Роман Купчинський - Перед навалою, Роман Купчинський

— Мені здається, що не попхається вже далі, — заговорив Зварич. — Наші, кажуть, навмисне пускають москалів, щоби потім замкнути їм дорогу.

— Може бути, — згодився дід Федорій, — вже то наше войсько не від паради, а москаль не прусс.

— Але зате в москаля війська — як трави, — сказав Склярський.

Дід Федорій сумно хитнув головою:

— Правда. Як трави…

Та по хвилі знайшов на те раду:

— Але тяжко, аби в нього такі гармати були, як у прусса, а прусс іде з нашим.

Під’їхали ближче до втікачів. Табори вже побудились, люди снувалися біля возів без ціли — звичайно, як не в себе дома. Ніде не видно було вогню, бо, здається, ніхто не думав оставатися довше. На день, на два стане хліба, масла і кислих огірків, а там і додому назад. Коби тільки переждати час, поки австрійці не проженуть москалів на чотири вітри.

Побачивши якусь нову фіру, підходив дехто з утікачів до дороги, щоб словом перекинутись, якусь новину почути.

Якась дівчина перебігла дорогу з порожніми коновками.

— Гей, дівче! — закричав дід Федорій. — Вернешся ти зараз чи ні! Чого впорожне дорогу переходиш?!

Дівчина засоромилась і чимскоріш направила лихо.

— Дурне!.. Видить, що люди їдуть, і з порожніми коновками пхається.

— Не вірте, пане Федорій, то забобон, — потішав старого Зварич. — Що можуть коновки пошкодити?!

— Не кажіть, можуть. Наш капітан який розумний був, а в коновки вірив. Під Кенігрецом з нашої компанії тільки п’ятнайцять люда зісталося; думаєте, через що? Через дівчину, що перейшла нас впорожне, як ми з села виходили.

— Але тут не буде нічого, дівчина вернулася назад, — сказав, сміючись, Зварич.

— Вам, паничу, сміх, бо ще самі не досвідчили. На войні треба на все вважати: і на заяця, і на кота, і на коновки, і навіть на те, щоби третьому вогню не давати, ні самому не закурювати.

Зварич підсміхався мовчки, а другі новобранці не висказувались ні за, ні проти. Буйність молодости і присутність Зварича не позволяли притакувати, глибоко вкорінена віра в лихі знаки не казала заперечувати.

— Слава Ісусу Христу! — поздоровив їх якийсь старший вже селянин.

— Слава навіки, — відповів дід Федорій.

Хлопці лиш мовчки головами кивнули.

— Куди так Бог провадить? — звернувся до діда Федорія селянин.

Дід Федорій пустив коні кроком і, заки відповів, витягнув з кишені люльку та став набивати її тютюном. Селянин ішов попри віз, положивши руку на полудрабок.

— До Львова їдемо, — відповів за діда Зварич, якому задовго було чекати на відповідь старого.

— До Львова аж? — здивувався селянин. — А ми тут остаємо.

— До войська везу, — обізвався дід Федорій і показав головою на хлопців.

— А в Золочеві?

— Є! Але не ті, яких нам треба.

— Ми до Українських січових стрільців, — поправив Зварич.

— Ага! — сказав селянин, щоби щось сказати, бо з міни не виглядало, що він усе зрозумів.

Українські селяни далеко більші дипломати від інтелігентів, які, хоч і з них походять, не вміють і в десятій часті так важити слів та здалека заходити до ціли.

— Як добре потиснете, то під вечір будете, — почав знову селянин.

— І я так міркую! — погодився дід Федорій.

— Хіба що вже довго їдете… Але, бачу, ні, бо коні не зморені…

— Не було ще чим…

— То ви десь із Ляцького?

— Ні, — хитнув дід Федорій.

— З Бужан, — вихопився Зварич.

— З Бужан!.. — протягнув голосом селянин. — Ми їхали через Бужани… Хотіли навіть там ставати, але пішла чутка, що треба ще трохи далі від’їхати.

— Думаю, що не треба було, — почав певним голосом Зварич. — Москалів аж до Золочева так легко не допустять.

Селянин махнув сумно рукою.

— Нам одна біда: чи легко, чи тяжко.

— Ні, я думаю, таки зовсім не пустять, — поправився Зварич.

— Бог то знає, — зітхнув селянин. — Та й ми собі думаємо, що то була б загибель. — Але ж бо й вони пхаються, — додав по хвилі. — Де ж то: під сам Золочів!

— Під сам Золочів ні, але навіть хоч би й під сам — то ще невелика біда. Вчора, як я був у Золочеві, то казали, що москалі десь туди коло Сасова крутилися.

— Коло Сасова!.. — мотав на вус селянин.

— Але їх там мають злапати в пастку, замкнути і вибити.

— Тільки хто зна коли?

— Може, нині вже, може, завтра, не знаю, — вияснював Зварич.

Дід Федорій весь час розмови мовчав, попакуючи люльку: Але коли мова зійшла на стратегію, почув, що повинен забрати голос.

— Воно-то й тяжко сказати коли. Не наші голови в тім, — і зробив таку міну, що селянин зрозумів, що про це тільки генерали знають.

— Правда ваша. Але чоловік, знаєте, рад би знати, — сказав селянин, ніби виправдуючи свій запит. — Ну, щасливої дороги вам, — додав, беручи руку з полудрабка. — Дякую красно.

— Оставайте здорові, — відповів дід Федорій і підігнав коні.

— Біда з тим москалем, — сказав, немов до себе. — Може, й недалеко зайде, але біди вже наробив.

Ніхто не обізвався, і дід пірнув у власні думки. Тільки час до часу підбадьорював коні, що чимраз частіше звільнювали кроку, зміркувавши далеку дорогу. А дорога чим далі, тим більш підсихала, і тим більшу за возом котила куряву.

Вже сонце високо відбилося від обрію, як доїхали до Словіти.

Гарячі промені сонця вспіли вже пробратися крізь одежу подорожніх і палили щораз дужче в спину. Порох припадав до воза, осідав на лицях і тамував віддих. Станути де-небудь у холодку, скинути капелюх, прохолодити чоло, а наді все напитися студеної води просто з криниці, доки ще животворність не випарувала з неї.

Затоплена в зелені садів Словіта манила струдженого подорожнього і виглядом, і надією на холодну воду. Адже в тіні довколишніх лісів, у серці скалистих горбовин напевно мусить скресати не одно джерело хрустального напитку…

Старий Федорій вже давно заповів, що в Словіті зроблять «раст» — себто відпочинок. Казав, що має там знайомого, ба що більше — військового товариша, і до нього думає заїхати.

— Спічнемо годинку, коні погодуємо і тоді вже просто до Львова!

Зварич радий був, що заїдуть до селянина, а й цікаво було йому побачити Федорового товариша. Десь старий вже дідок, як і Федорій, а може, ще старший. А про що вони балакати будуть?!

В’їхали в село… Зараз на вступі пізнали, що село не живе нині своїм звичайним буднем. Принишкло, мов лан пшениці, коли над ним звисне градова туча, притихло, мов гамірливий потік у морозну ніч. Вулиця мертва, мов замело людей з неї. Навіть на подвір’ях не видно нікого.