Айріс Мердок - Чорний принц, Айріс Мердок

виданою мою першу книжку, і пишалися мною. Мама дратувала мене, я соромився її, але любив. (Помовчте, Френсісе Марло.) А от свого батька я не зносив. Чи, можливо, я просто забув, що колись був до нього прихильним. Люди забувають любов, і ви зрозумієте, як швидко я дійшов цієї думки.

Утім, досить про крамничку. Вона досі сниться мені принаймні раз на тиждень. Якось я розповів про це Френсісові Марло, і йому це здалося значущим. Але Френсіс — один із тих напівосвічених теоретиків, які так бояться зазирнути в обличчя унікальної історії людини й надають перевагу будь-яким загальновідомим, заяложеним «символічним» тлумаченням. Френсіс хотів «розтлумачити» мене. У короткі миті моєї слави інші, значно розумніші люди теж намагалися вдатися до цього. Але будь-яка людська особистість «нескінченно» складніша за такі тлумачення. Вживаючи слово «нескінченно» (чи краще сказати «майже нескінченно»? На жаль, я не філософ), я маю на увазі не лише більшу кількість подробиць, але й більше різноманіття природи цих подробиць, більше різноманіття природи зв’язків між ними, ніж можуть собі уявити ті, хто намагається все спростити. З таким самим успіхом можна намагатися «розтлумачити» творчість Мікеланджело на клаптику міліметрового паперу. Лише мистецтво може пояснити, а пояснити суть мистецтва неможливо. Людство і мистецтво створені одне для одного, і там, де обривається цей зв’язок, уривається людське життя. Лише за цю аналогію ми можемо вхопитися, лише в цьому дзеркалі видніє чистісінький образ. Звісно ж, ми володіємо «несвідомим», і моя книжка частково розповідає про це, але не існує детальних мап цього загубленого континенту. Принаймні «наукових» мап.

Моє життя не було сповненим подій — до описуваної тут драми, яка й стала його знаменною кульмінацією. Дехто навіть міг би назвати його нудним. І дійсно, якщо можна використати таке чарівне й пікантне слово в майже беземоційному контексті, моє життя було піднесено нудним, велично нудним. Я був одруженим, а потім перестав таким бути, як розповім пізніше. Дітей не маю. Страждаю від періодичних проблем зі шлунком і від безсоння. Зазвичай я живу сам. До моєї дружини й після неї в моєму житті було кілька жінок, про яких я тут не згадуватиму, бо вони неважливі й не стосуються справи. Часом я уявляв себе літнім донжуаном, але більшість моїх походеньок були лише вигадками. Кілька останніх років, коли було вже запізно починати, я шкодував, що не вів щоденників. Наша властивість забувати геть усе безмежна. А щоденник майже безсумнівно став би цінним пам’ятником мені. Я нерідко доходив думки, що «Щоденник Спокусника», гарненько приправлений метафізичними роздумами, був би для мене ідеальним літературним жанром. Але ці роки минули й забулися. Більше жодного слова про тих жінок. Загалом я був бадьорий самітник, але не відлюдник, часом сумний, інколи зажурений. (Бадьорість і зажуреність не суперечать одна одній.) У мене ніколи не було близьких друзів. (Не можу навіть уявити, як можна «дружити» з жінкою.) А втім, ця книжка — історія однієї «близької дружби». Я заприязнився з кількома добрими, але не близькими (можете називати їх товаришами) колегами. Я не розповідатиму про ті роки «в бюро» так само, як і про тих друзів: не через невдячність, а частково з естетичних причин, бо в цій історії вони не фігурували, і почасти через делікатність, тому що вони, можливо, більше не хочуть, щоб їхнє ім’я згадувалося поряд із моїм. З усіх тих давніх «товаришів» я згадаю лише Гартборна, бо він здається типовим мешканцем тривалих років моєї нудьги й може допомогти скласти враження про решту; до того ж він помилково, але зі щирими, дружніми намірами вплинув на мою долю. Мушу пояснити, що «в бюро» означає «в бюро податкового відомства», де майже всі роки мого офіційного трудового життя я пропрацював податковим інспектором.

Я, однак, не намагаюся описувати себе як «збирача податків». Не зовсім розумію чому, але професія «збирача податків», так само як професія «дантиста», викликає в людей сміх. Але сміх цей, гадаю, радше зніяковілий. І збирач податків, і дантист — лише наочні образи прихованих жахів людського життя: вони нагадують, що ми мусимо платити за свої задоволення (навіть якщо ця ціна нищівна), що всі ресурси нам позичили тимчасово, а не подарували, що наші найнезамінніші дари гниють, ще тільки зростаючи. Навіть у найпрямішому сенсі — що змушує людину страждати більше за податок на прибуток чи зубний біль? Поза сумнівами, саме це стало підґрунтям того приховано-захисного ворожого глузування, з яким тебе зустрічають люди, дізнавшись, що ти належиш до однієї з цих професій. Однак я завжди вважав, що лише дурні на кшталт Френсіса Марло гадають, що всі збирачі податків — приховані садисти. Не можу уявити нікого, хто мав би менше садистських нахилів, ніж я сам. Я спокійний аж до сором’язливості. Але сталося так, що моє сумирне й поважне заняття згодом використали проти мене.

Незадовго до того, як розпочалася історія — а я вже недовго відкладатиму її початок, — я вийшов на пенсію (трохи раніше, ніж це заведено), звільнившись із податкового відомства. Податковим інспектором я працював через потребу якось заробляти собі на життя і знав, що з письменництва жити неможливо. І коли нарешті заощадив достатньо коштів, щоб отримувати скромний щорічний дохід, одразу вийшов на пенсію. Як уже згадувалося, донедавна я жив без трагедій, але з незмінною метою. Я тяжко гарував і чекав на свободу, коли зможу весь свій час присвятити письменництву. З іншого боку, мені вдавалося потроху писати (не страждаючи більше, ніж зазвичай) навіть у роки рабства, тому я не схильний, на відміну від деяких незадоволених перодряпів, звинувачувати у своїй непродуктивності брак часу. Загалом я був щасливчик. І навіть тепер так вважаю. Можливо, тепер навіть більше, ніж будь-коли.

Потрясіння від звільнення виявилося сильнішим, ніж я гадав. Гартборн попереджав мене, що так і буде, але я не йняв йому віри. Напевно, я значно більше був людиною звички, ніж вважав. А можливо, річ утім, що я з тупістю, яку насилу можна пробачити, вірив, наче разом зі свободою спаде натхнення, і зовсім не очікував, що мій дар покине мене. Раніше я весь час працював. Насправді — весь час писав і весь час знищував написане. Не скажу, скільки сторінок я знищив, але їхня кількість величезна. Я пишався цим і засмучувався. Часом почувався так, наче опинився у (яка жахлива фраза) безвиході. Але я ніколи не втрачав надії сягнути високої майстерності. Лише надія, віра й непохитна відданість змушували мене повільно рухатися вперед, дозрівати й жити наодинці