Шмітт Ерік-Емманюель - Пан Ібрагім та квіти Корану, Шмітт Ерік-Емманюель

Я, мабуть, таки справді переживав за пана Ібрагіма, бо досі словники мене весь час розчаровували.

"Суфізм — містична течія в ісламі, що виникла у VІІІ ст. На відміну від правовірних, робить акцент на внутрішній релігійності".

Ну, от, знову те саме! Словники добре пояснюють лише ті слова, які ми вже знаємо.

У будь-якому разі суфізм — не хвороба, що мене вже трохи заспокоїло, а спосіб мислення; хоча, як казав пан Ібрагім, деякі способи мислення самі по собі є хворобою. Тому я вирішив зіграти у слідопита, щоб збагнути значення кожного слова в поданому визначенні. З усього цього виходить, що пан Ібрагім зі своїм лікером "Сузі" й анісовим сиропом вірить у Бога по-мусульманськи, однак, "на відміну від правовірних", у спосіб, що межує з порушенням усталених норм; це мене ставило перед нерозв'язним завданням: якщо правовірність — це "турбота про ретельне дотримання закону", як кажуть автори словника… то загалом це вказує на речі апріорно образливі; значить, пан Ібрагім людина непорядна, тож мої візити належали до тих, що їх краще не робити. Але якщо дотримання закону водночас означає бути, як мій батько, адвокатом, мати таку сіру шкіру й наводити стільки смутку в домі, я волію бути разом із паном Ібрагімом проти правовірності. Окрім того, автори словника додали, що суфізм придумали дуже давно два чоловіки — Ель-Галадж і Ель-Ґазалі; з такими іменами вони мали б жити в мансардах на задвірках — Голуба вулиця їм якраз підійшла б; вони також уточнили, що це внутрішня релігія, звісно, пан Ібрагім був стриманим, стосовно всіх євреїв, що жили на нашій вулиці, він таки був скромним.

Під час вечері я не міг стриматися, щоб не запитати батька, який саме ковтав шматок рагу з ягняти із серії "Королівське для собак":

— А ти віриш у Бога, тату?

Він подивився на мене, а потім повільно промовив:

— Як я бачу, ти дорослішаєш.

Я не бачив тут жодного зв'язку. І на якусь мить навіть задумався, чи, бува, хтось йому не сказав, що я ходив до дівчат із Райської вулиці. Але він додав:

— Ні, мені ніколи не вдавалося повірити в Бога.

— Ніколи не вдавалося? Чому? Хіба треба робити якісь зусилля?

Він оглянув кімнатні сутінки.

— Для того, щоб повірити, що у всьому цьому є якийсь сенс? Так, треба зробити великі зусилля.

— Але ж ми, тату, євреї, тобто ти і я.

— Авжеж.

— Хіба належність до євреїв ніяк не пов'язана з Богом?

— Для мене — вже ні. Бути євреєм — це всього-на-всього мати пам'ять. Недобру пам'ять.

У цю мить тато справді мав вигляд людини, якій треба ковтнути кілька пігулок аспірину. Можливо, тому, що він поговорив, — один раз не рахується. Він підвівся й одразу ж пішов у ліжко.

По кількох днях він повернувся ще блідішим, ніж завжди. У мене виникло відчуття вини. Я подумав, що, змушуючи його їсти всіляку гидоту, можливо, підірвав йому здоров'я.

Він сів і подав знак, що хоче щось сказати.

Але минуло хвилин десять, доки він наважився.

— Мене звільнили, Мойсею. Вони більше не хочуть бачити мене в конторі, де я працюю.

Чесно кажучи, мене не дуже здивувало, що люди не хочуть працювати з моїм батьком, — він явно наганяв на злочинців депресію, водночас я ніколи не міг подумати, що колись адвокат перестане бути адвокатом.

— Мені потрібно знайти нову роботу. Десь-інде. Треба буде трохи затягнути паски, мій маленький.

Він пішов спати. Його, вочевидь, не цікавила моя думка про те, що сталося.

Я спустився до пана Ібрагіма, який посміхався, жуючи арахіс.

— Пане Ібрагіме, що ви робите, щоб бути щасливим?

— Я знаю, що є в моєму Корані.

— Можливо, мені варто якось поцупити ваш Коран. Хоча євреям цього робити не слід.

— Момо, що для тебе означає бути євреєм?

— Та я не знаю. Для мого батька — це постійно бути пригніченим. А для мене… це щось, що заважає мені бути кимось іншим.

Пан Ібрагім простягнув мені горішок.

— У тебе нема хороших черевиків, Момо. Завтра ми підемо купувати тобі взуття.

— Гаразд, але…

— Людина проводить своє життя у двох місцях: або у ліжку, або у черевиках.

— У мене немає грошей, пане Ібрагіме.

— Я тобі дам. Це буде мій подарунок. У тебе лише одна пара ніг, Момо, про них треба дбати. Якщо черевики муляють, їх міняють. А от ноги ти поміняти не зможеш!

Наступного дня, коли я повернувся з ліцею, на підлозі в неосвітленому коридорі я знайшов записку. Не знаю чому, але тільки-но я впізнав батьків почерк, моє серце забилося сильніше:

Мойсею,

Вибач мені, але я поїхав. У мені немає нічого такого, щоб бути батьком.

Попо…

Це слово було перекреслене. Він явно хотів кинути мені фразу про Попола. Щось на кшталт: "із Пополом я зміг би, але не з тобою" або "Попол мені давав сили і наснагу бути батьком, а от ти — ні", коротше кажучи, якусь гидоту, що її він посоромився написати. Втім, я збагнув його намір, дякую.

Можливо, ми колись побачимося, згодом, коли ти станеш дорослим. Коли мені буде не так соромно і ти мені пробачиш. Прощавай.

Саме так, прощавай!

P.S. Я залишив на столі всі гроші, що у мене були. Ось список людей, яким ти повинен повідомити про мій від'їзд. Вони потурбуються про тебе.

Далі йшов список із чотирьох імен, які мені нічого не говорили.

Я прийняв рішення. Треба прикидатися.

Я нізащо не сприйму того факту, що мене покинули. Двічі покинутий: перший раз після народження — мамою, вдруге підлітком — батьком. Якщо про це стане відомо, більше ніхто не дасть мені шансу. Що ж у мені такого жахливого? Що робить любов до мене неможливою? Моє рішення невідворотне: я вдаватиму, що мій батько нікуди не поїхав. Що він тут живе, їсть, проводить зі мною довгі нудні вечори.

Я вирішив не гаяти ні хвилини і спустився у крамничку.

— Пане Ібрагіме, у мого батька проблеми з травленням. Що йому дати?

— "Ферне Бранка", Момо. Візьми, ось тут у мене є у невеличких дозах.

— Дякую, я зараз же піднімусь і дам йому випити.

За гроші, що він мені залишив, я зміг протриматися впродовж місяця. Я навчився підробляти його підпис, коли заповнював необхідні папери, що надходили поштою, коли писав відповіді на звернення ліцею. Я й далі готував на двох. Щовечора ставив його тарілку навпроти своєї; а поївши, просто зливав його порцію в умивальник.

Кілька вечорів на тиждень, задля сусідів, що жили навпроти, я сідав у його крісло, вдягнувши його светр і черевики, посипавши волосся борошном, і намагався читати гарний новенький Коран, якого пан Ібрагім подарував мені після слізних благань.

Я сказав собі, що в ліцеї я не можу гаяти ні секунди, тож мушу закохатися. Вибір був небагатим, оскільки наш навчальний заклад був тільки для хлопчиків, ми всі були закохані у доньку консьєржа, Міріам, яка, незважаючи на свої тринадцять років, дуже швидко збагнула, що правила цими трьома сотнями спраглих, які досягли статевої зрілості. Я почав за нею упадати із запалом потопаючого.

Гоп — посмішка!

Я мусив довести самому собі, що мене можна любити, і про це мав дізнатися весь світ перш ніж йому стане відомо, що навіть мої батьки, єдині люди, які повинні мене підтримувати, віддали перевагу втечі.

Я розказував панові Ібрагіму, як завойовував Міріам. Він слухав мене з легкою усмішкою того, хто знає кінець історії, але я вдавав, що цього не помічаю.

— Як поживає твій батько? Щось я його більше не бачу вранці…

— Він змушений багато працювати. Йому доводиться виходити з дому рано вранці через його нову роботу…

— Он як? А він не злиться, що ти читаєш Коран?

— Я, звичайно, ховаюсь… крім того, я не дуже розумію, що там написано.

— Коли ми хочемо щось вивчити, то беремось не за книгу, а з кимось розмовляємо. Я не вірю книжкам.

— Проте, пане Ібрагіме, ви самі завжди кажете мені, що знаєте…

— Авжеж, я знаю, щó є у моєму Корані… Момо, я хочу побачити море. Гайнімо в Нормандію. Поїдеш зі мною?

— Ой, справді?

— Звичайно, якщо твій батько не проти.

— Він не буде проти.

— Ти впевнений?

— Я ж вам кажу, він погодиться.

Коли ми опинились у холі "Гранд Отель де Кабур", це було сильніше за мене — я розплакався. Я плакав дві чи три години, ніяк не міг заспокоїтися.

Пан Ібрагім дивився, як я плачу. Він терпляче чекав, коли я зможу говорити. Нарешті я пробелькотав:

— Тут так гарно, пане Ібрагіме, надто гарно. Це не для мене. Я на це не заслуговую.

Пан Ібрагім посміхнувся.

— Момо, краса присутня скрізь, вона довкола нас. Куди б ти не кинув оком. Саме це є в моєму Корані.

Потім ми погуляли берегом моря.

— Знаєш, Момо, книжка не відкриє життя людині, якщо Бог не зробить цього безпосередньо.

Я розповідав йому про Міріам, я розповідав про неї щораз більше, аби уникнути розмови про батька. Допустивши мене в коло претендентів, Міріам почала потроху відкидати мене, як негідного кандидата.

— Це не має значення, — казав пан Ібрагім. — Твоя любов до неї належить тільки тобі. Вона твоя. Навіть якщо Міріам її відкидає, вона не може нічого в цьому змінити. Вона нею не скористалася, от і все. Те, що ти віддаєш, Момо, це твоє назавжди; те, що ти притримуєш для себе, втрачено назавжди!

— А у вас є дружина?

— Авжеж.

— Чому ж ви тоді тут не з нею?

Він указав пальцем на море.

— Тут море справді англійське, зелено-сіре, такі кольори не характерні для води, вона немовби набула англійського акценту.

— Ви не відповіли, пане Ібрагіме, про дружину. Вашу дружину.

— Момо, відсутність відповіді вже є відповіддю.

Пан Ібрагім щодня вставав першим.

Підходив до вікна, принюхувався до світла і не кваплячись робив гімнастику. Щоранку, все своє життя він робив свою ранкову гімнастику. Він був неймовірно гнучким, лежачи на подушці з напіврозплющеними очима, я бачив ще молодого, високого й безтурботного чоловіка, яким він був так давно.

На превеликий подив, одного разу у ванній я виявив, що пан Ібрагім — також обрізаний.

— Ви також, пане Ібрагіме?

— Мусульмани — як і євреї, Момо. Це жертва Авраама: він простягнув Богові своє дитя, кажучи, що той може його забрати. Шматочок шкіри, якого нам бракує, — це знак Авраама. Під час обрізання батько має тримати сина, даруючи свій власний біль на згадку про пожертву Авраама.

Завдяки панові Ібрагіму я довідався, що в євреїв, мусульман і навіть у християн до того, як вони пересварилися, було багато спільних великих людей. Це мене мало обходило, але на душі стало приємніше.

Коли, повернувшись із Нормандії, я зайшов до темної, порожньої квартири, то не відчув, що змінився, але подумав, що світ може бути інакшим.