Шоу Ірвін - Хліб по воді, Шоу Ірвін

Мені треба міркувати по-італійському.

Вийшовши за двері, Аллен сказав уже з їдальні:

— Принаймні ми могли б навчити Джіммі, щоб не відчиняв дверей, не постукавши. Особливо у вихідні.

— Він твій син,— відказала Леслі,— от і навчи.— І махнула на нього рукою.

"Що ж,— подумав Аллен, сідаючи за стіл і знов беручи газету,— бодай в одному немає сумніву: ми завжди маємо про що побалакати".

Він ще читав, коли до кімнати мляво увійшов Джіммі — босоніж, у джинсах та футболці. Густі й кучеряві чорні патли — якийсь атавізм у світловолосій сім'ї — спадали на потилицю. Ніс у хлопця, одначе, був, без сумніву, батьків.

— Салют, тат! — привітався Джіммі, падаючи в крісло.-—То як — тебе ще не замучили?

— Та тримаюся поки,— відказав Аллен. З-поміж усіх дітей у сім'ї тільки Джіммі називав його "тат". Вій зиркнув скоса на сина. — А ось про тебе я б цього не сказав. Ти останнім часом дивився на себе в дзеркало?

— Я не спускаюся до таких суєтних турбот, тат, — спокійно відказав Джіммі.

— Ти вже он як скіпка! Люди ще подумають, що ми тебе не годуємо, Ти сьогодні що небудь їв?

— Я лише години дві тому прокинувся. Але вечері віддам належне.

— А о котрій ранку ти прийшов сьогодні додому?

Джіммі стенув плечима.

— Хіба не однаково? О четвертій чи о п'ятій... Кому яке діло?

— Бодай зрідка, Джіммі, — мовив Аллен з ноткою іронії в голосі, — ти повинен казати своїм старим батькам, де ти ходиш і що ти робиш до п'ятої ранку.

— Я шукав нову гармонію, тат, — відповів Джіммі.— Або сам граю, або слухаю, як грають інші.

— Наскільки я знаю, в "Карнегі-холлі" музика кінчається задовго до п'ятої ранку.

Джіммі засміявся, почухався під футболкою.

— Цього року музику крутять не в "Карнегі-холлі". Ти що — не чув?

— У тебе під очима червоні півкола — аж до підборіддя доходять.

— Дівчатам це подобається, — самовдоволено кинув Джіммі.— "Ти схожий на одержимого генія",— сказала мені одна. Хіба ти не хочеш, щоб я був схожий на одержимого генія?

— Не дуже.

Джіммі дістав з кишені джинсів зім'яту пачку сигарет і закурив. Аллен осудливо спостерігав, як син затягується й випускає носом дим. У домі курив тільки він.

— Джіммі,— знов озвався Аллен,— ти коли-небудь читав про те, що вчені вбачають прямий звязок між курінням і раком?

— А ти коли-небудь читав про те, що вчені кажуть про радіоактивне забруднення нашої планети?

Аллен зітхнув — утретє, відколи прийшов сьогодні додому.

— Гаразд, — мовив він покірливо. — Ти вже досить дорослий, щоб вирішувати це самому.

Джіммі мав вісімнадцять років і непогано заробляв на якихось випадкових роботах — про них він ніколи не говорив, але й ніколи не просив у батька грошей. Рік тому хлопець закінчив школу, і з досить пристойними оцінками, та коли Аллен порадив йому вступити до коледжу, він тільки засміявся.

— Скажи, Джіммі, — спитав Аллен, — мені цікаво; що це за нова гармонія, про яку ти весь час торочиш?

— Якби я знав, тат, я б її не шукав, — весело відповів Джіммі.

— А коли знайдеш, скажеш?

— Твій сарказм стає чимдалі гострішим, так? — запитав Джіммі, але досить доброзичливо. — Гаразд, тобі я скажу. Якщо й коли знайду.

Аллен підвівся.

— Я хочу прийняти душ і перевдягтися до вечері, — сказав він.— А ти?

— О, сьогодні ж п'ятниця!—вигукнув Джіммі, встаючи.— Дякую, що нагадав. Не хвилюйся, тат, я собі марафет наведу. — Він ніжно обняв батька за плечі, потім принюхався. — О, в мам, здається, й досі триває італійський період! У такому разі варто залишитись удома і добре поїсти.

— Якщо вже ти залишаєшся, то я порадив би тобі поголитись.

— Беру до уваги! — Джіммі легенько стис батька за плечі.— А знаєш, у мене грандіозна ідеяі Чому б тобі якось не піти зі мною ввечері на танці? Я відрекомендую тебе як одного з новоорлеанських піонерів бугі-вугі. Дівчата попадають до твоїх ніг!

Аллен засміявся, зігрітий синовою рукою на плечі.

— Після цього вони більш не пропустять на танці й тебе!

— А тепер,— серйозно сказав Джіммі,— дозволь поставити тобі одне запитання. Сам ти коли-небудь зазираєш у дзеркало?

— Іноді.

— А тобі ні разу не спадало на думку, що вигляд у тебе не такий уже й чудовий? — Синове обличчя стало стурбованим. — Ти здаєшся жахливо стомленим, тат.

— Я почуваю себе непогано, — коротко відказав Аллен.

— У мене зібралося трохи грошей, — мовив Джіммі. — А що, як я фінансую вас із мам і на канікули ви гайнете тижнів на два десь до океану?

— Дякую, Джіммі, — мовив Аллен.— Прибережи свої гроші. Вони тобі, без сумніву, знадобляться — і дуже скоро. А я влітку люблю жити в місті.

— Діло хазяйське. — Джіммі знизав плечима. — Але якщо передумаєш...

— Не передумаю.

— Ти впертий старий піжон! — Джіммі струснув головою, забрав руку з батькового плеча й загасив сигарету.— Роби як хочеш. А якщо тобі пощастить знайти нову гармонію — заходь із нею. Для тебе двері завжди відчинені.— Він рушив на кухню.— А мені кортить поглянути, що то так пахне, аж слина котиться.

Зайшовши до ванної, Стренд подивився на себе в дзеркало. Джіммі мав рацію. Вигляд у нього й справді стомлений. Під очима мішки, шкіра на обличчі й очі зблякли. Аллен боровся зі спокусою лягти й трохи подрімати. Якби Леслі побачила його в ліжку, вона б занепокоїлась і спитала, чи він не захворів, — адже вдень Аллен ніколи не спав. Йому не хотілося почути, як дружина каже, що він перепрацювався і повинен піти до лікаря. Стренд довго стояв під душем, а наприкінці пустив крижану воду. Коли він почав одягатися до вечері, то відчув себе краще, хоч дзеркало цього й не показало. "Пятдесят — іще не той вік, щоб почувати себе старим, — подумав він,— навіть після трудового тижня".

Коли він повернувся до їдальні, Елінор уже накривала на стіл.

— Привіт, доню! — сказав він і поцілував її.— Як справи?

— Я ракетою здіймаюся по службовій драбині,— сказала вона, розкладаючи серветки.— Мій шеф каже, нібито бачить у мені першу жінку, яка через десять років стане віце-президентом компанії. Каже, коли ми працюємо разом, він забуває, що я — гарненька дівчина. Що ти про це думаєш?

— Я думаю, він залицяється до тебе.

— Ну звісно! — відказала Елінор самовдоволено. — Але без успіху. Одначе, гадаю, він років на два помилився. У більший бік.

Елінор працювала інженером-аналітиком. на комп'ютерних системах у великому об'єднаному концерні на Парк-авеню. За фахом вона була математик, у коледжі пройшла курс навчання на комп'ютерах. Дівчина відзначалася гострим розумом, упевненістю в собі й діловими якостями. У концерні Елінор працювала тільки два роки, але їй уже довіряли розробляти комп'ютерні програми для різноманітних комерційних операцій у Нью-Йорку й за його межами. Своєю роботою вона була захоплена не менше, ніж Леслі музикою. Елінор намагалася пояснити це батькові, який потерпав за долю людини в дедалі більше комп'ютеризованому й бездушному світі. "Це однаково, — казала вона,— що творити з хаосу гармонію, до крайніх меж напружуючи свою уяву й хист.

Скажімо, в лікарні іноді по двічі робиться одна й та сама робота; щоб знайти правильний діагноз, лікар закопується в історію хвороби й марнує дорогоцінний час, а це може коштувати хворому життя. Той самий діагноз машина поставить за кілька секунд, але спершу треба відповідно запрограмувати її, і, коли твоя програма працює, як приємно усвідомлювати, що це ти допоміг полегшити людині біль. Те саме й у бізнесі, де комп'ютери звільняють нещасних, очманілих службовців від тисяч годин нудьги. Повір тату, ти помиляєшся — від цього людство стає людянішим, а не навпаки".

Стренд був у захваті від її красномовства й відданості своїй роботі. Хоч дочка й не переконала його, він щиро радів, що Елінор не захотіла бути просто гарненькою дівчиною. Після школи вона вступила до коледжу, влітку працювала, а коли починалися заняття, давала приватні уроки, щоб мати чим платити за навчання. Тепер Елінор жила окремо у невеличкій квартирі на одній із східних сімдесятих вулиць. То була сумна хвилина для Стреида, коли в день закінчення коледжу дочка заявила, що більше не хоче поділяти кімнату в батьківській квартирі з меншою сестрою. Ні Аллен, ні Леслі їй не перечили; обоє вважали, що Елінор здібна, розважлива дівчина, що вона цілком може подбати про себе і це нормально, коли молоді люди самі влаштовують своє життя. До того ж Елінор заявила: "Я ж не збираюся їхати до Лапландії чи Перу! Я житиму за парком, і коли мені буде кепсько, так зареву, що ви й через озеро мене почуєте!" Але досі вона не ревла. Коли Елінор улаштувалася на роботу й сказала Алленові, яка в неї платня, він привітав її — щоправда, трохи сумовито, адже дочка, щойно випурхнувши з коледжу, заробляла більше, ніж він, що пропрацював у школі двадцять сім років,

— Цього літа у мене відпустка три тижні,— сказала Елінор, збираючись відкоркувати одну з двох пляшок к'янті, що стояли на серванті.— Два тижні оплачені й один — за власний кошт. Я хочу поїхати кудись у незнайоме місце. Що б ти мені запропонував, тату?

— Гм.— Аллен задумливо смикнув себе за вухо.— Це як сказати... Ти їдеш сама?

Корок лунко вискочив з пляшки, й Елінор поставила вино на стіл. Дівчина обернулась і подивилася батькові у вічі.

— Ні,— відказала рішуче.

— З хлопцем, певна річ?

— Певна річ,— всміхнулась Елінор.

— А куди хоче він?

— І сам добре не знає. Згадував про якийсь грецький острів — просто поніжитись на сонці, покупатися.

—. Звучить непогано,— кинув Аллен.

— Він обіцяє, що на тому острові не буде жодного комп'ютера, навіть друкарської машинки. Каже, я повернуся до роботи з новим натхненням.— Елінор розправила букетик, що його принесла, й поставила квіти у вазу посеред столу.— Він там колись уже був...— Вона всміхнулася.— 3 іншою жінкою.

— Він тобі про це сам сказав? — запитав Аллен, намагаючись притлумити в своєму голосові осудливі нотки.

— Він розповідає мені про все,— відповіла Елінор.—Такий уже вдався.

— Часи міняються...— промовив Стренд якомога м'якше.— Що не кажіть, а міняються. За моєї молодості...— Він замовк і криєо посміхнувся.— За моєї молодості... Ет, пусте. А ти йому про все розповідаєш?

— Вибірково — про все — засміялася Елінор.

— Чому ти не приведеш його якось увечері сюди?

— Він не любить ходити по сім'ях. Та й, зрештою, я в ньому не певна. Поки що. Побачимо, чи витримає він тритижневе випробування.