Віра Просалова - Празька школа: хрестоматія прозових творів, Віра Просалова

Повість складається з окремих новел, об’єднаних долею головної героїні, котра пройшла добру школу гарту, мужності у визвольних змаганнях. Рефреном через увесь твір проходять слова «Не той козак…», що мають багатий змістовий потенціал. У них знайшли вияв як козацька кмітливість, характерництво, так і обумовлене трагічними обставинами пристосуванство, уміння вийти з небезпечної ситуації. Доля Лізи виявляється результатом не тільки набутого вміння вивернутися, а й допомоги багатьох людей, які зважали то на її вік, то на вірші, то на інтеліґентність.

Ліза – не лише очевидець того, як роздягнуті, роззуті, нищені ворогом і хворобами бійці УНР виконували свій обов’язок, а й безпосередній учасник подій. Під впливом побаченого, пережитих жахів вона стала «загнаним звірятком»: їй скрізь ввижалися вороги і провокатори. Охоплена хворобливими підозрами, Ліза «молола всяку нісенітницю, суддя, що був дійсно суддя, і руки опустив, не здогадуючись, за кого його приймають!». Витворені уявою жахи, недовіра – це тимчасовий стан доведеної до відчаю героїні.

Кінцівка твору, незважаючи на поразку, хвороби, обнадійлива: «А через плечі Різдва, мов нічого не сталося, весна сипала проліски, повстання, подорож і нові живучі надії! І воскресала пам’ять про Того, Хто не піддався в боротьбі проти страшного ворога людського роду…». Різдво асоціювалося з народженням Спасителя, з початком нового життєвого циклу, з новими надіями і сподіваннями.

Помітний перегук між поезією і прозою Г. Мазуренко: на рівні мотивів, сюжетних ситуацій, образності. Її вірші («Ініціація смерті», «Залізна дивізія»”) передують повісті «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто "вивернеться"…» цілим комплексом мотивів. Зображена у творі ситуація, коли босі, голодні бійці Залізної дивізії мусили відступати, викликає асоціації з афористичними словами: «І, коли приходить смерть, повір, – / Йде вона, бо нас, живих, жаліє» (поезія «Що там далі? Ох, нехай, нехай…»). Мотив смерті як бажаного заспокоєння і звільнення зображується, отже, виходом з безвихідної ситуації у тематично співзвучних творах.

Повість «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто "вивернеться"…» – це у повному розумінні прозовий твір, що відзначається напруженим сюжетом, в основі якого лежать перипетії національно-визвольної боротьби. Герої повісті розкриваються у діях, вчинках, роздумах, діють відповідно до обставин, згідно зі своїми переконаннями. Оскільки це повість про себе, то це певною мірою обмежувало автора-творця зображенням пережитого чи побаченого, прив’язувало до життєвих перипетій «біографічного» автора. В оцінці дійових осіб, проте, не спостерігалося тенденційності, властивої радянській літературі. Проза Г. Мазуренко виростала з поезії: намічені в ній мотиви збагачувалися, поглиблювалися, знаходили підтвердження у життєвих долях героїв.

***

Проза вченого-хіміка Л. Мосендза багата і в тематичному, і в жанровому (оповідання, повість, роман) аспектах. Вона однозначно виходить за межі традиційно українських вимірів як за тематикою, так і за стилістикою. Інтелект вченого, що прагнув пізнати все – від альфи до омеги, відчувався у творах, реалізуючись у промовах героїв, котрі переважно розповідають про вчинки, ніж діють, хоч і не гучно, проте свідомо демонструють свою ерудицію.

Збірка «Відплата» (1939) складалася з шести творів («Птах високого лету», “I’ha Pagata”, «Лист», «Євшан-зілля», «Ненависть», «Мінерва»), навіяних добою Середньовіччя і Відродження. Самі заголовки творів «відсилали» то до покровительки ремесел і мистецтв Мінерви, то до легенди про чарівне зілля та художніх творів про нього («Отрок» М. Обачного, «Половці і отрок» О. Олеся, «Євшан-зілля» М. Вороного, «Володимир Мономах» В. Кулаковського та ін.). Оповідання «Мінерва» будувалося на розкритті зв’язків Сковороди не так із зовнішнім світом, як з провидінням, що допомагає мудрим. Г. Сковорода, прислухаючись до голосу своєї душі, сам стає носієм мудрості. Таємничий голос повертає його до рідних ланів, щоб він віддав те, чим сам збагатився у чужих краях: «То не туга за Мінервою – мудрістю гнала його з місця на місце. То сама його душа Мінерва сповнена вкрай назбираними скарбами, тягла його роздати їх по тій землі, з якої вона вийшла». Мінервою, отже, стає його душа, а давньоримська богиня мудрості знаходить собі гідного спадкоємця в його особі.

Уже назвою оповідання «Євшан-зілля» підкреслювався зв’язок з джерелом, проте з самого початку твору наголошувалося на відштовхуванні від відомої легенди. Твір починався там, де вона закінчувалася, тобто зв’язок з попереднім текстом мав характер продовження, а не наслідування. «І коли Отрок, юнак-ханенко, понюхав чарівного Євшан-зілля, що приніс йому гудець Оря від його батька хана Сірчана, – згадав ураз свою половецьку вітчину й утік із Орею з ворожого Києва до привільних степів».

«Так кінчається легенда про чарівне зілля. Але тут лише-но починається історія самого ханенка Отрока», – зазначає письменник, повідомляючи читачеві, що першоджерело не повторюється. Отже, читач, прийнявши умови угоди з автором, ставав інтерпретатором тексту, прочитував у ньому новий зміст на основі зіставлень з попереднім. Як відомо з Галицько-Волинського літопису за Іпатівським списком, син половецького хана повернувся на батьківщину завдяки чарівному євшан-зіллю. З цього повернення і починається розвиток сюжету у творі Л. Мосендза, причому у зворотному напрямку: новий хан прагне тричі подолати Русь, що дала йому колись притулок. Проте всі спроби виявлялися марними: «стояла Русь мов стіна святої Софії». І тоді, за порадою Кобяка, половці вирішили перейняти руських богів, які здавалися їм сильнішими. Із запозиченням чужих богів народ-завойовник перетворився у покірну отару, а євшан-зілля стало звичайним сіном. Не зброєю русичі подолали завойовників, а вищим ступенем розвитку, своєю ідеологією. Розв’язка твору – наслідок фатальної помилки, за яку хан добровільно розплачується життям. Таким чином, зображений «поїзд мертвих», що везе спочатку батька, потім сина, служить своєрідним обрамленням твору. Навіть звуковий супровід збережено при цьому: «Коні коцали копитами об копита, сполохані ховрашки вискакували з-під ніг…»; «І знов, як перед роками, мчав страшний поїзд нічною тишею. Лише коцало копито об копито, шелестіли трави…». Спостерігається, проте, суттєва відмінність, зумовлена тим, що смерть старого хана закономірна, а його сина передчасна, викликана усвідомленням загибелі довго виношуваного плану. Зіставлення цього тексту з легендою дає підстави твердити про появу нового тексту, відмінного від першоджерела.

Якщо збірка Л. Мосендза «Відплата» вписувалася у контекст ідейно-естетичних пошуків Юрія Клена, то «Людина покірна» – у контекст «Нотатника» Ю. Липи. Збірка «Людина покірна» об’єднала твори про події національно-визвольної боротьби. «Сі новели, – відзначав рецензент, – се міцний протест нової людини проти дриглястих душ, проти так званої "культури вівце-людей", що дає себе так легко нищити всякому брутальному чоботові»1 . Зі співвідношення заголовка і вміщених у збірці творів ставала зрозумілою