед очима розпливалися зелені й червоні кола. Мені хотілося курити, я шукав огню, й на думці не маючи, що означав цей спалах і до яких наслідків він призведе. О’Ґілві стежив за Марсом до першої години ночі. По тому ми засвітили ліхтаря і пішли до нього додому. Внизу темрява оповила Отершоу й Чертсі, де мирно спали сотні мешканців.

Ми довго сиділи вдвох, і О’Ґілві висловлював припущення про умови життя на Марсі та про те, ніби його жителі подають нам сигнали. Він вважав, що або на планету посипалися метеорити, або там посилилась вулканічна діяльність. О’Ґілві доводив мені, яка мала ймовірність, щоб еволюція організмів на двох, навіть і сусідніх, планетах відбувалася в одному напрямі.

— Один шанс проти мільйона за те, що Марс заселений, — казав він.

Сотні спостерігачів бачили полум’я і цієї ночі, і наступної, і десять ночей поспіль, і щоразу саме опівночі. Чому вибухи припинилися по десятій ночі, ніхто не брався пояснити. Може, гази від тих вибухів завдавали марсіанам шкоди. Густі хмари диму чи пилу, які було видно в найпотужніший земний телескоп, набравши вигляду невеликих сірих хвилястих плям, миготіли в атмосфері планети й затінювали знайомі обриси.

Нарешті навіть газети зацікавилися цими явищами. Стали повсюдно з’являтися статейки про вибухи вулканів на Марсі. Пам’ятаю, гумористичний журнал «Панч» досить вдало скористався з цього в політичній карикатурі. І ніхто й не підозрював, що тим часом ядра, запущені марсіанами на Землю, летіли крізь світові простори зі швидкістю кількох миль за секунду, наближалися до нас щодня і щогодини. Тепер мені видається дуже дивним те, що люди перед лицем загибелі могли займатися нікчемними справами. Пригадую, як несказанно тішився Маркгем, діставши нову фотографію Марса для ілюстрованого журналу, який він тоді редагував. Люди цього, уже пізнішого часу, заледве уявляють собі винахідливість журналів дев’ятнадцятого століття.

Щодо мене, то я саме тієї пори вчився їздити на велосипеді і забивав собі голову журналами, які обмірковували проблеми моралі у зв’язку з поступом цивілізації.

Одного пізднього вечора (перше запущене ядро було за 10 000 000 миль від нас) я вийшов з дружиною на прогулянку. Небо було всіяне зорями. Я пояснював дружині зодіакові знаки і показав на Марс, на маленьку цяточку, куди тепер було спрямовано безліч телескопів. Вечір був теплий. Юрби людей, що вийшли на прогулянку з Чертсі й Ейлворта, з піснями й музикою проходили повз нас, розходячись по домівках. У вікнах будинків світилося, люди влягалися спати. Від залізничної станції чувся гуркіт поїздів; відстань пом’якшувала його, і він звучав майже мелодійно. Дружина звернула мою увагу на червоні, зелені й жовті сигнальні вогні, що світилися на стовпах на тлі синього неба. Усе здавалося таким мирним, спокійним.

Розділ II Летюча зірка

Настала ніч першої летючої зірки, її помітили ще вночі, коли вона летіла на схід над Вінчестером, залишаючи по собі вогненну лінію. Сотні людей, які дивились на неї, вважали, що це просто летюча зірка. Як казав Елбін, вона залишала високо в небі зелену смугу, яка ще кілька секунд світилась угорі.

Денінг, наш великий знавець, запевняв, що її було видно вже з висоти понад ста миль. Йому здалося, що вона впала за сотню миль від нас.

У той час я працював у кабінеті, але нічого не помітив, хоча моє французьке вікно виходило на Отершоу і штори було піднято: я любив дивитися на нічне небо. Але цей метеорит, найнезвичайніший з усіх, що коли-небудь падали на землю, упав саме тоді, коли я сидів у кабінеті, і якби я слушної миті підняв очі, то міг би його помітити. Дехто з тих, які бачили його політ, запевняли, що він рухався зі свистом, але я цього не чув. Чимало жителів Беркшира, Серрея та Мідлсекса бачили, як він падав, і були певні, що це новий метеорит. Проте, здається, нікого з них не бажав дивитися на нього.

Тільки О’Ґілві, що стежив за метеоритом і був певен, що він упав на вигоні між Горселом, Отершоу й Вокінгом, схопився вдосвіта і поспішив на пошуки. Коли розвиднілося, він нарешті таки знайшов його неподалік піщаного кар’єру. О’Ґілві побачив велику яму, яку утворило це тіло при падінні. Навкруги між вересом височіли купи гравію та піску,