Сергій Батурін - Шизґара

милував нікого, і яка тобі різниця, що ти — не Шмульський, що кепкуватимуть здебільшого поза очі, якщо ти точно знаєш: усе одно — шкіритимуться. Бути посміховищем для всього району явно не кліматило. Для урочистих виходів та променадів були в Олекси кльові брюки, шиті в ательє, але повсякденної проблеми це не знімало.

Рішення з'явилося саме собою, коли двоє козирних хлопців — Микола Чабаненко й Вовка Габелія — з'явилися на «п'ятаку» в чорних котонових «белсах», вразивши компанію наповал. «Бомба», — у захваті визнало товариство. Якби хтось і хотів, усе одно не зміг би сказати нічого поганого: крій виявився надзвичайно вправним, а холоші запрасовані «під дзвін» просто майстерно.

Лише Сашко Шварцберг, чорнявий спортивний парубок, з котрим Олексій дружив ще з дитсадка, промовчав. Уважно роздивившись ці витвори швацького мистецтва, він потім цілий вечір мовчки покурював свій «БТ», подумки прораховуючи якусь геніальну ідею. Хлопцем він був видним: вдягався так, що й фарца заздрила, знав піврайону, був грошовитим і ніколи не жмотився, коли компанією скидалися на поліпшення дозвілля. Звісно, його відчужену замисленість обов'язково помітили би, але причовгав зі своєю гітарою Сява Фортунатенко на логічне прізвисько Фортуна. Від Дзержинки до Печерського мосту між Чорною горою та Тверським завулком було чимало вправних гітаристів, але всі вони першенство визнавали за Фортуною. Та й інструмент у Сяви був — не які-небудь чернігівські дрова за п'ятнадцять п'ятдесят, — ні, грав він на концертній «Кремоні» зі сріблястими струнами, а носив її в чорному чохлі з югославського шкірозамінника.

Не знаю вже, що сказали би про його гру достойники на кшталт Джиммі Гендрікса чи Річі Блекмора, та коли в дванадцять років Сява змінив пріоритети, віддавши хард-року перевагу над звичайним «пекарем» та дворовим «дир-диром», стіни його кімнати прикрасили спочатку портрети саме цих корифеїв, потім до них додалася Сюзі Кватро в шкіряному комбезі, а невдовзі місця вільного там не залишилося. Незабаром Фортуна десь розжився львівським, яскраво-вишневого кольору, інструментом, на верхній деці котрого замість центрального отвору — розетки — обабіч струн були, як на скрипці, прорізані фігурні ефи.

Ясна річ, відтак для хлопця набули сенсу лише одні уроки — гри на шестиструнній гітарі, — а шкільні, обтяжені домашніми завданнями, перейшли до розряду важких повинностей. Хто був у Фортуни першим наставником і гуру в царині виконавської майстерності, історія звично замовчує, та вже за рік він не просто добре грав — майстерно шпарив усі соляри з нового альбому темно-лілових «In Rock», а про вітчизняну естраду — й базару нема: легко — все, що завгодно!

А тепер Сяві виповнилося шістнадцять, він був на районі першим віртуозом, котрий у межах досяжного простору конкурентів просто не мав. Щоправда, хлопці з порубіжної вулиці Підвисоцького базікали, що десь там, у суміжних кварталах, чи то на Німанській, чи то на Кіквідзе, жив начебто якийсь Зельц, що закінчив музичну школу по класу гітари, й буцімто саме він якраз і міг би конкретно позмагатися з віртуозним Фортуною. Але на власні очі цього крутого маестро ніхто із завсідників «п'ятака» ніколи не бачив, а тому за загальною мовчазною згодою визнаний він був непідтвердженою легендою, вигаданою невдатними сусідами заради власного їхнього марнославства.

Так от, з'явився Фортуна зі своєю «Кремоною», сів на лавці між Оленкою Яровою та (Шварцберг ледь помітно поморщився) Галушкою й неспішно та ревно закурив свою улюблену київську «Приму». Цей сорт сигарет останнім часом помітно зіпсувався, запах їхнього диму що далі, то менше нагадував шляхетний аромат сортового тютюну, радше — горілу солому; дівчата аж носики збрижили, але в місті традиційно проголошувалося, що «наша києвская «Пріма» лучше «Вінстона» і «Кіма», а от лаяти її вважалося несмаком та моветоном на межі із кугутством.

… Сява шалобаном відстрелив недопалка в бік урни, обережно розчохлив «Кремону», перевірив стрій, підкрутив трішечки одного кілка й заграв «Venus and Mars» з недавньої — минулорічної — платівки Пола Маккартні.[2]

У технічному аспекті пісня ця, мабуть, не становила для Фортуни жодної проблеми, але як же він її грав! Гітара неголосно й мелодійно, лагідно й довірчо розповідала про кохання ліверпульського хлопця до його прекрасної білявої Лінди, про Сяву, про Шурка, про всіх закоханих на Землі. Виконавець не співав — за нього це робили струни. І хоча всі, хто хоч трішечки розумів англійську, точно знали, про що в пісні цій говориться, гітара-то вела своє…

Музикант завершив композицію ефектною кодою, і до слухачів за мить повернувся навколишній світ. Виявляється, зовсім поруч неслися бульваром Дружби народів легковики, торохтіли чеські тролейбуси, натужно гули, видираючись на Чорну гору, жовті «Ікаруси». Хотілося помовчати хоч би хвилинку, але… Сьогодні Сява! з гітарою! з'явився на Броді (так, скорочено від Бродвей, прозвався бульвар)! За великим рахунком слово Брод було рудиментом пишного колись сленгу стиляг кінця 50-х — початку 60-х, тобто тих билинно-незапам'ятних часів, коли щойно побудована німецькими військовополоненими вулиця офіційно звалася ще Автострадою, а не бульваром Дружби народів.

Знаєте, Сява жив на іншому кінці району, на Броді з'являвся й так нечасто, а з гітарою — тим паче, а до «п'ятака» не доходив майже ніколи. Перехоплювали. Тому доводилося користатися моментом на повну. Взагалі-то Фортуна співав тільки «Шизгару», котру під такою назвою всі й знали, хоч направду була вона «Венерою»:

«A Goddess on a mountain top.

Was burning like a silver flame

The summit of Beauty in love

And Venus was her name

She's got it yeah, Baby, she's got it

Well, I'm your Venus, I'm your fire

At your desire!»

А зіграти він міг будь-яку.

— Славуню, зіграй щось з «АББи», — подарувала музикантові сонцесяйний погляд Оленка.

2. Наука рахувати гроші

Легендарний диск «Arrival»,[3] котрий восени того року, партизанськими стежками діставшись на терени Союзу, порвав на шмаття всі танцмайданчики та молодіжні вечірки країни, в липні ще тільки дописувався десь у Швеції на студії «Polar Music», а ті з попередніх, що знали в СРСР, — «Waterloo» та «АВВА», — вразили, в основному, палких любителів погоцати, ставши в коло, тому парубки, поведені на більш важкій музиці, до «АВВА» наразі ставилися зверхньо, і Олексій помітив у компанії певну «движуху»: публікою помандрувала Котіна військова панама, до котрої сипали карбованці та «срібло» — хто скільки міг. Олекса кинув «рваного», а Шурко — цілого трояка. Дівчата могли не давати на вино, — звичай не вимагав, — але здебільшого давали. Лишень коло замкнулося,