Роман Купчинський - Курилася доріженька, Роман Купчинський

Був і третій період творчості Р. Купчинського — еміграційний. Він тривав від 1940 року до кінця життя письменника (помер Роман Григорович 10 червня 1976 року в Оссінгу під Нью-Йорком). За межами України — чи було це в Польщі чи Німеччині, в Австрії чи США — письменник працював уже менш продуктивно. 1964 року у Вінніпегу вийшли його «Мисливські оповідання», а через рік у Нью-Йорку — сатирична поема «Скоропад». Після смерті автора побачили світ збірник вибраних пісень «Ми йдемо в бій» (1977) та збірник вибраної лірики і прози «Невиспівані пісні» (1983).

В радянський час в Україні твори Р. Купчинського не виходили жодного разу. Друкуючи трилогію «Заметіль», спочатку першу її частину — «Курилася доріженька», а відтак дві наступні — «Перед навалою» та «У зворах Бескиду» — окремими виданнями, «Каменяр» прагне повернути сучасному читачеві в особі автора самобутнього письменника, творча доля якого певною мірою дописує драматичну сторінку української літератури. Підкреслюю, саме драматичну, адже Купчинський ніколи не мав змоги шліфувати свій письменницький талант у кабінетних умовах. Спочатку шість років воєнного режиму, потім табір, арешти, тюрма Бригідки. Творити доводилось лише в інтервалах, прихапцем. Але виходило так, що саме екстремальні, напружені, неприродно важкі моменти та ситуації оберталися творчими удачами. Найкращі ж пісенні тексти й музику до них Р. Купчинський написав на війні — в час героїчно-трагічний. У таборі для полонених Купчинський створив свій ліричний шедевр «Лети, моя думо». А після війни «в криміналі на Бригідках», як згадував потім сам поет, «на потребу часу» він склав пісні, що також належать до довголітніх. «Просили мене співв’язні» (Зен. Пеленський), — читаємо в його не закінчених нотатках «Дещо про себе», — «Зложіть нам якусь молитовну пісню, ми собі рано її заспіваємо». І я зложив пісню «Боже великий, творче всесвіту». І в'язні її співали, хоч потиху, бо сторожі сварили. А другу теж у криміналі: «Ми по таборах і тюрмах». І її перший раз заспівали в тюрмі. Обі ці пісні були зложені без гітари, бо не можна було мати, бо де взяти було її в криміналі?»[1]

По війні, під час певного творчого спаду в літературному процесі Галичини, зрозуміло, важко було і Купчинському. Народ сподівався на перемогу, а доводилось переживати поразку, тяжку й болючу поразку. Адже Україна вперше в історії ставала справді державною Україною — і тут поразка, біль втрат. Згарячу звинувачувалися й ті, котрі офірували собою в ім'я цієї високої ідеї,— українська інтелігенція, яка, мовляв, не змогла довести справи до кінця, випустила з рук перемогу. О такій порі, коли ще не стихли суперечки про винних у поразці, коли розчаровані в дальшій потребі служити колись омріюваним високим ідеалам ще не отямилися, Р. Купчинський писав «Заметіль», власне, перші її частини — «Курилася доріженька» і «Перед навалою». Письменник наче включався в дискусії, оперуючи мовою фактів як очевидець, як той, хто має що розповісти про те, що діялось на фронті, яким був цей фронт, хто вмирав і хто ставав героєм. Словом, «Заметіль» — це глибоко реалістична розповідь про історію не видуману, про історію, яку творив і сам автор, а вона творила його. Не будемо зараз оцінювати та коментувати трилогії (це спробуємо зробити в післямові при виході у світ третьої частини): хочемо дати читачеві змогу скласти власне враження про твір.

Але розмову про Р. Купчинського не уриваємо. В його творчому світі є багато цікавих фактів, різних площин. Скажімо, феномен Р. Купчинського-пісняра вимагає вивчення його природи в двох аспектах — поетичному й музичному (композиторському). Не претендуємо на вичерпність такої розмови, але для пізнання цього феномена бодай у найзагальніших рисах важливо взяти до уваги твердження самого автора.

«Село (Кадлубищі, де письменник ріс. — Т. С.) було велике, співоче, і я від ранніх літ слухав з приємністю коляд, гагілок, обжинкових і весільних пісень. У моїй родині спів і музика були традиційні — так по батьковій, як і по матірній лінії. Мій батько співав гарним тенором, а по матірній лінії в домі Підсонських гра на фортепіано й гітарі дзвеніла в кожнім поколінні. Моя тітка Софія знаменито грала на фортепіано. Була акомпаніаторкою молоденької, шістнадцятилітньої, Крушельницької, коли відбувся її перший публічний концерт у парохіяльній стодолі, в Белелуях біля Тернополя.

Тому й не диво, що, коли у 1902—3 році батьки купили для моїх сестер фортепіано (Вірта), мене тягнуло до нього більше, як до шафи з конфітурами… В гімназії співав я в хорі — спершу альтом, потім тенором, але на ніяких інструментах не грав. Мало того — навіть не пробував, бо мені в хаті казали, що я «фіш»[2].

Музикування Купчинського почалося на фронті з 1916 року. А вже під кінець війни він мав заслужену славу пісняра. Безперечно, в цьому, окрім благодатних домашніх умов, зіграла свою роль і фронтова доля, що звела його з такими людьми, як М. Гайворонеький, Л. Лепкий, Я. Ярославенко. Всі вони активно працювали в жанрі пісні, при цьому часто й співпрацювали. На співпрацю з композиторами Купчинському взагалі таланило: те, що його твори обробляли М. Вериківський, В. Барвінський, М. Колесса, Н. Нижанківський, П. Козицький, С. Людкевич, Б. Вахнянин, Б. Кудрик, М. Леонтович, факти не малозначні.

Такий великий інтерес до пісенної творчості Р. Купчинського, думається, був зумовлений не лише її особливою мелодійністю, а й конкретною історичною вірогідністю. До речі, в усіх його піснях: ліричних, жартівливих, маршових, трагічних, — домінує спільна прикмета — одокументальнений дух часу. Ці пісні дуже часто включали в себе історичну атрибутику — фіксували місця подій, походи, зберігали топоніміку, навіть конкретні імена. Наприклад, у пісні «Як з Бережан до кадри» живе реальна особа — Осип Теліщак, витівник і улюбленець січовиків, військові будні якого складалися значною мірою з різних пригод.

Як з Бережан до кадри січовики манджали,

То краялось серденько із горя та печали.

Кервавилось серденько хорунжого Осипа,

Як нам з очей зникала та Золотая Липа.

А в період дислокації Українських січових стрільців під Куропатниками й Конюхами Купчинський написав «Човник хитається», «Накрила нічка», «Пише стара мати», «Човник хитається», наприклад, відтворює конкретний пейзаж. Невеличка річка Ценівка, що розлилася весною, місячної ночі нагадувала справжнє море. Під впливом вечірніх тужливих зітхань хорунжого УСС Василя Соловчука, що згадував свою кохану, поетові вдалось створити цей глибоко ліричний сюжет інтимного плану.

«Що штовхало мене, — писав через багато літ автор, — до складання пісень? Не