Оноре де Бальзак - Розкоші і злидні куртизанок, Оноре де Бальзак

— Про вельможного пана де Рюбампре; Растіньяк хоче мене переконати, що це значна персона, — відповів депутат генеральному секретареві.

— Любий граф, — поважно відповів де Люпо, — пан де Рюбампре — найдостойніший молодий чоловік, і він має таку високу протекцію, що я був би радий поновити своє знайомство з ним.

— Дивіться, він зараз потрапить в осине гніздо крутіїв нашої епохи, — сказав Растіньяк.

Троє співрозмовників обернулись до кутка, де зібралось кілька більш-менш уславлених дотепників і чимало франтів. Ці пани ділилися своїми враженнями, обмінювались дотепами і уїдливими зауваженнями, намагаючись розвеселитись або чекаючи якої-небудь розваги. У цьому гурті, досить дивного складу, були люди, з якими Люсьєна колись споріднювали стосунки, сповнені явної доброзичливості і прихованих каверз.

— Ну, Люсьєн, дитино моя, коханий мій, ось ми знов полагодились, підлатались. Звідки це ми? Це ми знов осідлали коня за допомогою подарунків із будуару Флоріни? Браво, хлопче! — сказав йому Блонде, випускаючи руку Фіно з тим, щоб фамільярно схопити Люсьєна за талію і притиснути до своїх грудей.

Андош Фіно був власником журналу, в якому Люсьєн працював майже задарма; Блонде збагачував його своїм співробітництвом, мудрістю своїх порад і глибиною своїх думок. Фіно і Блонде уособлювали собою Бертрана і Ратона[5], тільки з тією відмінністю, що лафонтенівський кіт, врешті, помітив свою дурість, а Блонде, хоч і помічав, що його обдурюють, а все ж служив Фіно. Цьому блискучому найманцю пера справді довгий час довелось бути рабом. Фіно приховав брутальну волю під незграбною зовнішністю, під машкарою зухвалої дурості, здобреної дотепністю, як хліб чорнороба часником. Він умів приберегти все — ідеї і монету, — що назбирав на ниві безладного життя літераторів і політичних ділків. Блонде, на своє нещастя, віддав свої сили на службу власним порокам і лінощам. Завжди перебуваючи в скруті, він належав до злиденного клану тих видатних людей, які можуть усе зробити для добробуту інших, і нічого — для свого власного, — тих Аладінів, що позичають іншим свою лампу. Ці дивні порадники мають проникливий і точний розум, поки не втручаються особисті інтереси. В них діє не рука, а голова. Звідси їхня розбещеність, осуд з боку тих, хто нижчий розумом. Блонде ділився гаманцем з товаришем, якого він образив напередодні, він обідав, пив, ночував з тим, кого міг зарізати завтра. Його кумедні парадокси виправдували все. Вважаючи весь світ за жарт, він не хотів, щоб і до нього самого ставилися серйозно. Молодий, всіма любимий, майже уславлений, щасливий, вій не дбав, як Фіно, про те, щоб збити собі статки, потрібні для літньої людини. Люсьєнові треба було значно більше сміливості, щоб зрізати Блонде так само, як він тільки що зрізав пані д’Еспар і Шатле.

На жаль, утіхи чванливості перешкоджали в ньому проявам гордості — цієї справжньої основи багато чого великого. Його чванливість справляла перемогу під час попередньої зустрічі: він показав себе багатим, щасливим і зневажливим до двох осіб, які колись зневажали його, бідного і знедоленого. Але чи міг він, поет, грубо порвати, немов старий дипломат, з двома, так би мовити, друзями, що давали йому притулок у дні злиднів і недолі? Ганебна спілка єднала колись його, Фіно і Блонде, вони вкупі поринали в оргії, які поглинали не тільки гроші їхніх кредиторів. Наче солдат, що не вміє користуватися своєю відвагою, Люсьєн зробив тоді те, що робить багато парижан: він знову принизив свою гідність, прийнявши руку Фіно, не ухилившись від ласки Блонде. Всякий, хто був колись або й досі причетний до журналістики, змушений вклонятися людям, яких він зневажає, всміхатися найгіршому ворогові, миритися з найсмердючішими підлотами, бруднити свої руки, бажаючи відплатити своїм ворогам їхньою ж монетою. Звикаєш бачити, як роблять лихо, і не втручатися; спочатку згоджуєшся, потім сам робиш. Нарешті душа, заплямована ганебними й безнастанними компромісами, дрібнішає, пружини благородних думок іржавіють, шарніри тривіальності протираються і починають крутитися самі собою. Альцести стають Філентами[6], характери розслаблюються, таланти розпорошуються, віра в прекрасні твори зникає. Той, хто хотів пишатися своїми сторінками, витрачається на мізерні статті, які власне сумління рано чи пізно визначить як погані вчинки. Збираєшся, як Лусто, як Верну, стати великим письменником, — а виявляється, що став безсилим писакою. Тому не можна надто вшановувати людей, у яких характер стоїть на височині таланту, які вміють, як-от д’Артез, ступати твердою ходою серед рифів літературного життя. Люсьєн не знайшов відповіді на лестощі Блонде; розум цієї людини, яка не дарма ж зіпсувала його колись, зберігав для нього непереможну звабливість; крім того, Блонде мав прекрасне становище в товаристві через свої зв’язки з графинею де Монкорне.

— Ви одержали спадщину від якогось дяді? — глузливо запитав Фіно.

— Я стрижу дурнів, як і ви, — відповів у тон йому Люсьєн.

— У пана, мабуть, є свій журнал чи газета? — провадив Андош Фіно із зухвалою самовпевненістю, яку зазвичай виявляє експлуататор до експлуатованого.

— У мене є щось краще, — відповів Люсьєн; його чванливість, вражена підкресленою самовпевненістю головного редактора, повернула йому усвідомлення його нового становища.

— Що ж таке ви маєте, любий?..

— У мене є своя партія.

— Є така партія Люсьєна? — всміхнувся Верну.

— Фіно, ось тебе й випередив цей хлопець! Я тобі казав, що так буде. Люсьєн талановитий, ти його не пильнував, ти його експлуатував. Кайся, гладкий дурило! — провадив Блонде.

Чуйний, як кабарга, Блонде помітив у голосі, у жесті, у виразі обличчя Люсьєна чимало таємниць; підмащуючи його, він у той же час зумів затягти своїми словами вуздечку. Він хотів узнати причину повернення Люсьєна до Парижа, його плани, його засоби існування.

— На коліна перед вищістю, якої в тебе ніколи не буде, хоч ти й Фіно! — провадив він. — Визнай негайно, що пан — із числа тих сильних людей, яким належить майбутнє: він наш! Дотепний і гарний — чи не повинен він досягти успіху твоїми ж таки quibuscumque viis?[7] Ось він у своїй добрій міланській броні, з могутнім кинджалом, напіввитягнутим із піхов, і з піднятим стягом! Їй-богу! Люсьєн, де це ти вкрав цей гарненький жилет? Тільки кохання може відшукати таку матерію. А де