Шмітт Ерік-Емманюель - Пан Ібрагім та квіти Корану, Шмітт Ерік-Емманюель

Я сказав собі, що зможу відчинити вікна, що стіни могли б бути світлішими; я подумав, що, можливо, не зобов'язаний берегти ці просяклі минулим меблі, минулим, бо від нього віяло не красою, а старістю, гнилизною і смородом, як від ганчірки для миття підлоги.

У мене більше не було грошей. Я почав продавати книжки, по кілька штук, букіністам на набережній Сени, яких мені показав пан Ібрагім під час наших прогулянок. Щоразу як я продавав книжку, я відчував себе вільнішим.

Уже минуло три місяці відтоді, як зник мій батько. Я далі обманював, готував їсти на двох, і, як не дивно, пан Ібрагім усе рідше й рідше запитував мене про нього. Мої стосунки з Міріам занепадали дедалі більше, але слугували хорошою темою для наших вечірніх розмов із паном Ібрагімом.

Іноді вечорами мені трохи щеміло серце. Це тому, що я думав про Попола. Тепер, коли мій батько далеко звідси, мені дуже хотілося познайомитись із Пополом. Певен, тепер я ставився б до нього краще, бо мені більше не кололи ним очі як антитезою моєї нікчемності. Засинаючи, я часто думав про те, що десь у світі живе мій брат, вродливий і досконалий, якого я не знаю, але, можливо, колись зустріну.

Якось рано-вранці у двері постукала поліція. Вони кричали, як у фільмах:

— Відчиніть! Поліція!

Я подумав: ну от, усе скінчилося, я надто довго брехав, зараз вони мене заарештують.

Я вдягнув халат і відімкнув усі замки. На вигляд вони були не такими вже й страшними, як я уявляв, і навіть чемно запитали, чи можна зайти. Правду кажучи, я також волів спершу одягтися перед тим, як поїхати у в'язницю.

У вітальні інспектор поліції взяв мене за руку і лагідно сказав:

— Хлопче, у нас для вас погана новина. Ваш батько помер.

Одразу й не скажеш, що мене більше вразило: смерть батька чи звернення поліцейського на "Ви". У будь-якому разі, я так і сів у крісло.

— Він кинувся під поїзд поблизу Марселя.

Отакої, дивина та й годі, їхати аж у Марсель, щоб це зробити! Поїзди є скрізь. У Парижі їх стільки ж, якщо не більше. Очевидно, я так ніколи й не зрозумію свого батька.

— Все вказує на те, що ваш батько був у розпачі й сам укоротив собі віку.

Батько, що кінчає життя самогубством… Цей факт явно не допоможе мені краще себе почувати. Врешті-решт, можливо, вже краще мати батька, який тебе покинув. Принаймні я міг би вважати, що його гризе сумління.

Здавалося, поліцейські розуміли моє мовчання. Вони оглянули порожню бібліотеку, похмуру квартиру, кажучи собі подумки, що за кілька хвилин вони звідси підуть.

— Кому ми повинні повідомити цю новину, хлопче?

Тут я, нарешті, відреагував адекватно. Я встав і пішов за клаптиком паперу з чотирма іменами, що їх залишив батько. Інспектор поклав список у кишеню.

— Ми доручимо всі ці клопоти службі соціальної допомоги.

Потім він наблизився до мене з поглядом побитого собаки, і тут я відчув, що в нього буде якесь ненормальне прохання:

— Зараз я маю звернутись до вас з одним делікатним проханням: ви повинні упізнати тіло.

Це прохання спрацювало, як сигнал тривоги. Я почав ревіти так, ніби натиснули якусь кнопку. Поліцейські товклися довкола мене, шукаючи вимикач. Проте, не з їхнім щастям, цим вимикачем був я сам, а я ніяк не міг зупинитись.

Пан Ібрагім таки був чудовим. Почувши мої крики, він одразу ж піднявся, миттєво оцінив ситуацію і сказав, що він сам поїде до Марселя, щоб упізнати тіло. Спочатку поліцейські поставилися до нього недовірливо (завагалися?), бо він справді дуже скидався на араба, але я знову почав верещати, тож вони пристали на пропозицію пана Ібрагіма.

Після похорону я запитав у пана Ібрагіма:

— Відколи, пане Ібрагіме, ви все зрозуміли про мого батька?

— Ще в Кабурі. Знаєш, Момо, ти не повинен гніватися на батька.

— Справді? І чому ж? Батько, який занапащає моє життя, кидає мене і заподіює собі смерть, — це справді диявольський капітал довіри до життя. І на додачу я ще не повинен на нього гніватись?

— У твого батька не було нікого, хто послужив би йому прикладом. Він дуже рано втратив батьків, бо їх забрали нацисти і вони загинули в концтаборах. Твій батько так і не прийшов до тями від того, що йому пощастило цього уникнути. Можливо, він почував себе винним за те, що залишився живим. Він не просто так кинувся під поїзд.

— Тоді чому?

— Його батьків відправили на смерть поїздом. Можливо, все своє життя він шукав свій поїзд… Якщо в нього не було бажання жити, то не через тебе, Момо, а через те, щó з ним трапилось або не трапилося до твоєї появи на світ.

Потім він ткнув мені в кишеню кілька купюр.

— Тримай, сходи на Райську вулицю. Дівчата питають, як там твоя книжка про них…

Я вирішив змінити все у своїй квартирі на Голубій вулиці. Пан Ібрагім дав мені фарби і щітки. А також порадив, як довести до сказу службу соціальної допомоги й потягнути час.

Якось по обіді, коли я повідчиняв усі вікна, щоб вивітрити запах акрилової фарби, у квартиру зайшла якась жінка. Не знаю чому, але з її ніяковості, вагання, боязні пройти між приставними драбинами й оминути плями на підлозі, я одразу зрозумів, хто це.

Я удав, що цілковито поглинутий своєю справою.

Нарешті вона зважилася злегка покашляти.

А я розіграв здивування:

— Ви когось шукаєте?

— Мені потрібен Мойсей, — сказала моя мама.

Було кумедно спостерігати, як важко їй давалося моє ім'я, ніби воно не проходило їй крізь горло.

Я отримав найвищу насолоду, знущаючись із неї.

— А ви хто?

— Його матір.

Бідна жінка, мені її аж шкода. Вона в такому стані! Їй, напевно, довелося докласти неймовірних зусиль, щоб сюди прийти. Вона пильно дивиться на мене, намагаючись розпізнати риси мого обличчя. Їй страшно, дуже страшно.

— А ти хто?

— Я?

У мене бажання посміятися з неї. Навіщо доводити себе до такого стану, особливо тринадцять років потому?

— Мене звуть Момо.

У неї ошелешений вигляд.

Я додаю, сміючись:

— Це зменшувальне від Мухамед.

Вона стає блідішою за фарбу на моєму плінтусі.

— Он як? То ти не Мойсей?

— Аж ніяк, не треба плутати, пані. Мене звуть Мухамед.

Вона ковтає слину. Десь у глибині душі вона задоволена.

— А тут часом не проживає хлопчик на ім'я Мойсей?

Мені хочеться відповісти: "Не знаю, вам видніше, ви ж його матір, вам слід знати". Але в останню мить стримуюся, бо бідна жінка ледве тримається на ногах. Натомість я пропоную їй кращу, зручнішу побрехеньку.

— Мойсей поїхав, пані. Йому набридло тут стирчати. У нього були не найкращі спогади.

— Справді?

Ти диви, схоже, вона мені не вірить. Здається, я не зовсім її переконав. Вона, очевидно, не така вже й тупа.

— І коли він повернеться?

— Не знаю. Від'їжджаючи, він сказав, що хоче знайти свого брата.

— Брата?

— Так, у Мойсея є брат!

— Справді?

Вона збентежена.

— Так. Його брата звуть Попол.

— Попол?

— Так, пані, Попол — його старший брат!

Я вже починаю думати, чи не вважає вона мене придурком. Чи вона справді вірить, що мене звуть Мухамед?

— Але до Мойсея в мене не було дітей. Я ніколи не народжувала хлопчика на ім'я Попол.

Тут уже мені стає зле.

Вона це помічає, нею хитає так сильно, що вона вирішує сховатися, сівши у крісло. Я роблю те саме.

Ми мовчки дивимось одне на одного, задихаючись від ядучого запаху акрилової фарби. Вона вивчає мене, не пропускаючи жодного поруху моїх вій.

— Скажи мені, Момо…

— Мухамеде.

— Скажи мені, Мухамеде, ти ще бачитимеш Мойсея?

— Можливо.

Я вимовив це відсторонено, я сам не йму віри, що мій тон такий відсторонений. Вона свердлить мене поглядом. Нехай вдивляється, скільки їй заманеться, вона не витягне з мене нічого, я в собі впевнений.

— Якщо ти колись побачиш Мойсея, скажи йому, що я була надто молодою, коли одружилася з його батьком, і вийшла за нього заміж тільки для того, щоб піти з дому. Я ніколи не любила Мойсеєвого батька. Але була готова любити Мойсея. Проте я зустріла іншого чоловіка. Твій батько…

— Перепрошую?

— Я маю на увазі батька Мойсея, він сказав: іди геть і залиш мені Мойсея, інакше… І я поїхала. Я хотіла почати нове життя, життя, в якому є щастя.

— Так, ясна річ, краще.

Вона опустила очі.

А тоді підійшла до мене. Я відчуваю, що вона хотіла б мене обняти. Я вдаю, що не розумію.

Вона запитує в мене з благанням у голосі:

— Ти перекажеш це Мойсеєві?

— Можливо.

Цього ж вечора я пішов до пана Ібрагіма і запитав його, сміючись:

— То коли ви мене всиновите, пане Ібрагіме?

Він відповів, також сміючись:

— Якщо хочеш, то прямо завтра, мій маленький Момо!

Нам довелося боротись. У цьому офіційному світі печаток, дозволів, агресивних, якщо їх потривожити, чиновників ніхто не хотів нами клопотатись. Але ніщо не могло збентежити пана Ібрагіма.

— "Ні" вже в нас у кишені, Момо. Залишилося отримати "так".

Моя мама за допомоги соціальної служби нарешті погодилася задовольнити клопотання пана Ібрагіма.

— А ваша дружина, пане Ібрагіме, вона також не проти?

— Моя дружина вже досить давно повернулась у рідний край. Я можу робити все, що мені заманеться. Але якщо хочеш, цього літа ми можемо поїхати до неї.

У той день, коли ми отримали документ, славнозвісний документ, який проголосив, що віднині я — син чоловіка, якого обрав собі сам, пан Ібрагім вирішив, що ми повинні купити машину, щоб відсвяткувати цю подію.

— Ми подорожуватимемо, Момо. А цього літа поїдемо разом до Золотого Півмісяця. Я тобі покажу море, особливе море, звідки я родом.

— А туди не можна дістатися на летючому килимі?

— Візьми каталог і вибери машину.

— Гаразд, тату.

Дивно, як ті самі слова можуть викликати різні почуття. Коли я звертався до пана Ібрагіма "тато", моє серце сміялося, настрій піднімався, а майбутнє сяяло.

Ми пішли в гараж[2].

— Я хочу купити цю модель. Її вибрав мій син.

Пана Ібрагім добирав слова ще гірше, ніж я. Слова "мій син" він вставляв у кожну фразу, ніби саме він вигадав батьківство.

Продавець почав вихваляти нам машину, перелічуючи її характеристики.

— Мене не цікавлять ваші лекції. Кажу ж вам: я хочу її купити.

— Чи маєте ви права, пане?

— Звичайно.

І пан Ібрагім дістав зі шкіряного портмоне документ, датований щонайменше давньоєгипетськими часами. Продавець вивчав папірус із жахом, по-перше, тому що більшість літер були стерті, по-друге, тому що він був написаний невідомою йому мовою.

— Це справді водійські права?

— Хіба не видно?

— Гаразд. Пропоную вам оформити покупку з довгостроковою виплатою.