Федеріко Андахазі - Анатом, Федеріко Андахазі

Монте-Вельдо, нерухомо, ніби кам’яна статуя, сидів крук. Його різко окреслені обриси виступали на тлі ще темного неба, що золотилося посередині. Видавалося, що сяйво променіє не від сонця, досі невидимого, а від власне Венеції, ніби основою цього сяйливого склепіння є далекі візантійські бані собору Святого Марка. Все навколо огорнули передсвітанкові сутінки. Крук чекав, а він умів чекати. Достеменно, як завжди, його мучив голод, допоки ще стерпний. Крук панував над усією Венецією: Венеція Евганіа — Тревізо, Ровіго, Верона й більш віддалена Віченца, а також Венеція Джуліа. Але пристанищем його була Падуя.

Унизу все було напоготові до свята Сан-Теодоро. По обіді юрба, розпалена вином, мала стриножити п’ятеро чи шестеро биків, потому цих биків по черзі виводили, тримаючи за роги, щоб відтяти голови одним точним ударом шаблі. Кажуть, крук заздалегідь знає, що має статися. Він уже передчував пахощі, які полюбляв найбільше у світі. Але навіть якщо поталанить, то йому випаде лише жалюгідний шматочок тельбухів, або він матиме змогу виклювати око тварині, до того ж ще й побившись з собаками. Ані летіти, ані наражатися на небезпеку, ані марнувати сили не варто.

Він і не поворухнувся. Він був терплячий, як і решта круків. Він, можливо, дочекався б, коли механічні постаті на Годинниковій вежі виб’ють останній удар і, як і щоранку, з боку Канале-Гранде замайорить міський баркас, на якому перевозять трупи з лазарету на Цвинтарний острів. Але й це не варте сил — якщо пощастить, він завжди спроможеться добути собі шмат цього жорсткого, просякнутого чумою м’яса надурняка.

Повернувшись, він глянув у протилежний бік, на схід, туди, де була його домівка. Де був його хазяїн. Крук, здійнявшись у повітря, полетів до Падуї.

II

Проминувши десять бань собору, він полетів над Університетом. Сів на капітель над четвертими дверима, що виходили у патіо. Почекав. Він знав, що біля нього за мить має з’явитися його хазяїн. Так траплялося з дня у день. Крук був терплячим. Випроставши крило, він почав чистити дзьобом пір’я. Але не став робити те, чим полюбляв утішитися у більш спокійні хвилини, — не взявся шукати вошей у пір’ї на грудях.

У ту мить, коли задзвонив дзвін, скликаючи на месу, крук напружився, ніби струна, поволі випростав крила, готуючись сісти на плече хазяїна, котрий мав, як зазвичай, показатися із свого сховку, а дорогою до парафіяльної церкви навідатися у морг і почастувати свого крука улюбленим частуванням — ще теплим шматком плоті.

Але цього зимового ранку все трапилось не так, як завжди. Дзвін уже вдарив, а хазяїн так і не з’явився. Крук знав, що хазяїн усередині, у кімнаті, міг відчути його запах й мало не відчував його дихання. Крук роздосадувано каркнув. Він зголоднів.

Крук та його хазяїн знали один одному ціну. Й через те не довіряли один одному. Леонардіно — саме таким іменем ушанував крука хазяїн — ніколи не сідав йому на плече, він прагнув зберігати певну відстань між своїми кігтями та хазяйським плащем, тому, раз за разом, нешироко змахнувши крилом, здіймався у повітря. Та й хазяїн крука не довіряв птахові. І той, і інший — обидва були свідомі цього — були одержимі тією самою пристрастю — жагою дізнатися, що приховано там, у глибині тоги.

Дзвін вдарив удруге, а хазяїн не показався. Трапилось щось надзвичайне, здогадався крук. Щоранку, вмостившись на перилах сходів покійницької, Леонардіно пильно стежив за хазяйськими рухами, за його руками, які твердо тримали гострий скальпель; потім, коли проступала кров уздовж довгого розтину, Леонардіно, схилившись то в один бік, то в інший, задоволено каркав.

Попри старання, хазяїн не спромігся змусити Леонардіно брати їжу з його рук. Але крук мав підстави остерігатися: учора, наприклад, хазяїн пригостив його м’ясом, і він упізнав, чиє воно було: упізнав запах кота, який допіру набридливо сидів у пелені цього чоловіка й котрий тією ж рукою, що пестила його й годувала, розітнув кота й препарував.

— Леонардіно… — тихо мовив хазяїн, поволі підходячи до крука й махаючи шматом м’яса у простягнутій руці.

— Леонардіно… — повторював він, роблячи крок уперед, а крук задкував на крок назад. Леонардіно не дивився на м’ясо, відчував його запах, але не дивився. Він не зводив погляду з очей свого хазяїна, які видавалися смачнішими, ніж шматок котячого шлунка, яким його частували. Тоді чоловік кидав м’ясо, крук жадібно хапав його дзьобом.

Але з критої галереї ніхто не показувався. Дзвін вдарив утретє, й крук збагнув, що хазяїн знехтував їхню щоранкову зустріч. Голодний та ображений, Леонардіно полетів у бік Венеції.

Головна дійова особа

І

Хазяїна крука звали Матео Ренальдо Колон, і справді цього зимового ранку 1558 року він мав вагомі причини, щоб проминути вранішню — ще до меси — зустріч зі своїм Леонардіно. Замкнувшись у чотирьох стінах власної кімнатки у Падуйському університеті, Матео Колон писав таке:

«Якщо вже мене наділено правом нарікати речі, які я відкрив, я назву його “Amor”, чи “Placer de Venus”[8]», — такі були останні слова промови на свій захист, яку Матео складав цілу ніч. Щойно згорнувши товстий зошит у цупкій оправі з телячої шкіри, він почув, як забили дзвони, скликаючи до меси. Потер почервонілі через утому очі. Спина заклякла. Зиркнувши у маленьке віконечко над пюпітром, він збагнув, що свічка, котра стоїть поряд із зошитом, уже дарма горить. Удалині, над банями собору, сонце поволі прогрівало повітря, з газонів у парку біля Університету випаровувалася роса. З іншого боку патіо долинали пахощі ладану, яким щойно обкурили каплицю, а часом, залежно від того, куди дмухав вітер, вони змінювалися ароматами з кухні. Що вище викочувалося з-за обрію сонце, то гучнішав гамір з Ринкової площі. Заклики крамарів, хвальба мандрівних торгівців, бекання овець, за котрих, як вигукували селяни, що спустилися у місто, правили по два дукати, порушували монастирську тишу попри вимогливе гудіння дзвону, що закликав на месу.

Заспані студенти, розтираючи захололі руки, випускаючи з рота білі хмарки пари, виходили з флігелів, стікаючись до критої галереї головного патіо, збираючи вервечку біля входу у маленьке дворище каплички.

Стоячи поруч зі священиком, декан Університету, Алессандро де Леньяно, суворими поглядами чи, підійшовши ближче до порушників, покашлюванням закликав мовчати.

Щойно дзвін ударив востаннє, як Матео Колон, підвівшись, підійшов до дверей. І лише прибравши засув і розчинивши двері, щоб переконатися, що двері в кімнату зачинені іззовні, згадав, що ці дзвони дзвонять не для нього. Безсонна ніч, втома, а найпевніше, звичка щоранку йти до каплички, ненадовго затримавшись у покійницькій,