Шолохов Михайло - Тихий Дін. Книга друга, Шолохов Михайло

При ньому був суверток паперів забороненого характеру. Так, наприклад, він читав уривки із свого-партійного органа "Соціяль-демократ", виданого в Женеві. Хорунжий Бунчук, безперечно провадить підпільну роботу в. нашому полку (є припущення, що саме тому він і вступив до полку охотником), кулеметники були за безпосередній об'єкт його агітації. їх розкладено. Шкідливий уплив йога відбивається на моральному стані полку—були випадки відмовлення виконувати бойові завдання, про що я своєчасна повідомляв О.В.Ш.Д. і т. ін.

Хорунжий Бунчук цими днями повернувся з відпустки (був у Петрограді), удозвіль маючи руйнацької літератури; тепер він з більшою інтенсивністю спробує розгорнути роботу.

Резюмуючи все вищесказане, прихожу до висновків:; а) провинність хорунжого Бунчука доведено (пп. офіцери, що були за розмови з ним, можуть під присягою ствердити те, про що я сповіщаю); б) тепер же, щоб покласти край його революційній діяльності, треба заарештувати його і віддати до військово-польового суду; в) термінова треба перетрусити кулеметну команду, забрати особливо небезпечних, а іійпих або відіслати в запілля, або розпорошити по полках.

Прошу не забувати про моє щире намагання служити на користь батьківщині і Монархові. Копію цього листа надсилаю С. Т. Корп.

20 жовтня, 1916 року Ділянка № 7

Осавул Євген Листницький.

Ранком Листницький відіслав з вістівцем до штабу дивізії донесіння, посідавши, вийшов із землянки. За ослизлою спиною брустверу над болотом хитався туман, клоччя його висіли, мов прицвяховані до колючок дротяних перегорож. На дні шанців на піввершка стояло рідке болото. З бійниць виповзали брунатні струмочки. Козаки у вогких, замащених шинелях гріли на щитах казанки з чаєм, курили, сидячи нав-почіпках, притуливши до стіни рушниці.

— Скільки разів казано, щоб на щитах не сміли розпалювати вогонь. Що ви, сволочі, не розумієте? — злісно крикнув Листницький, доходячи до першої групи козаків, що сиділи навколо курного вогню.

Двоє нехотя встали, інші продовжували сидіти, підібгавши поли шинелів, покурюючи. Смаглявий бородатий козак, із срібною сергою, що теліпалася в зморщеній мочці вуха, відповів, підсовуючи під казанок жмуток дрібного хмизу*

— З дорогою душею б без щита обійшлися, та як його, ваше благородіє, розведеш вогник? Диви, яка тут моква. Мало не на чверть.

— Зараз же вийми щит.

— Що ж нам, значця, голодним сидіти? Та-а-к... — суплячись і дивлячись убік, сказав пикатий таранкуватий козак.

— Я тобі кажу... Здіймай щит! —Листницький носком чобота викинув з-під казанка хмиз, що горів там.

Бородатий козак з сергою, збентежено і злісно посміхаючись, виплеснув з казанка гарячу воду, шепотнув:

— Попили чайку, хлопці...

Козаки мовчки провожали очима осавула, що йшов лінією. У вогкому погляді бородатого тремтіли вогняні світлячки.

— Скривдив, сука!

— Е-е-е-х!.. — протягло зідхнув один, скидуючи на плече ремінь рушниці.

На ділянці четвертої чоти Листницького наздогнав Меркулов. Він підійшов, захекавшись, поскрипуючи новенькою шкіряною тужуркою, від нього гостро тхнуло махорочним перегаром. Відкликавши Листницького вбік, дихнув скоромовкою:

— Чув новину? Бунчук цієї ночі дезертував.

— Бунчук? Що-о-о?

— Дезертував... Розумієш? Ігнатьїч, начальник кулеметної команди, — вони ж в одній землянці з Бунчуком, — каже, що він не приходив від нас. Значить, як вийшов від нас, так і чкурнув... Отакої.

Листницький довго протирав пенсне, мружився.

— Ти мов би схвильований? — допитливо подивився на нього Меркулов.

— Я? Ти "що, при розумі? Чого б це я був схвильований? Просто, ти ошпарив мене несподіванкою.

Другого дня вранці збентежений вахмістр увійшов до землянки Листницького, пом'явшись, сповістив:

— Нині вранці, козаки, ваше благородіє, знайшли в шанцях оці папірці. Незручно якось... Я от і прийшов доповісти вам. А то щоб якого гріха не нажити...

— Які папірці? — підводячись —з ліжка, спитав Листни-цький.

Вахмістр подав зіжмакані в кулаці аркушики. На чвертці дешевого паперу чітко рябіли розмножені друкарською машинкою слова. Листницький прочитав одним духом:

"Пролетарі всіх країн, єднайтеся!

Товариші салдати!

Два роки триває проклята війна. Два роки ви пониваєте в шанцях, захищаючи чужі вам інтереси. Два роки ллється кров робітників і селян всіх націй. Сотні тисяч забитих і покалічених, сотні тисяч сиріт і удов — ось наслідки цієї різанини. За що ви воюєте? Чиї інтереси ви бороните? Царський уряд поставив під вогонь мільйони салдатів для того, щоб захопити нові землі і пригнічувати людність цих земель, так, як гнітить поневолену Польщу і інші національності. Світові промисловці не поділять ринків, де вони могли б збувати продукцію своїх фабрик і заводів; не поділять прибутків,— розділ провадиться збройною силою, — і ви, темні люди, в боротьбі за їх інтереси, ідете на смерть, убиваєте таких же працівників, як і ви сами.

Досить пролито братерської крови! Отямтеся, трудящії Ворог ваш не австрійський і німецький салдат, так само одурений, як і ви, а свій цар, свій промисловець і поміщик. Проти них поверніть ваші рушниці. Бріатайтеся з німецькими І австрійськими салдатами. Через дротяні перегорожі, якими, мов звірів тих, відокремили вас одне від одного, простягніть одне одному руки. Ви — брати з праці, на руках ваших ще не загоїлись сліди кривавих мозолів праці, ділити вам нічого.

Геть самодержавство! Геть імперіалістичну війну! Хай живе непорушна єдність трудящих усього світу!"

Останні рядки Листницький прочитав задихаючись. "Ось воно. Починається", — подумав він, понятий шаленою ненавистю і вагою передчуття. Здзвонившись телефоном із командиром полку, Листницький сповістив про те, що трапилося.

— Що накажете робити, ваше превосходительство? — спитав під кінець.

Крі ь комарине ниття і далекі дзвінки телефону з рурки кім'ям падали слова генерала:

— Зараз же з вахмістрами і чотовими офіцерами зробити трус. Загальний, не виключаючи і самих офіцерів. Сьогодні запитаю штаб дивізії, коли вони думають змінити полк. Піджену їх. Коли під час трусу знайдете щось, сповістіть негайно.

— Я гадаю, що це — робота кулеметників.

— Так? Зараз же накажу Ігнатьїчу потрусити своїх козаків. На все добре.

Скликавши до своєї землянки чотових офіцерів, Листни-цький сповістив їм про наказ командира полку.

— Що за неподоба! — обурився Меркулов. — Що ж ми один одного труситимемо?

— Вас першого, Листницький, — гукнув молодий безвусий сотник Роздорцев.

— Жеребки киньмо.

— За абеткою.

— Панове, годі жартувати, — суворо перепинив Листницький.— Старий наш, звичайно, переборщив: офіцери в нашому полку —як дружина Цезаря. Був один тільки хорунжий Бунчук, та й той дезертував, а от козаків треба помацати. Покличте вахмістра.

Прийшов вахмістр — не молодий,уже козак, георгієвський кавалер трьох ступнів. Покашлюючи, він оглянув офіцерів.

— Хто у тебе з сотні з підозрілих? Хто, гадаєш, міг би розкидати ці відозви? — звернувся до нього Листницький.

— Немає таких, ваше бла-родіє, — впевнено відповів вахмістр.

— Але ж відозва на ділянці нашої сотні? Хто з чужих був у шанцях?

— Нікого чужих не було. З інших сотень не було.

— Ходімо стригти всіх підряд, — махнув рукою Меркулов, прямуючи до виходу.

Трус почався. Обличчя козаків виявляли різні почуття: одні хмурились, не розуміючи, інші перелякано поглядали на офіцерів, що копались в убогих козацьких манатках, треті посміхалися. Молодецький урядник, розвідник, спитав:

— Та ви скажіть, що шукаєте? Коли крадіжка яка — мо' хто в кого бачив.

Трус не дав ніяких наслідків. В одного тільки козака першої чоти знайшли в кишені шинелі зіжмаканий аркушик відозви.

— Читав? — спитав Меркулов, з комічним переляком кидаючи витягнутий аркушик.

— На куриво підняв, — не підводячи спущених очей посміхнувся козак.

— Ти чого посміхаєшся? — запалисто крикнув Листни-цький, багровіючи, підступаючи до козака; під пенсне його нервово кліпали короткі злотисті повіки.

Обличчя козакове відразу зробилося серйозне, усмішку мов вітер слиз.

— Даруйте, ваше благородіє! Та я майже неписьменний! Читаю зовсім погано. А підняв тому, що паперу на загортку немає, тютюн є, а‘папірець вийшов, от і підняв.

Козак говорив ображено-лунким голосом, в нотках його звучала злість.

Плюнувши, Листницький відійшов. За ним потягнулись офіцери.

Через день полк зняли з позиції і відвели в запілля, верстов за десять. З кулеметної команди двох заарештували і віддали до військово-польового суду, інших — частину надіслали до запасних полків, частину розкидали по полках 2-ї кавалерійської дивізії. За кілька день відпочинку полк відносно впорядкувався. Козаки вимилися, почистились, поголились пильно — не так, як у шанцях, де часто звільнялися від рослинности на щоках простим, але, болісним способом: волосся запалювали сірником і скоро вогонь, злизуючи щетину, добирався до скроні, по щоці проводили заздалегідь намоченим рушником. Спосіб цей звався "свинячим". .

— Тебе по-свинячому поголити, чи як? — питався котрийсь там чотовий перукар клієнта.

Полк відпочивав. Козаки зовні зробились чепурніші, веселіші, але Листницький, та й усі офіцери знали, що веселість ця — мов той погідний день у листопаді: сьогодні є, а завтра немає. Досить було словом похопитися про виступ на позиції, як зразу мінявся вираз облич і під спущеними повіками очей розтікались невдоволення, похмура неприязнь Почувалась смертельна втома, підірваність, і втома ця поро, джувала моральну несталість, апатію. Листницький чудово знав, яка страшна буває людина, коли в такому стані рветься до якоїсь мети.

1915 року перед його очима рота салдатів п'ять разів ходила в атаку, зазнаючи небувалих втрат і дістаючи повторні накази: "Атаку відновити". Рештки роти самовільно знялись із своєї ділянки і пішли в запілля. Листницький з сотнею дістав наказа затримати їх, і коли він, розсипавши сотню розстрільнею, спробував припинити рух, на них почали стріляти. Від роти залишилося не більше, як шістдесят чоловіка, і він бачив, з якою безумно-очайдушною сміливістю боронилися ці люди від козаків, никли під ударами шабель, вмирали, а лізли напролом, на загибіль, на знищення, вирішивши, що однаковісінько, де приймати смерть.

Грізним нагадуванням поставав у пам'яті цей випадок і Листницький, з тремтявим хвилюванням і по-еовому вдивлявся в обличчя козаків, думав: "Невже і ці колись отакечки ж повернуть і підуть і ніщо, крім смерти, не в' силі буде їх стримати?" І на стомлені злісні погляди очима спадаючи, чесно вирішував: "Підуть!".

Грунтовно змінились козаки, порівнюючи з минулими роками.