Маргарита Михайлівна Хемлін - Дізнавач, Маргарита Михайлівна Хемлін

Заперечити було нічого. Але була ще маца.

Я сказав:

— Громадянко Горобчик, навіщо ви робите мацу, тим більше без Великодня? Це взагалі недобре. Я вас серйозно попереджаю. До того ж із залученням найманої праці.

Єва голосно гукнула до старої:

— Він хоче, щоб ти показала йому свій паспорт. Покажи. І скажи, що ти не найманка, а тітка мені та Лільці.

Баба принесла з кімнати паспорт — пошарпаний і теж у борошні, розкрила, простягнула на долоні.

Прізвище у неї було інше — Цвинтар, ім’я суто єврейське, старе, як і належить за віком — Малка.

Я запитав, з якого боку вона тітка.

Поки стара усвідомлювала питання, Єва видихнула:

— З єврейського, з єврейського. — І при таких неприємних словах навіть голосу не стишила, як зазвичай люди роблять. Безсоромниця, погань. — А мацу ми зараз швиденько розкришимо курям. Поїдять кури від душі. У нас кури, там, за хатою, ми їм віддамо. Це ми так. Щоб чимось зайнятися. З нудьги і смутку. Лілечки немає. А вона любила з борошном повозитися. Маца — це ж найпростіше. Вода і борошно. І більш нічого. Вода і борошно. Що тут поганого? Ні дріжджів, ні масельця, нічого, нічого, нічого…

Вона наступала на мене зі словами «нічого», і під комбінацією огидного рожевого кольору у неї все гойдалося просто мені в обличчя. Хоч за зростом вона була нижча.

Я вийшов.

Раптом подумав, що у Лілії Горобчик курей не водилося. За хатою розташовувався підсобний сарайчик з мотлохом. До того ж я проявив недбалість у вивченні документів. Не подивився — чи заміжня Єва, на той час багато хто після заміжжя залишав дівоче прізвище. Незрозуміло, чим займається, на які кошти живе.

Уточнення намітив на післязавтра. Щоб дати Єві Горобчик і її так званій тітці розслабитися.

З’явився у формі.

Хвіртка виявилася зачиненою. На гучний стукіт відчинили швидко.

Кравчиня Поліна Львівна Лаєвська, що була під цю хвилину у домі, мене впізнала в обличчя і радісно сказала:

— Усе-таки радянська влада людей зобидити не дасть! Нізащо не дасть! Я щойно це Єві пояснювала. Нема на всій землі такого, що б радянські органи не виявили. Правда, товаришу капітан? Ви про Лілю прийшли розповісти? Якщо щось страшне, так ви спочатку мені розкажіть, а я тихенько потім Євочці піднесу. Просто на тарілочці піднесу. Обережненько. Я вмію. Ви мене знаєте.

Вона промовляла зайві слова і не квапилася пускати мене в хату. Я зробив зауваження, що перебуваю при виконанні і нічого непотрібного слухати не бажаю.

Рушив уперед і сам штовхнув двері.

На кухні був лад і все блищало.

Лаєвська протиснулась повз мене в двері. Причому навмисне зачепила об’ємною ногою.

— Вибачаюся, товаришу капітан. Я вас збентежила. От ви при виконанні, а зашарілися. Це з мого боку негарно. Євочка вибігла в магазин. А Малка спить. Там, за шторкою і спить. Як немовля. Правильно кажуть: що старе, що мале.

На столі — невеличкому і круглому, з плетеною білою скатеркою, стояли дві чарочки-наперстки, карафка з вишневою наливкою. Наливка, відразу видно, торішня, тому що, по-перше, нового врожаю ще треба дочекатися, а по-друге, дуже загускла. Аж на склі всередині прилип темно-бордовий шар. Ніби кров.

Лаєвська розпоряджалася, як у себе вдома, дістала ще одну чарку.

Покрутила її перед своїми очима і запитливо простягнула мені:

— Ви, звичайно, випивати наливочку не будете, а я задля годиться на стіл поставлю. Щоб по-людськи.

Я не хотів створювати конфлікт на порожньому місці і ствердно кивнув.

Лаєвська присіла.

Присів і я.

Вона не витримала тиші перша:

— Ну, що про Лілечку розповісте?

— Я з іншого приводу. І вам би зараз краще піти, Поліно Львівно. Хоч я вас цілком поважаю.

— Ой, звичайно, я піду. Якщо треба на користь. Ви мені тільки одне слівце скажіть — що сталося, якщо ви сюди з іншої справи?

Я повівся правильно, і відразу віддав собі належне, без вихвалянь і самомилування. Я зацікавив Лаєвську і тепер через деякий час зможу з неї витягнути багато корисної інформації. Вона, зважаючи на отримання взамін інформації з мого боку, викладе все, що знає. Не вигадала б зайвого, ось де питання.

З притиском промовив:

— Це службова справа. Прошу вийти.

Вона подивилася за шторку і прошепотіла, моргаючи очима в той бік:

— Якщо у вас якась таємниця, то ви при Малці не кажіть, хоч вона спить чи як. Вона вдає із себе дуже глуху, але їй палець у рота не клади.

І голосно, в бік тієї ж фіранки, сказала:

— Як ви радите, так я й роблю. Йду. А ви чекайте Євочку, чекайте. Вона ось-ось прийде. Поки наливочки випийте Ліліччиної, ніхто ж не побачить, то нічого страшненького. Солодка наливочка. Лілечка любила солодке.

Коли я зайшов у будинок на вулиці Клари Цеткін, годинник показував рівно другу годину. Пішов о пів на четверту. Читав газети з етажерки, слухав тихенько радіотарілку.

Малка з-за шторки носа не виткнула. При цьому я помітив, що вона відправляла малі природні потреби в горщик або щось таке інше.

Єва не з’явилася.

Чарку випив. Навмисно. Таку слабкість я виявив уперше. Статут є статут. А я піддався. Перед своїм відходом. І не даремно. Наливка прогіркла, і я зробив висновок, що жінки її пити не пили. Тільки робили вигляд, на випадок якщо хтось загляне.

Потім обійшов хату з усіх боків. На задньому дворі дійсно були кури. Сарай очистили від мотлоху і переобладнали в курник. На землі виявив крихти ясного кольору і шматки коржів. Крупно наламано, начебто з метою показати, що саме маца.

Ділянка обгороджена не надто високим, але щільним парканом. Крізь тонкі просвіти між дошками людина не пролізе. Отже, вхід у хату один — крізь горезвісну хвіртку. Я знову перевірив — хоч ще у справі Лілії Горобчик упевнився. Я тоді й хату вивчив на п’ять. І заднє подвір’я, і переднє.