Террі Пратчетт - Батько Вепр, Террі Пратчетт

Тоді він підняв очі.

У повітрі зависла сіра мантія. Схоже, що в ній таки хтось був, оскільки він надавав їй форму, хоч і залишався невидимим.

Шкірою Дауні прокотилися мурашки, коли він задумався: «Мабуть, мій гість невидимий, бо фізично перебуває не тут, у кімнаті, а зовсім деінде».

— Добрий вечір, — сказав він.

Мантія відповіла: «Добрий вечір, лорде Дауні».

Його мозок реєстрував слова, але вуха були готові заприсягнутися, що їх не чули.

Та якщо лякатися всіляких дрібниць, головою Гільдії найманців не станеш. До того ж у постаті його гостя не було нічого страшного. Він був, подумав було Дауні, навдивовижу нудним. Якби монотонна сірість могла набути форми, це була б саме та, яку б вона вибрала.

— Схоже, що ти таки привид, — сказав він.

«Наша природа — не предмет дискусії, — з’явилося в його голові. — Ми тут, щоби зробити замовлення».

— Бажаєте звести когось зі світу? — запитав Дауні.

«Довести до завершення».

Дауні обдумав пропозицію. Це було не так незвично, як здавалося на перший погляд. Були прецеденти. Кожен міг скористатися послугами Гільдії. У минулому кілька зомбі найняли найманців, щоб звести рахунки зі своїми вбивцями. Насправді Гільдія, як він полюбляв думати, була зразком демократичності. Щоб її найняти, не потрібні були ні розум, ні соціальне становище, ні краса чи особливий шарм. Ви просто потребували грошей, які, на відміну від інших речей, були доступні кожному. За винятком бідних, звісно, але деяким людям ну ніяк не допоможеш.

Довести до завершення... Доволі незвичний спосіб висловлюватися.

— Ми можемо... — почав він.

«Платіж відповідатиме складності завдання».

— Тарифи наших послуг...

«Ми заплатимо три мільйони доларів».

Дауні відкинувся назад. Це в чотири рази перевищувало будь-який гонорар, зароблений одним із членів Гільдії (а це був, так би мовити, спеціальний сімейний тариф, включно з гостями, що залишилися на ніч).

— Гадаю, ніяких питань ставити не варто? — запитав він, тягнучи час.

«Ви просто не отримаєте на них жодних відповідей».

— Але чи відповідає запропонована плата складності завдання? Клієнт надійно охороняється?

«Не охороняється взагалі. Але його майже напевно неможливо викреслити за допомогою звичайних засобів».

Дауні кивнув. Це не обов’язково було великою проблемою, сказав він собі. З роками Гільдія накопичила чимало нетрадиційних озброєнь. Викреслити? Незвичне формулювання...

— Ми хотіли б знати, на кого працюємо, — сказав він.

«Ми були в цьому впевнені».

— Маю на увазі, нам потрібно знати ваше ім’я. Чи імена. Усе строго конфіденційно, звісно. Ми повинні якось зареєструвати наших замовників.

«Можете вважати нас за... Аудиторів».

— Дійсно? І що ж ви перевіряєте?

«Усе».

— Гадаю, нам треба дізнатися про вас трохи більше.

«Ми — люди з трьома мільйонами доларів».

Дауні підкорився їхній логіці, хоча вона йому й не сподобалася. Однак за три мільйони доларів можна дозволити собі безліч непоставлених запитань.

— Дійсно? — перепитав він. — За цих обставин, оскільки ви є нашими новими клієнтами, думаю, ми б прагнули отримати платіж авансом.

«Як забажаєте. Золото вже у ваших сейфах».

— Маєте на увазі, що незабаром буде в наших сейфах? — перепитав Дауні.

«Ні. Воно завжди було у ваших сейфах. Ми знаємо це, оскільки щойно його туди поклали».

Дауні якусь мить дивився на порожній каптур, а тоді, не відводячи погляду, простягнув руку й підняв слухавку.

— Пане Вінво? — запитав він, подмухавши в неї як слід. — Так. Добре. Скажи, скільки зараз у наших сейфах? Ну, приблизно. Скажімо, до найближчого мільйона, — хвилину потримавши слухавку на віддалі від вуха, він знову заговорив. — Ну, зроби мені ласку й таки перевір, гаразд?

Він повісив слухавку й поклав руки на стіл перед собою.

— Чи можу я запропонувати вам випити, поки ми чекаємо? — запитав він.

«Так. Гадаємо, можете».

Дауні з певним полегшенням піднявся і підійшов до великої шафки з різноманітними напоями. Його рука зависла над старим і надзвичайно цінним танталом[3] Гільдії, у графинах якого, судячи з етикеток, містилися «Мор», «Нижд», «Троп» та «Ісків».[4]

— А що б ви бажали випити? — поцікавився він, замислившись, де в Аудитора міг би бути рот. На якусь мить його рука зависла над найменшим графином, позначеним як Атурто.

«Ми не п’ємо».

— Але ви щойно сказали, що я можу запропонувати вам напій...

«Дійсно. Ми гадаємо, що ви цілком здатні виконати цю дію».

— Ах, — рука Дауні нерішуче зависла над графином з віскі, але він передумав. У цей момент слухавка засвистіла.

— Так, пане Вінво? Дійсно? Справді? Я і сам часто знаходив загублені монети під диванними подушками, неймовірно, як це стає... Ні, ні, я не... Так, у мене є підстава... Ні, я тебе не звинув... Ні, я не знаю... Так, піди й відпочинь, яка чудова ідея. Дякую.

Він знову повісив трубку. Каптур не рухався.

— Ми повинні знати, де, коли і, звісно, кого, — сказав він за хвилину.

Каптур кивнув.

«Це місце не знайдеш на жодній із карт. Ми б хотіли, щоб завдання було завершено до кінця тижня. Це вкрай важливо. Щодо тих, кого...»

На столі Дауні з’явився малюнок, а в його голові виникли слова:

«Назвемо його Товстуном».

— Це жарт? — запитав Дауні.

«Ми не жартуємо».

«Ні, дійсно не жарт», — подумав Дауні, постукуючи пальцями по столу.

— Багато хто скаже, що... ця особа не існує, — сказав він.

«Він повинен існувати. Інакше як би ти впізнав його з першого погляду? Багато хто навіть листується з ним».

— Ну, так, звісно, у певному сенсі він існує...

«У певному сенсі все існує. Але нас цікавить припинення цього існування».

— Знайти його буде ой як нелегко.

«На будь-якій вулиці знайдуться особи, які зможуть вказати вам його приблизну адресу».

— Так, звичайно, — сказав Дауні, задумуючись, чому хтось називає їх «особами». Дивний вибір слова.

— Але ж ви самі сказали, що координати вони навряд чи знатимуть. І навіть тоді, як саме треба... звести Товстуна зі світу? Можливо, келих отруєного хересу?

Каптур не засміявся — йому бракувало обличчя.

«Ви неправильно зрозуміли характер роботи», — пролунало в голові Дауні.

Це його обурило. Найманці ніколи не працювали. Їх наймали, просили зробити якусь послугу або зверталися до них із замовленнями. Працювали лише слуги.

— Що саме я неправильно зрозумів? — уточнив він.

«Ми платимо. Ви знаходите шляхи та засоби».

Каптур почав