Шоу Джордж Бернард - Свята Йоанна, Шоу Джордж Бернард

Я з цим погоджуюсь, бо пояснення, що Жанна була розумово відсталою, не відповідає дійсності, адже насправді вона була вельми обдарованою. Я не можу повірити, та хоч би й міг, мої читачі все одно б не повірили, що Жанна справді бачила три ошатно вбрані постаті святих Катерини, Маргарити та Михаїла, які зійшли до неї з небес за дорученням Бога. Не через те, що це переконання є неймовірно фантастичним для нашого часу, адже ми купуємось і не на таке, а через те, що вірування залежать від сімейного виховання та звичок. Оскільки вже так склалося, що я за поглядами вікторіанець і походжу з протестантської сім'ї, я ніяк не можу повірити, що ті святі дійсно з'являлися перед Жанною, а не були її видіннями.

Існування сил, які збуджують в людині прагнення, вищі за добробут, благопристойне, безпечне та щасливе життя, доводить той факт, що заради нового знання і суспільних перетворень (навіть якщо вони будуть не на краще, а на гірше) людина піде на все: стерпить бідність, ганьбу, вигнання, ув'язнення, нестерпні труднощі і смерть. Навіть егоїстичне прагнення до влади не штовхає людину на такі відчайдушні кроки та жертви, які вона охоче зробить заради власного вивищення над природою, нехай воно й не матиме жодного безпосереднього стосунку до її життя. Жага до знання та влади настільки ж очевидна, як і жага води у спраглого: існування обох є доконаним фактом, різниця в тому, що жага води у спраглого є звичайною фізіологічною потребою, тоді як жага до еволюції є потребою вищою.

Різноманітні форми, яких у нашій уяві прибирають вищі сили, є проблемою для психологів, а не для істориків. Історики просто повинні розуміти, що духовидці — не шахраї і не лунатики. Одна справа казати, що постать, яку Жанна приймала за св. Катерину, в дійсності була нічим іншим, як продуктом її уяви, що виник під впливом тієї рушійної сили, що є підземним поштовхом до еволюції чи, як я її щойно назвав, "жагою до прогресу". Зовсім інша справа — ставити ці видіння в один ряд з двома місяцями, що привиділись п'яниці, чи з фантомом тощо. Простий французький селянин, який вірить у те, що обраним смертним можуть являтись духи святих, ближчий до істини, ніж усі ці раціоналістичні чи матеріалістичні історики, які вважають Жанну брехливою психопаткою, якщо вона бачила духів і чула, як вони звертаються до неї. Коли Жанна була божевільною, то виходить, усе християнство було божевільним також, бо ті, хто вірить в існування небесних духів, такі ж божевільні, як і ті, хто думає, що їх бачить. Лютер, який жбурляв у диявола чорнильницею, був не менш душевнохворим, ніж будь-хто з августинських ченців, от тільки в нього була більш яскрава уява і, можливо, він менше їв та спав, ось і все.

Проста іконографія нічого не значить

Усі найпоширеніші релігії світу представлені великою кількістю легендарних персонажів на чолі з усемогутнім Отцем, Богоматір'ю та Сином Божим. Ці образи закарбовуються в нашій свідомості з самого дитинства, що при сильному першому враженні творить галюцинації-образи, які прив'язуються до нас на все життя. Виходить, що дорослий, який в уяві бачить одвічне джерело натхнення або чує голоси чесноти та каяття, одним словом, прояви таємних бажань чи сумління — сил не менш очевидних, ніж електромагнітні, — просто відтворює в уяві небесні образи. Коли такі особи наділені надзвичайно живою уявою, а особливо коли вони ще й дотримуються суворого аскетизму, видіння з'являються не лише у їхній свідомості, а й перед їхніми очима як постаті Кришни, Будди, Святої Діви чи св. Катерини, як у нашому випадку.

Сучасна освіта, якої уникла Жанна

У наш час важливо, аби кожен розумів, як наука може швидко впоратися з галюцинаціями, ігноруючи життєво важливу значущість символів, що в них заховані. Якби Жанна народилася сьогодні, її спочатку віддали б до школи при монастирі, де б помалу навчили, як встановити зв'язок між натхненням і свідомістю та святими Катериною і Михаїлом, а на завершення вона б поглиблено вивчала проповідування святих Луї Пастера та Поля Берта, котрі б сказали їй (можливо, у видіннях, але більш ймовірно, у памфлетах) облишити свої дурні забобони та викинути з голови св. Катерину разом з іншими католицькими святими, як стару іконографію. В її голові б закарбувалося, що Галілео був мучеником, а його каральники — безнадійними невігласами, що гормони святої Терези пішли не в той бік, наділивши її невиліковно гіпертрофованим гіпофізом чи викидами адреналіну, або зробивши її істеричкою чи епілептичкою, та тільки не флегматичкою. Різноманітними повчаннями та експериментами її б переконали, що хрещення і причастя — це жалюгідні забобони, а вакцинація та розтин — передова практика. У філософії нових святих Луї та Поля була не тільки наука, яка руйнувала релігію, а й іпохондрія, меланхолія, боягузтво, тупість, жорстокість, маніакальна цікавість, знання без мудрості — все, що може викликати Божу немилість, тільки не ті чесноти, які мала св. Катерина. Відповідно до нових принципів, коли б Жанна була більш нормальною? Коли б вона понесла немовля на хрещення водою й миром — чи коли б викликала поліцію, щоб примусити батьків дитини колоти в її вени якусь отруйну гидоту? Коли б розповіла їм історію Діви Марії та пророчого янгола — чи якби намагалась визначити, страждають вони на Едипів комплекс чи ні? Коли б для спасіння їй було достатньо шматка освяченої проскурки — чи коли б вона, слідкуючи за здоров'ям, дотримувалась чітко розписаного харчування, що базується на адреналіні, тиміні, пітуітрині, інсуліні, на гормонних стимуляторах радості, її кров би отруїли різними антитілами, захищаючи від людських та тваринних інфекцій, а від старіння її рятували б хірургічним видаленням репродуктивних органів та щотижневими ін'єкціями витяжки з мавпячих залоз?

Чи це правда, що за всім цим шарлатанством криється основа справжньої наукової фізіології? Чому ж не бути хоч часточці справжньої психології поза образом св. Катерини та Святого Духа? І який розум більш здоровий: той, що вірить у Бога, чи той, що живиться мавпячими залозами?

Хіба наш відчайдушний потяг повернутися назад у середньовіччя, який з'явився ще до руху прерафаелітів, не свідчить про те, що нестерпним є не тільки академічний живопис, а й легковірність, яку не виправдати забобонністю; жорстокість, яку не виправдати варварством; переслідування, які не виправдати іншим віросповіданням; наше безсоромне поклоніння успішним шахраям і негідникам, як новим святим, а також те, що ми глухі та сліпі до закликів та видінь тієї невблаганної сили, яка створила нас і знищить, якщо ми знехтуємо нею.

Жанні та її сучасникам ми б видалися чередою, одержимою злими духами, яка стрімко біжить униз із крутого обриву просто в пекло. Наш стан, який ми встановили як стандарт здорового глузду, та визнання Жанни божевільною, бо вона до нього ніколи не скотилася, доводить, що ми не тільки розгублені, а й пропащі. Давайте тоді раз і назавжди облишимо нонсенс про те, що Жанна була божевільною, і визнаємо: вона була принаймні настільки ж при здоровому глузді, як і Флоренс Найтінгейл,[5] релігійні вірування якої виявлялися так яскраво та живо, що це коштувало їй постійних проблем з медичними та військовими установами свого часу.

Помилкові одкровення

Те, що голоси і видіння Жанни були плодом її уяви, видно з випадків, коли вони підводили її, як, наприклад, під час судової справи, запевняючи, що вона буде врятована. Жанна покладала занадто великі сподівання на свій порятунок, однак небезпідставно: якби арманьяки,[6] як називалась її партія, дійсно хотіли визволити її та доклали всіх сил, шанси на виграш були б достатньо високими; неабияку владу мав і її військовий товариш Ля Гір. Тільки вона не розуміла того, що всі були раді позбутися її, ані того, що визволення в'язня з лап Церкви для середньовічного капітана та навіть середньовічного короля було немислимим геройським подвигом. Та не знаючи цього, Жанна мала всі підстави сподіватися на визволення, тому слова св. Катерини, яка запевняла її в цьому, були виявом сподівань дівчини. Коли її розрахунки виявились помилковими, адже Ля Гір не штурмував воріт Руана, ані боровся з Ворикськими солдатами, аби врятувати її від спалення живцем, Жанна одразу збагнула сутність своєї св. Катерини та зреклася її. Що могло бути більш розсудливим та практичним? Можливо, те, що, маючи вибір (завдяки власному зізнанню, що образи Катерини були лише видіннями) між ув'язненням і спаленням, вона свідомо й чітко обрала друге — неординарне рішення для її характеру, а також вияв раціоналізму, доведений до крайньої межі — самогубства. Ілюзії Жанни не полишали її до самої смерті; озвучуючи пророцтва голосів, вона заявила всім, що повернеться.

Жанна — гальтонський видець

Найбільш скептичні читачі, без всякого підтексту божевілля, вважали б Жанну видцем, як називали таких осіб Френсис Гальтон та інші сучасні дослідники людських здібностей. Вона бачила уявних святих, так само як інші бачили уявні діаграми чи ландшафти, позначені певними цифрами, тож їхня пам'ять та обдарованість в арифметиці здавались неймовірними для звичайних людей чи так званих невидців.

Видці одразу ж усе збагнуть. Невидці, котрі не знайомі з працями Гальтона, нічого не зрозуміють та поставляться до його теорії з недовірою. Трішки розпитавши своїх знайомих, вони зроблять для себе велике відкриття: що око розуму — це ніби чарівний ліхтар, і що вулицями міста ходить багато абсолютно здорових, нормальних людей, які бачать найрізноманітніші галюцинації, вважаючи це звичайним розумовим багажем кожної людської істоти.

Мужність та войовничість Жанни

Іншою крайністю Жанни була її манія до солдатського та чоловічого життя. Щоб знеохотити її, батько заприсягнувся втопити її, якщо вона втече з солдатами, а також наказав синам зробити те саме, якщо його в той час не буде вдома. Така погроза була несерйозною: вона, вочевидь, була адресована малій дитині, все ще здатній повірити, що батько справді зробить це. Отже, Жанна ще дитиною хотіла втекти з дому і стати солдатом. Жахлива перспектива бути втопленою в Мезі[7] втихомирила її, доки батькові страхи не минули та доки брати не почали підкорятися вродженому лідерству своєї сестри; а до того часу вона стала достатньо свідомою, аби зрозуміти, що її дитячі прагнення до військового життя — не просто привід для втечі з дому.