Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

небіжчиків. Той її Ариф. Ззовні почав долинати ґвалт. Ґелґіт. Агов! Усі мають дізнатися про те, що сталося! Хто його вбив? Коли, коли? Навіщо?

Коли чоловіка твого, скривавленого та мертвого, занесли у двір, поклали на дошки, ти не наближалася, залишилася біля одвірка й дивилася заціпеніло, бо це ж був твій чоловік, і він був там, і був неживий, ти лише витирала руку, знов і знов, витирала руки об той твій червоний фартух (пам’ятаєш, відтоді ти не вділа його жодного разу) і думала, що тобі тепер робити. Бо ж, бач, ти не знала їхніх поховальних звичаїв, гадки не мала, що і як має бути, ті кілька років, що ви прожили в турецькому кварталі Нікосії, нічим не могли допомогти твоїй пам’яті, отож ти й гадки не мала, що робити, і все думала, думала, думала... Як ховають їхніх мерців, як готують до похорону, у савані чи як є? Ти вичікувала, озиралася, може хтось тобі допоміг би, підставив би плече, підказав би, не збагнувши, що ти не знаєш, так, щоб ніхто не втямив, що ти не знаєш, як тобі треба поховати свого чоловіка.

Один із носильщіків, Хасан, тіки-но положили Арифа, упав коло нього на коліна і запричитав. Почав голосити і розказувать, шо там сталося. Захлинаючися, не переводячи дух. І всі взнали тоді. Зробили засідку прям посеред британської бази. Перекрили шлях. Стрільнули по автобусу. Ариф вийшов назовні, сам-один. Бо ж тільки він умів балакать по-грецькому. Поговорити з ними. Пояснити. Та про шо тут говорить? Шо тут пояснювати? Виродки, гяури прокляті, посіпаки грецького попа[4]. Прошили його першою чергою. Він ще договорити не встиг. У ту мить, коли він говорив, шо вони — брати. Взяли й скосили. Тра-та-та. Однією чергою. Чуєш, Хатіше. Брати, еге ж! Тра-та-та. Як підкошений упав. На коліна спершу. Бах. Тра-та-та. Брати, чуєш, Хатіше?

Якщо тебе не зраджувала пам’ять, спершу небіжчика слід було омити, гарненько так очистити, певно, матері, або сестрі, або якійсь іншій близькій родичці, та в Арифа матері вже не було, сестри жили далеко, тож за все треба було братися тобі, омивати його й очищати. Пам’ятаєш, як тобі казала одна сусідка в старому кварталі, не шкодуй мила, треба очистити його від гріхів, щоби земля легко його прийняла. Треба добряче його намилити, потім між пальців закласти вату і так загорнути в саван. Потім піти до ходжі, сказати, що помер твій чоловік, хай він прийде і прочитає над ним молитву, і це маєш зробити ти, лише ти. І раптом ти згадуєш, що в тебе вдома дуже мало вати, практично нема, як із такого мізера насмикати достатньо, щоб укласти йому між пальців, і ти йдеш до сусідки і просиш позичити тобі, дуже треба, хай не думають, що ти не знаєш та не зможеш вшанувати їхні старі звичаї. Потім ти повернулася додому і попросила тих чотирьох, які принесли чоловікове тіло, перенести його до кімнатки, що слугувала вам за ванну кімнату. У всіх ваших будинках убиральні були надворі, милися теж там, не те, що зараз. Допомоги ти не дочекалася. Це речі, які жінка має робити сама. Ти насилу затягла його у цинкову ванну, де ви мили малого, наносила води, сама стягла з нього одяг, потім міцно стисла зелене мило, новеньке, ще тверде, і почала його терти, терла добряче тим зеленим милом, щоб відмити, щоб очистити. Скрізь на ранах запеклася кров, товсті темні згустки, і ти вибилася із сил, але таки його відтерла, очистила, щоб пішов до свого Бога доглянутим. Потім ти підхопила його під пахви, витягла з ванни, з нього стікала вода, заливаючи твій червоний фартух, він був важкий, але ти подужала і переволокла його до іншої кімнати, тоді як сусіди стояли мовчки і знадвору спостерігали за тобою. Та що там дивитися? Це — речі, які жінка робить сама. Ти поклала його на ліжко, потім узяла з шафи простирадло й загорнула.

Тра-та-та! Тра-та-та-та! Почалась стрільба, Хатіше! Взялися за зброю. Смертним боєм б’юцця брати, турки убивають християн. Тутечки виплачуюцця старі борги, Хатіше, сповнююцця старі обітниці. Скинути те, що собі людина сама навалила на плечі, неможливо! Чом ти рішила, що в тебе це вийде?

Коли син повернувся зі школи, ти розповіла йому, що сталося з татком, що він помер, що християни влаштували засідку й вистрілили йому в груди. Він зразу ж почав плакати, і ти наказала йому припинити. Ти дала йому хустинку, сказала сідати їсти, потім іти відпочивати, а на ніч лягати спати поруч із тобою. Може, у тобі прокинулася християнка, звичаї-не-звичаї, але ти не могла не просидіти над ним усю ніч. Для сусідів таке всенічне чування над спочилим було дивиною. Ви просиділи всю ніч разом, ти і син, тримаючи одне одного в обіймах, усю ніч ви провели з його батьком. Тобі було відомо, що не годиться померлому першої ночі по смерті лишатися вдома на самоті. Біля четвертої години ранку дитя задрімало в тебе на руках. Ти взяла ковдру й укрила сина, іншою — його батька. Потім стояла і до світання дивилася, як вони лежать під ковдрами із заплющеними очима. Наступного дня ви поховали Арифа, як і пасує мусульманам. Відтоді за будь-якої пори року ти тримала закритими вікна. І ніколи вже не брала до рота булгур із вермішеллю. І на похорони більше не ходила. Коли ж тебе запитували сусідки, ти казала, що назавжди покінчила з розставаннями. Скільки ще в цьому житті можна прощатися? Досить!

3. Переселення

Виходять завше на світанку і стоять згорблені на берегу. Вода біжить у них по вусах та бороді. Вітер розходиться, підхоплює їхні руки й пальці, відкидає назад. Тоді бачать сонце і падають навколішки. Уклоняються йому. Повертаються до моря спиною, лишають його за собою. Не говорять ніколи. Ніколи. Прощаються. Сідають на пісок і сидять мовчки. І гудуть. А самі думають, шо то гуде море. Що це вітер виє. Але це не море, і не вітер, це — вони: прощаються отак. Кивають головами, коли один із них іде у засвіти. Отой, шо йде від них назавжди. Отой, шо ніколи вже назад не вернеться. Потім вони повертаються, бо їм знак дає їхній вожак, і знов вертаються в самісіньке море.

Змалку я добре затямила, що в цьому житті ніщо не слід приймати, як належне. Скажімо, свою родину, своє ліжко, хліб, який їм щодня, свого