Федеріко Андахазі - Анатом, Федеріко Андахазі

палко сперечалися й про те, чим був цей орган. Чи справді існує орган, який відкрив Матео Колон? Це безглузде питання, яке принаймні слід замінити іншим: чи існує Amor Veneris? Урешті-решт, річ — то є назва, якою вона позначена. Amor Veneris, vel Dulcedo Appeletur — так назвав цей орган першовідкривач — за своїм сенсом ця назва була геть-чисто єретичною. Якщо Amor Veneris збігається з менш відступницьким й більш нейтральним kleitons (що, як відомо, й «клітор», і «лоскітка») — назвою, що радше стосується результату, аніж причини, — цим випадком мають зацікавитися історики з вивчення тіла. Amor Veneris існував через причини, відмінні від анатомічних; він існував тому, що не лише дав підґрунтя для появи інакшої, нової, жінки, але й, на додачу, спричинив трагедію.

Далі йде хроніка відкриття.

Далі йде хроніка трагедії.

Частина перша

ТРІЙЦЯ

I

На іншому боці Монте-Вельдо, на вуличці Бочч’ярі, неподалік від церкви Святої Трійці, розташовувався bordello del Fauno Rosso,[5] найдорожчий у Венеції будинок розпусти, жодному іншому в Італії годі було зрівнятися з його розкошами. Славним надбанням борделю була Мона Софія, найвисокооплачуваніша повія у Венеції і, безсумнівно, найчарівливіша в усій Італії. Вона переважала навіть легендарну Ленну Грифу. Достоту як і та, вона подорожувала Венецією у паланкіні, котрий несли двоє рабів-маврів. Достоту як у Ленни Грифи, на плечі у неї сидів папуга, а в ногах паланкіна лежала сучка-далматинка. Як зазначено у catalogo di tutte le puttane del bordello con il loro prezzo,[6] ім’я її було надруковане грубими літерами, а ціна становила вельми приголомшливу суму й для сьогодення: десять дукатів, на шість дукатів дорожча за ту ж таки Ленну Грифу. Але навіть у надзвичайно детальному каталозі, призначеному для небагатьох обраних, жодним словом не згадували ані її очі — смарагдово-зелені, ані груди, тверді, як мигдаль, які за розміром та шовковистістю, можливо, зрівнялися б із квітковою пелюсткою — якби існувала така квітка, котра мала б розмір та шовковистість грудей Мони Софії. Не згадували ані її міцні, як у молодого звіра, м’язи, ні ноги, немов витесані з дерева, ані сповнений пристрасті голос. Ні словом не згадували і її руки, що були такі мініатюрні, що немовби й не здатні обхопити чоловічий член, ані крихітний ротик, дивлячись на який годі було уявити, що у ньому вміщується збуджена голівка члена. Ані словом не оповідали про її талант повії, котрим вона спроможна розпалити безсилого старигана.

Якось зимового ранку 1558 року, невдовзі перед тим, як поміж двома колонами, привезеними з Сирії та Константинополя, показалося сонце й стало між крилатим левом та Сан-Теодоро, а механічні постаті маврів на Годинниковій вежі вже готувалися бити перший із шести ударів, Мону Софію щойно покинув останній клієнт, заможний торгівець шовком. Зійшовши парадними сходами, що вели у внутрішній двір, він, загорнувшись у вовняний плащ, накинутий на камзол, напнув кашкета на самісінькі брови, визирнув з-за дверей і, переконавшись, що ніхто із перехожих не бачить, як він виходить з борделю, опинившись на вулиці, попростував праворуч, до Святої Трійці, дзвони якої вже скликали на ранкове богослужіння.

У Мони Софії затекла спина. Розсунувши пурпурові шовкові запони у своїй кімнаті, вона з прикрістю переконалася, що вже розвиднилось. Вона страшенно не любила спати, коли за вікном було гамірно. Моні Софії спало на думку, що це чудова нагода з путтям провести день. Вона прилягла в узголів’ї ліжка й почала складати плани. Найперше — вона вдягнеться, як пані, й піде на службу у собор Святого Марка, адже вона вже давненько не була на месі, потому сповідується й, звільнившись від будь-яких докорів сумління, зробить те, що давно збиралася, — піде у Bottega del Моrо[7] й придбає парфуми.

Продовжуючи вигадувати, що робитиме згодом, вона глибше занурилася у простирадла — почала даватися взнаки втомлива ніч, тож вона заплющила очі, щоб краще міркувати.

Дзвони ще не віддзвеніли, а Мона Софія, достоту як і щоранку, вже глибоко й спокійно спала.

II

Саме тоді на дзвіницю незугарного абатства Сан-Габріель крапала мжичка. За потужним калатанням дзвонів навряд чи можна було здогадатися, що за мотузки сіпає не кремезний абат, а тендітні жіночі руки. Хай там як, а абат ще спав. Сповнена віри та вірності, котрі щоранку зганяли її з ліжка вдосвіта — чи то в холод, чи то у спеку, у мороз чи у дощ — Інес де Торремолінос чимдуж смикала за мотузки, ніби її надихнув Всемогутній, розгойдуючи дзвони, які переважували щонайменше у тисячу разів її безгрішне жіноче тільце. Інес де Торремолінос, одна із найзаможніших жінок Флоренції, жила суворо, мов черниця. Старша дочка шляхетного іспанського роду взяла шлюб із відомим флорентійським синьйором ще дуже молодою. Як і годилося за вимогами шлюбу, вона покинула рідну Кастилію, щоб мешкати у палаці чоловіка у Флоренції. За волею долі Інес стала вдовицею, не спромігшись належно продовжити старовинний рід свого чоловіка — вона народила трьох дочок і жодного немовляти чоловічої статі.

Що лишилося молодій вдовиці Інес? Журба, що не народила хлопчика, кілька оливкових гаїв та виноградників, палаци, багатство та набожна й милосердна душа. Тож, щоб забути свою скорботу й спокутувати провину перед покійним чоловіком, вона вирішила все майно, успадковане від нього у Флоренції, і те, що успадкувала від батька-небіжчика, що у Кастилії, обернути на гроші й звести монастир. Так, живучи чистим та цнотливим життям і присвячуючи його служінню чоловічій статі (оскільки її лоно не спромоглося народити на світ чоловіка) — монастирському братству та бідноті, вона б навіки лишалася разом із своїм безсмертним чоловіком. Саме так і трапилось.

Інес вважали щасливою жінкою. У її очах світився мир та спокій, ніби в погляді черниці. Слова її були, мов бальзам для стражденних. Вона вміла втішити безпорадних і спрямувати на путь істинну тих, що збилися зі шляху. Вважали, що вона без жодних перепон наближається просто до святості.

Того ранку 1558 року, у годину, коли у Венеції Мона Софія завершила свою втомливу й прибуткову працю, Інес де Торремолінос починала свій день з важкої і безкорисної праці.

Жодна з них і гадки не мала про існування іншої. І нікому й на гадку не спадало, що їх хоч щось пов’язує. Утім, випадок обирає найнезбагненніші путі. Ані одна, ані друга не підозрювали, що складають певну трійцю, головна дійова особа котрої мешкає у Падуї.

Крук

І

У найвищій точці гірського хребта, що відмежовує Верону від Трента, на скелі біля вершини