Ендрю Мейн - Між фазами Місяця, Ендрю Мейн

таке однозначне. Скажу лише, що перед сном я можу уявити тисячу різних сценаріїв — і в багатьох із них невинні чоловіки та жінки лишаються живі.

Але особисто мене найбільше непокоїть відсутність провини: у віддушині, де мало би критися це почуття, — порожнеча. Здається, у мені ще багато таких порожніх від­душин.

Тиждень тому приїздила Джилліан — жінка, яка врятувала мені життя і, власне, прикінчила Джо. Ми хотіли перевірити, чи не зародилося між нами щось більше. Проблема ось у чім: я впевнений, що маю в серці місце з табличкою «Джилліан», але не знаю, чи воно для неї — і чи взагалі для когось.

Я не звинувачую Джо, адже таким пришелепуватим був задовго до нього. Він лиш допоміг це виявити. Я навіть не певен, чи звинувачую Джо так, як зазвичай звинувачують іншу людину.

Після наших поневірянь, нескінченних допитів і пояснень досі скептично налаштованим правоохоронцям про власні методи, завдяки яким вдалося знайти тіла, я просеквенував його ДНК, шукаючи відповідей на свої запитання.

Одну знайшов: ген, споріднений із APOE-e4, так званим геном ризику. У Джо була варіація, якої я раніше не бачив. Грубо кажучи (боронь боже написати таке в науковій статті чи сказати в присутності колег), Джо мав схильність до ризику і водночас до обсесивно-компульсивної поведінки, завдяки якій, скажімо, професійний гравець у гольф перевершує інших, а нейрохірург стає видатним. Від екстремальних ризиків Джо відчував захват, який гросмейстер отримує від блискучого гамбіту. Розрахунок, а за ним — ейфорія.

Якби вам або мені зійшло з рук якесь правопорушення, ми б відчували (чи мали б відчувати) докори сумління. Джо натомість відчув би піднесення й шукав би нових пригод. Він кайфував, не лише вчиняючи зло, а й тікаючи від розплати.

Схема його вбивств нагадувала поведінку великої білої акули. Заглянувши в його ДНК, я усвідомив, що такий взаємозв’язок не випадковий. Алгоритм хижака, яким керується біла акула, може спонукати програмну систему до захоплення мережі, а вбивцю — до пошуку певних жертв.

Коли Біркетт мене вербувала, я мав пообіцяти, що зможу вистежувати інших убивць на кшталт Джо. Виконав я свою обіцянку лише наполовину. Попри те що війна з терором лишається актуальною і попри рішуче бажання зупиняти людей, які скеровують у натовп заміновані вантажівки чи переконують підлітків із синдромом Дауна надягати пояс смертника, — у наших методах я певен не завжди.

Лиш одне моє слово — і Йосефа Аміра хапають посеред вулиці, пакують у фургон і, скоріше за все, везуть у якесь таємне місце, де французька розвідка, американці й, можливо, якийсь слідчий із третьої країни змусять його виблювати власні кишки.

Мені не кажуть, що і як саме з ним роблять, проте я точно знаю: останнім часом у дослідженнях психотропних препаратів та системи мовлення — велика чорна діра. Зменшення кількості наукових робіт із квантових обчислень свідчить про те, що Агентство нацбезпеки, ЦРУ, Національне управління військово-космічної розвідки та їхні приватні підрядники масово взялися рекрутувати науковців, залучаючи всіх, у кого достатньо досвіду, до роботи над суперпередовою дешифрувальною машиною. Прогалина у виданнях про психотропні препарати й систему мовлення підказує, що у колах розвідки дуже успішно виробляють так звані сироватки правди та інші препарати, здатні будь-кого змусити до співпраці.

Людям типу мене і компаніям на кшталт OpenSkyAI чи «Віртуального тактичного театру воєнних дій» приписують значно більше, ніж ми заслуговуємо. Я не знаю, чому наші результати вважають добрими, — бо мої методи чудові чи бо методи попередників були жахливі.

Вібрує телефон. Я ставлю пиво на кухонний стіл, біля порожніх коробок із Panda Express, і перевіряю, чи не відповіла Джилліан на моє повідомлення.

Біркетт: «Перемога в сім очок».

Це шифр: Йосеф вивів їх на сімох інших змовників. Офіційно мені про таке знати не можна. Я цивільний підрядник із середнім рівнем службового доступу, але Біркетт подобається мене тішити — чи принаймні робити те, що, на її думку, мене потішить.

Вона надсилає мені ще одне повідомлення: «Зустріч з босом о дев’ятій».

Наш бос Брюс Кавано (як не дивно, не керівник OpenSkyAI, а працівник РУМО[2], уповноважений контролювати наш бюджет) мене лякає. Йому трохи за п’ятдесят, і він справжній геній. Із тих добродіїв, що на День подяки годують бездомних у церкві чи допомагають незнайомцям замінити колесо посеред дороги.

Лякає мене влада, яку він має. Кілька тижнів пропрацювавши на OpenSkyAI, під час першого візиту до нього, я висловив стурбованість із приводу наших методів профілювання.

Коли він запитав, що саме я б хотів змінити, мені подумалося про Джо Віка. Я згадав про пошук певних генетичних факторів ризику в потенційних новобранців-терористів.

— Дев’ятисот тисяч доларів вистачить?

— Для чого?

— Щоб створити необхідну технологію. Якщо не вистачить, на більшу суму доведеться просити дозволу. Поки я можу дати зелене світло на побудову лабораторії. За п’ять місяців нам знадобиться польовий комплект.

Після одного мого побіжного зауваження Кавано був готовий виділити майже мільйон доларів, аби я розробив для них пристрій, здатний визначати ДНК-маркери, які могли б корелювати з поведінкою терористів.

Могли б. Причиновість — не кореляція, хоч вони часто й живуть по сусідству. Мене жахала вже сама думка про те, що можна вкласти сумнівний псевдонауковий пристрій до рук шпигуна з ЦРУ чи РУМО, аби тому було чим підкріпити власну інтуїцію. Я уявляв, як зібрані з «супутніх жертв» ДНК стають доказами: мовляв, можливо, вбили тих, кого і слід було. Чергове потенційне виправдання для держави, щоб применшити значущість смертності мирних жителів у війні з тероризмом.

Кавано ні про що таке не думав. Йому просто хотілося ловити поганців.

Справжня небезпека не в тому, що статті з «Атлантік» чи редакторські колонки з «Нью-Йорк Таймс» переконують, ніби хороші хлопці стають поганцями. Справжня небезпека в тому, що хороші хлопці сліпо чинитимуть зло, бо не вважатимуть свої вчинки поганими. Саме тому готові віддати останню сорочку бідному та голодному йдуть протестувати проти генетично модифікованих продуктів (хоча такі продукти здатні врятувати від сліпоти чи голоду мільйони дітей), а поборники демократії на Близькому Сході замість шкіл чи лікарень будують військові бази.

Тому хлопці на кшталт Брюса Кавано й пропонують таким, як я, необмежені бюджети на пристрої та програми, що можуть забрати ще більше життів через неправильний розподіл часу й коштів, — адже справжні відповіді значно менш привабливі і з набагато меншою ймовірністю приваблять сенатора.

Відтоді я взяв собі за правило не роззявляти рота поруч із Кавано. На жаль, завдяки зусиллям Біркетт він вважає мене якимось аналітичним генієм. І доки академічний світ уникає мене через історію з Джо Віком, у військово-розвідувальних колах, судячи з усього, мене мають за Темного лицаря[3], такого собі вченого-месника.

Джилліан каже, що я беру це надто близько до серця; втім, багато про що їй просто не можна знати. Наприклад, про те, що ракетний удар із дрона в Ємені, про який сьогодні ввечері пишуть у всіх новинах, трапився, бо кількома годинами раніше з мого рота вилетіло кілька слів.

Або про те, що одна з жертв, чиє фото пхають у всі арабські ЗМІ, — зеленоока жінка, яку я бачив на холодильнику Йосефа.

Випадкова жертва.

Розділ 3. «Предокс»

Коли я заходжу до зали засідань, Кавано широко мені усміхається. Під час візитів до OpenSkyAI він засідає тут. Біркетт сидіть навпроти, поруч із Тревором Парком, генеральним директором і засновником компанії.

Перш ніж