Лада Лузіна - Постріл в Опері

поправила її Катерина, – подаю на розгляд. Можливо, доцільніше вартувати по черзі? Щонічні чергування – виснажлива річ. А в мене бізнес. У Маші післязавтра іспит. Лише ти в нас можеш спати до обіду, бо ніде не працюєш.

– А як мені працювати? – скипіла Землепотрясна. – Я ж працювала в нічному клубі! Уночі! А тепер усі ночі зайняті. І якщо завтра щось десь знову загориться, дні теж потраплять собаці під хвіст. Це ти в нас сама собі хазяйка. А Маша вза-агалі студентка. Іспити складе – і канікули. А хто триматиме на роботі співачку, що будь-якої миті може зіскочити зі сцени, всіх покинути й побігти рятувати Місто?

– Саме тому, – завершила Катя, – я й пропоную трохи полегшити собі життя й вартувати парами. Сьогодні – ти і Маша. Завтра – ми з тобою, щоб Маша могла підготуватися до іспиту. Післязавтра – я з Машею. І так далі.

– Ну-у-у, спробуймо. – Чуб відвернулася.

У недалекому минулому Даша була професійною опівнічницею – співачкою й арт-директором нічного клубу «О-йо-йой!», тому не бачила особливої проблеми в тому, щоб не спати щоночі. Але сиднем сидіти цілими ночами, безплідно вдивляючись у небо над Старокиївською горою, було для її енергійної натури заняттям, важчим за найтяжче гарування.

– Я згодна, – сказала Маша. Тепер вона дивилася на свої ноги у старих потрісканих кросівках. – Мені все одно.

– Чудово, – підбила підсумки Катерина, кинувши на Машу занепокоєний погляд. – Тепер третє питання – найважливіше. Що відбувається з нашою Машею?

– Зі мною? – Уперше за всю розмову руда підвела очі й зніяковіло подивилася Каті в обличчя.

– Так! – Уперше за всю розмову Даша Чуб стала під прапори Каті. – Це точно! З нею щось діється!

– У тебе якісь проблеми? – голос Каті став солодковатним. – Ти ніби в воду опущена.

– Гірше, – вже утоплена! – підтримала її Даша і з ентузіазмом почухала ніс.

(Чухати ніс у нападі задумливості було третьою з Дашиних звичок.)

Маша невпевнено подивилася на Катю, вирішуючи, чи справді та занепокоєна, і запитуючи себе, чи вистачить у неї сил відкрити свою Таємницю.

– Річ у тім… – мовила вона, – що я… Ні, спочатку інше. Ви маєте це знати. Я саме збиралася сказати. Річ у тім, що…

Річ у тім, що всього за п’ять днів до цього Марія Володимирівна Ковальова, студентка історичного факультету педагогічного університету,[1] віком двадцяти двох років, була сірою й замріяною істотою, що мешкала за адресою вулиця Уманська, 41, з мамою й татом.

І була вона нею доти, поки не отримала Місто в подарунок.

Помираючи, Києвиця Килина, володарка тисячолітнього Києва, передала свою владу їм, трьом і випадковим, залишивши у спадок круглу Вежу на Яр Валу – з трьома кицьками, які розмовляли, з коморами, наповненими зіллям і травами, з шафами, повними об’їжджених мітел, – ще й книгу Києвиць з її давніми і страшними знаннями…

Стало зрозуміло, що світ зовсім не такий, яким їм здавався – затюканій студентці непрестижного вишу, погордливій власниці мережі супермаркетів й арт-директору клубу «О-йо-йой!», що була у минулому за сумісництвом співачкою-невдахою.

У цьому світі, який їм відкрився, не було ані часу, ані смерті, ані тим паче випадковостей. Тут можна було ходити крізь час і воскрешати мертвих, літати над землею й вселяти любов у своїх ворогів.

Але хоч би що ти робив, твоє добро завжди перетворювалося на зло, а зло – на добро.

І той, у кого наївна відмінниця Маша була закохана без відповіді з першого курсу, виявився вбивцею.

І помер, рятуючи Машу від смерті, бо випив приворотне пійло.

І тепер Маша вважала себе його вбивцею.

А чоловік, якого покохала нова Маша, помер сто років тому, а за вісім років до смерті він поховав єдиного сина, що помер у Києві на знак кари за вчинок батька.

Тому що Місто було живим: могло любити й карати!

І звали цього чоловіка Михайлом. А прізвище його було Врубель.[2]

І Маша відмовилася від нього сама, на винагороду за те, що не могла вважати винагородою. І тепер вона потерпала від цієї винагороди, яка стала її Страшною Таємницею.

Як потерпала і від того, що, будучи не відьмами, а Києвицями, вони, однак, були відьмами – мінімум наполовину, позаяк жодна з них більше не могла зайти до церкви, й віднині Маші був заказаний шлях до її найулюбленішого, розписаного Васнецовим і Врубелем, Найгарнішого у світі Володимирського собору.

І тепер Маша вважала себе за нечисту.

Як потерпала й від того, що вона, ще тиждень тому слухняна й тиха, на смерть посварилася з матір’ю й пішла з дому.

Як потерпала від того, що вона вже три дні не бачила тата.

І тепер Маша вважала себе поганою дочкою.

Як потерпала й від того, що сталося з нею сьогодні вранці, коли, сяк-так зібравши колишнє «я» в кулак, вона пішла до інституту на консультацію перед екзаменом…

У першу хвилину, переступивши поріг рідної альма-матер, Маша повірила: те, що з нею сталося, – дивний сон.

Тут, у стінах звичного педагогічного, все було так, як завжди. Студенти, як завжди, не звертали уваги на непоказну завчену Ковальову – в мішкуватому одязі, з блідим обличчям. І, зійшовши на другий поверх, досягши останньої сходинки, Маша, як завжди, подивилася на годинник, перевіряючи, чи так само справно працює її внутрішній будильник.

Зовнішнього, тобто реального, будильника в неї не було ніколи. Раніше – у минулому житті – їй досить було сказати собі, лягаючи спати: «Я повинна прокинутися о 9.00» (або о 7.30, або о 8.15) – і вона розплющувала очі в призначений час. А виходячи з дому, точно розраховувала час на дорогу, з урахуванням усіх заторів і перебоїв із транспортом.

Ось і зараз старенька вірна «Чайка» на її руці показувала, що до консультації залишилася рівно хвилина – саме стільки, щоб пройти коридором, звернути праворуч й опинитися в призначеній аудиторії.

Усе було, як і раніше, як звичайно, як завжди. Й на Машу зі йшов невимовний, ілюзорний спокій. І вона зовсім було зібралася насолоджуватися своєю ілюзією не менше ніж півгодини, слухаючи надтріснутий голос Марківни, що, як зазвичай, диктувала їм детальні відповіді на питання білетів…

Як несподівано, вигулькнувши з найближчих дверей, перед нею намалювалася найгрізніша викладачка їхнього інституту, історичка, яку прозвали Василисою Премудрою (скорочено – Васею).

Василису супроводжували дві яскраво нафарбовані студентки. З їхніх кислих, прохальних облич було зрозуміло: дівки належали до тих численних нещасливиць, які не змогли скласти Васі попередній іспит і які, підібгавши студентські «хвости», з’явилися шукати щастя знову