Сергій Батурін - Шизґара

Котя на правах ініціатора обвів поглядом парубків: хто піде? Як на гріх, в компанії всі були приблизно рівні. Чабаненко (він же в побуті — Чабан) та Габелія були хоч і з цього району, але тусувалися як правило на Ліхачова, а тут були начебто в гостях — не їм же… Сява відпадав як маестро. Залишалося традиційне — тягти сірники.

Несподівано озвався Шурко:

— Алексе, ходімо? — і ошелешив цією пропозицією все товариство. Навіть Фортуна забув грати на гітарі. Слова «спонсор» у вжитку тоді ще не було, але де ж це бачено, щоб той, хто завжди здійснює найбільшу фінансову підтримку товариства, сам до лавки по бухло ходив та ще й кликав із собою авторитетного парубка? А от звернення до Олексія на закордонний манер нікого не здивувало: після недавніх щовечірніх «Юстас — Алексу» з серіалу про миттєвості весни Олексіїв та Олександрів так досить часто іменували.

— А що, мені для народу не в падло, — несподівано погодився той. — Тільки ти злічи прилюдно, скільки там громадського бабла.

…Гроші рахувати Шурко навчився давно й робив це добре, про що достовірно відомо з гарантією рубль за сто. Уперше цей дар проявився в нього за вісім років і два місяці до того вечора, коли він на лавці під бузковим кущем публічно ревізував вміст вицвілої панами, що її так завбачливо пустив по колу рудий Котя.

Ще з дитячого садка в Шури й Олексія був друг — Микола Можайський.

Їх двох, Сашка й Миколку, батьки хлопців, не змовляючись між собою, повели до першого класу англійської спецшколи аж на Федорова, а Олексій пішов до звичайної, в мікрорайоні. Через цю обставину — різні навчальні заклади — він і не став учасником історії, до якої втрапили його англомовні друзяки.

… Хто із заможних київських дам за часів «дорогого Леоніда Ілліча» не знав Льва Оскаровича Шварцберга, Шуркового батька, відомого київського закрійника? Того самого, що давав свої моделі до журналу «Краса та мода», суперничаючи з провідними київськими модельєрами? До котрого в ательє на Русанівці жіночки по півроку в черзі стояли — аби пальто своє неповторне пошити?

Кияни, спитайте про нього в старих закрійників жіночого верхнього одягу, а ліпше — в своїх матерів та бабусь, бо хто знає, чи потамували за десятиліття віртуози ножиць ревнощі до видатного колеги? Решті ж прийдеться повірити на слово: майстер був непересічний. З діда-прадіда. З фамільними секретами й дерев'яними старовинними лекалами, відполірованими руками багатьох поколінь вправних Шварцбергів. А де ви бачили, щоб родина модного кравця потерпала від безгрошів'я?

…Одного разу наприкінці першого класу Сашко знайшов у бабусиному комоді під білизною сто п'ятдесят повноцінних радянських карбованців. От не чіпати би йому тієї грошви, але, як на гріх, у декого з дітлахів у дворі завелися прекрасні сріблясті далекобійні китайські ліхтарики…

— Дивись, що в мене є, — показав він після уроків купюри Миколі.

— Ого! — здивувався той.

— Хочеш, поділюся?

Розподіл відбувся в чоловічому туалеті спорожнілого першого поверху школи.

— Тобі червона і мені червона, — розкладав на підвіконні на два стосики купюри Сашко. — Тобі синя — мені синя, тобі зелена і мені, тобі синя, а мені — червона: моя ж бабуся![4]

Незабаром обидва стали щасливими власниками неймовірних скарбів: у кожного з'явився блискучий нікельований циліндричний міні-прожектор з Піднебесної!

Розплата настала того ж вечора: решту своєї частки — шістдесят два керебе з полтиною — Микола шляхетно віддав батькам, пояснивши просто: «Знайшов на вулиці». Ті, радянські інженери із зарплатнею сто п'ять карбованців нуль-нуль копійок на руки за місяць, ніколи такої суми просто на київському асфальті не нашукували, а тому глибоко засумнівалися: «Як це — знайшов?»

Розколоти першокласника, що росте в родині, де брехати не заведено, не так уже й складно: за кілька хвилин Можайські, додавши до «знайденої» суми витрачені на ліхтарик два-п'ятдесят, усі троє вирушили до сусіднього будинку, де мешкали Шварцберги.

Там справи виявилися кепськими: Шурко встиг зводити до магазину культтоварів мало не половину сусідських хлопчаків та обдарувати їх ліхтариками.

…Старші сиділи на дивані й пили каву: вони зналися не перший день — до одного ж дитячого садочка синів водили — та приятелювали. Малолітні розкрадачі сімейного бюджету Шварцбергів стояли посеред кімнати й рюмсали.

— Ну, гаразд, — сказав Лев Оскарович. — Микола купив ліхтарика, а решту приніс батькам. А ти ж, Сашко, куди подів свою частину грошей?

— У мене було сто п'ятдесят, — почав свої обчислення той. — Шістдесят п'ять я дав Миколі, лишилося вісімдесят п'ять. Я купив собі ліхтарик — стало вісімдесят два — п'ятдесят. Два ліхтарики по два п'ятдесят я купив Володі та Петькові; у мене стало сімдесят сім з полтиною. Там ще продавалося морозиво по двадцять вісім копійок — залишається сімдесят сім — двадцять дві. Зустрів Мишка та Віталіка — ще два ліхтарики: залишилося сімдесят два — двадцять дві. Ну, за двадцять дві я купив Світланці морозиво…

— А чому собі за двадцять вісім, а дівчинці — лише за двадцять дві? — суворо перервала хлопцеві бухгалтерські екзерсиси його мати Бела Ісаківна. — Зажмотився, чи що? Неінтелігентно якось…

– Їй яка різниця: воно теж в шоколаді, а мені в обрахунках на ціле число треба було вийти… — аргументував син і повів облік далі. — Значить, тепер у мене стало сімдесят два рівно.

Лев Оскарович раптом переможно огледів решту дорослих і з погордою заявив:

— Ви чуєте, яка в нього усна лічба? І це в першому класі! Ви тільки подивіться, яка талановита дитина! І що ж? — удавано насупився він у бік Сашка. — Ця талановита дитина замість прийти до тата й таки сказати, що в неї немає ліхтарика, цупить, як останній шлімазл, гроші в рідної бабусі!

Тут він зрозумів, що малі от-от ридма заридають, і вирішив припинити екзекуцію, не переводячи її в стадію голосного ревіння: «Ми більше не будемо!»

— Ви все зрозуміли? — грізно подивився на малюків, уже ледь стримуючи усмішку, й гримнув наостанок: — Геть з-перед очей, гицлі!

… Отже, грошові обрахунки підкорилися Шуркові давно, й суму з Котіної панами він перерахував завиграшки:

— Десять-сімдесят п'ять! Що ж брати?

Чабан, Вовка, Сява й Котя одним духом промовили «бецман», а Фортуна, прикинувши чисельність товариства, ще й додав: ««Бомби[5] три, не менше», — на що Оленка з Галушкою покривилися. Бецман — кріплене вино «Біле міцне» — був найбільш ходовим і вживаним напоєм з огляду на співвідношення «ціна — якість»: це вам — не шмурдяк якийсь плодововигідний штибу «грушки-яблучка», але й не зарозумілий обмедалений марочний