Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

натхнення, а потреба, просьба, трагічна подія, а часом настрій — веселий або сумний. Відходимо від коша — пісня, йдемо на фронт — пісня, йдемо на Східну Україну — пісня, а там смерть приятеля, власна або чужа, і так далі»[3].

Безперечно, особа Купчинського-пісняра ще чекає свого дослідника. Зараз про це згадуємо лише як про один із штрихів до портрета письменника, бо і пісенна його творчість, і публіцистична поезія, і проза малих та великих форм, і все інше, що виходило з-під пера Купчинського, має певну спільність — тяжіння до факту, до матеріалу на злобу дня, матеріалу актуального.

Р. Купчинський справді завжди жив болями свого часу, потребами рідного народу. Його «Ода до пісні» неначе написана зараз, коли наша трагічна мовна ситуація так само жадає рятунку, як жадала вона і в поетову добу:

Пісне! Велична, рідна Пісне!

В тобі є все: і древня наша слава,

Володимира хист, і мудрість Ярослава,

І наших прабатьків ворогування злісне,

І Богдана розвага, І Богуна відвага,

І Дорошенка ум, і хитрощі Мазепи,

І гомін гір,

І блиски зір,

І шум лісів, і розговори степу.

Це вже, як бачимо, лірика публіцистична, в якій він намагається урізноманітнити форму вірша за допомогою ритмічних засобів. Багато критиків і при житті, і вже по смерті письменника говорили, що талант Купчинського повністю не розкрив своїх ресурсів. Правда, межі досконалості завжди умовні, й, оцінюючи творчість Купчинського, не завжди можна підносити надто високо планку художніх вартостей. Але слід відзначити, що він володів добрим поетичним даром, умінням бути тонким ліриком, майстром психологічної деталі. Хіба не про це говорить ось така повоєнна картина:

Червоне море, чорний берег,

І небо — непорушна сталь;

Куди не глянь — розбиті двері

І тінь розп’ятого Христа.

На досвітках — іржаві роси,

Солоні ріки і стави,

Безпутній вітер полем носить

Мички пожовклої трави.

Людино, де ти? Тихо всюди.

Великий Боже, навіть звір?!

Бездонний смуток світом блудить

І сонно кліпає простір…

Є багато речей у Р. Купчинського, які дають усі підстави говорити, що за інших, сприятливіших умов його творчість могла б сягнути вищого рівня. Але письменника слід цінити за його конкретну працю, за те, що він зумів зробити. Богдан Лепкий у короткому огляді української літератури «Наше письменство» поезію Р. Купчинського називав витонченою за формою класичного і модерного вірша. Високі атестації їй давали С. Гординський, Б. Кравців, Б. Бойчук. А трилогію «Заметіль», як свідчить тогочасна галицька преса, «зачитували до дірок». Сьогодні Р. Купчинський повертається до читача, перемагаючи кон’юнктурні перепони, долаючи час. Повертається, щоб належати новим поколінням, щоб зайняти своє місце в історії нашої літератури.

ТАРАС САЛИГА

***

Село Бужани чи не найбільше з усіх сіл Золочівського повіту. Лежить воно на захід від Золочева, при битім шляху, що, наче велетенська сіра змія, поклався поперек села і далі — поперек бужанських піль та сіножатей. Може, й то йому завдячує село свій розріст і свій вигляд… Здається, що так, бо не тільки в Золочівщині, але й цілій Галичині, чим село далі від битого шляху, тим воно як не бідніше, то бодай на бідніше виглядає.

Бужани і не бідне, і не погане село. Хати хоч і з непаленої цегли, але великі, гарні, мало котра на одну кімнату… Довкруги хат багато зелені, переважно ясень та осокор. Садків овочевих небагато, хіба що при пасіці, і то по більшій части терносливи, що то їх пруньками звуть, та немудрі груші — гнилиці.

Посередині села, на пригорбі, церква велика, трибанна, славна на цілий повіт тим, що її самі бужанці ставили, а архітектом і будівничим був старший брат Склярський. Біля церкви зараз приходство, замітне на всю околицю не так великим садом, як тим, що ціле обгороджене і ні в однім місці пліт не б’є поклонів.

По другій стороні шляху, за церквою, громадський майдан і на ньому школа, чолом до дороги, мурована та простора, одинока будівля в селі з червоною бляхою на даху.

Коли йти чи їхати з Золочева а станути на останнім горбі перед селом, то червоний дах школи видніє ще більше від срібного на церкві, на приходстві і на декількох господарських хатах.

Не без того, щоб не було в Бужанах і корчми, але вона ні не паношиться, ні не впадає в око величиною чи особливим положенням.

Довкруги Бужан ниви, ниви і ниви, тільки з одного боку над берегами річки сіножаті, громадський вигін і десь-не-десь вільхові гайки.

Від півночі і заходу безмежний хвилястий простір, від полудня чорніється ліс на обрії, а від сходу недалекий горбок заслонює вид на невисокі Вороняки, що біля Золочева простяглися.

Земля в Бужанах не надзвичайна. Хоч і ходили коло неї бужанці добре, виробляли, мов грядку на городі, не все давала добрий урожай.

Але давно люди не пам’ятали такого врожаю, як у 1914 році: не тільки в Бужанах, але й у цілій Галичині. Вигналися вгору збіжжя, як гай, і колос на них зав’язався великий та повний. Радувалось око хлібороба, коли любовним поглядом обіймало свої загони, вкриті густою щіткою золота та срібла. Тільки позбирати б усе та звести при божій помочі, а не загляне голод на переднівку, не витягне екзекутор послідньої кожушини за податки.

Та не дала доля спокійно зібрати благодатей землі… Що лиш налилися відцвілі жита та пшениці, що лиш запахла медами біла гречка, а вже на землі і на небі показались тривожні знаки якихось великих, страшних подій.

При кінці червня грянула громом неожидана вістка: наслідника престолу вбито!.. Стряслася від цієї вістки ціла Австрія від Трієста до Підволочиська. Принишкла, причаїлася і кожна палата, і кожна ліп’янка, вслухаючись у мертву тишу, яка запанувала після того, — тишу, яка родить завсіди бурю.

Галицькі села вслухувались у цю тишу не менш від других. Хто з часописів, хто з поголосок довідувався про ультимат до Сербії, про недалеку мобілізацію…

А в ясні липневі ночі сунулась по синяві небес комета…

Старі люди лучили її появу з незвичайним урожаєм і з цього пророкували війну. Вечорами стояли гурти селян на вулицях і з острахом дивились на небесне явище, слухаючи набожно пояснень старих дідів. А діди розказували, що і за їх пам’яти, і за пам’яти їхніх батьків та дідів комета все була вісником війни.

Слухали люди оповідань дідів, і тиша, що запанувала в світі після Сараєва, видавалась їм ще більш таємничою і