Констандія Сотиріу - Гіркий край, Констандія Сотиріу

документи — ті, які демонструють державам та їхнім органам, хто ти і що ти. Однак там нічого нема, у тому згортку; взагалі є щось, Хатіше, щось таке, яке могло б підтвердити, хто ти така? Там, де ти зберігаєш найцінніше: поіржавілу сапу, засохле стебельце м’яти, червоний вишитий фартух, камінчик і місиво з того, що лишилось від золотої прикраси, свідоцтво про шлюб. Є щось таке, що показало б, ким ти є? Твій син не може втямити, як так сталося, що ти, така чепурна та охайна, могла десь подіти таку важливезну річ, як свідоцтво про власне народження? Він трохи гнівається на твоє нехлюйство та забудькуватість. Та це не зупинить його і завтра він звернеться, куди слід, і попросить комп’ютер розповісти про тебе всю правду. Завтра, Хатіше, твій син вирушить на південь, перетне кордон і спробує дізнатися про тебе. Завтра.

Коли ви вже повкладалися спати, ти не можеш склепити очі. Тебе пробуджує твоє серце, що гупає, мов ошаліле, очманіле, і ти йдеш глянути на нього, як він спить у своїй дитячій кімнаті. Він давно вже дорослий, у нього почало сивіти волосся, чоло вкрили зморшки, а продовжує жити з тобою, бо вважає, що ти боїшся залишитися на самоті. Сідаєш обережно на край ліжка, твоя рука торкає його щоку, пучками пальців намагаєшся знайти шкіру, яка колись була в немовляти. Завтра твій син вирушить на південь, перетне кордон і спробує дізнатися про тебе. Та зараз іще ніч, і в цю мить ніщо не має значення. Починаєш тихо співати:

Люлі-люлі, Божа Мати,

дай синочка вколисати,

Сад Господній покажи,

а тоді — вертай мерщій!

Це — горобчик мій малий,

мій синочок золотий!

Хай на руці йде до мами,

хай спокійно спить ночами.

Завтра. Коли мине й ця ніч. І ти відчуваєш, як і колись, як тієї ночі, коли ти несвідомо відчула, що ранок має принести катастрофу. Один в один, як тоді. Безсила, заніміла, ти мала просто чекати. Пугу, Хатіше, пугу-пугу. Цього разу ти хоча б прикрила вікна. Закусила губу, щосили замружилась і чекала світанку.

2. Кров’яний згусток

Твій голос всігда лунав неожиданно[2]. Такий надломлений, сполоханий, вроді — скок — ніоткуда. Спершу його ледь чутно, будто хтось перепуганий говоре, а потім — по наростаючій. Гукає. «Пугу! — каже. — Пугу-пугу! Та проснися вже. Гляди! Погану звістку тобі приношу. Проснися, глянь! Шо за біда станецця завтра!» Пугач. Віщун біди. Віща птиця. Лиха. Но людина должна прийнять пугача. Не тре’ його бояцця. Тре’ ставать на повний рост і протівостоять новому злу, яке приніс птах. Противитися! Тіки так його можна відвернути. Тре’ прийнять пугача. Ох, а писок же в нього! Ніколи людина не здюжає глянуть пугачеві прямо в очі. Тре’ бігом закрить двері. І вікна. Хай остаєцця там, де є, надворі, і жде. Потім слід піти мовчки, як в рота воду набрав, до священної оливи, оторвать гілочку і спалить, промовляючи про себе тричі. Скаже людина третій раз, і подіє на пугача. «Христос (або Магомет) родився раніше за тебе! Христос (або Магомет) родився раніше за тебе! Христос (або Магомет) родився раніше за тебе!» Тіки це на нього подіє, почує він сказане, перелякаєцця та й чкурне собі. Тіки так можна відвернути лихо. Якщо оставить його назовні. Окурити, промовити замовляння. Тіки так. Тіки якщо він зля­каєцця Бога.

Тієї ночі сова сіла навпроти вашої кімнати. Прямо навпроти вікон і почала перегукуватися. Спершу ти вирішила не зважати на неї, ще міцніше пригорнулася до тіла Арифа і про себе примовила, хай би вона забралася геть. «Лети собі, зла пташко! — подумала. — Забирай свої жахливі пророцтва і лети!» Та сова нікуди не полетіла. Тоді ти зробила їй попередження. «Мій Бог, — прошепотіла ти ледь чутно, — народився раніше за тебе! Забирайся, зла пташко! Забирайся!» Проте сова й не думала летіти. Тобі навіть здалося, що вона почала кричати ще гучніше, а потім завила, мов вовк за вікном. Тоді ти замружила очі, щоб лишити лихо ззовні, скреготнула зубами і стисла кулаки. Спробувала підлащитися. «Лети, пташечко, лети собі, моя гарнюнечко!» Але сова й не думала летіти. Пам’ятаєш, як ти тоді розлютилася, розлютилася й кинулася до вікна, намагаючись розгледіти птаха крізь жалюзі, але його не було видно, ти лише чула, як він кричить, ховаючись в мороці ночі. Тоді ти трішечки прочинила кватирку, аман[3], ото вже причепа, і сова, яка тільки цього й чекала, зі свистом впурхнула в кімнату. Пройшлася колом під стелею, крикнула з усіх сил «пугу-пугу» і вилетіла геть, голосно затріпавши крилами. Ти злякано хряснула кватиркою і знову лягла біля Арифа, який прокинувся і розлючено дивився на тебе. «Що це було? — він спитав тебе. — Що?» «Та нічого... — відповіла ти, і сердито повернулася до нього спиною. — Нічого», — і заплющила очі, збираючись провалитись у сон. Закусила губу, замружилась і стала чекати, коли розвидниться.

Зрання-зранечка їй принесли того її Арифа забитого і поклали на стіл. Зрання, як сонце Боже встало, залишили того її Арифа на столі. Тягли його вчотирьох. Кожен зі свого боку. Руки, ноги теліпалися туди-сюди. Як в’ялі гички. Як мертві. Першою побачила його сусідка Еміне і зайшлася криком. Била себе в груди. «Виходь, кончили його прокляті гяури. Виходь. Поглянь лише. Хатіше!» Пугу. Пугу.

Ти дізналася про його смерть, коли була на кухні, куховарила, нарізала дрібненько молоду цибулю. Кажуть, що в найважливіші моменти свого життя людина чітко запам’ятовує геть усе, під час тих карколомних ситуацій, у тих розламах часу, у миті, що змінюють твоє життя назавжди, отож, ти тоді куховарила, коли дізналася про його смерть, і пам’ятаєш, що готувала і як — булгур із вермішеллю та овочами, один в один так, як колись тобі показала сестра, булгур із вермішеллю та овочами, коли тобі почали кричати, що твій чоловік мертвий, коли ти почула, як голосять і ридають. Одначе ти не пішла, ти залишилася, щоб доварити страву, завершити те, що робила, бо ти завжди завершувала те, що почала, дитині треба було ж мати що їсти, коли вона вернеться зі школи. Ти накрила рушником каструлю, закрутила газ, вимила над раковиною руки. Не пам’ятаєш лише, чи мила їх з милом, із милом та й над раковиною, цього не пам’ятаєш.

Ой, та й положили того її Арифа на столі посеред двору. Заюшеного кров’ю. Побитого кулями. Переповненого смертельною обідою. Голова набік, очі розплющені. Лежав він із таким невинним виглядом, який бува тіки в