Шоу Ірвін - Хліб по воді, Шоу Ірвін

Звуки гітари туди не проникали, але піаніно було чути. Спочатку на ньому грав учень, а потім Леслі, чию гру він легко впізнавав. Леслі виконала уривок з етюду Шопена, і з цього Аллен здогадався, хто в неї був на уроці,— телесценарист, що мав до Шопена особливу пристрасть. Психоаналітик сказав йому, ніби гра на піаніно послабить його нервову напругу. "Нервову напругу він собі, може, й послабить,— подумав Стренд,— але за таку гру Шопен би йому не подякував".

Учні в Леслі підібралися дуже різні: один полісмен з добрим слухом і негнучкими пальцями — він сидів за інструментом весь свій вільний час; тринадцятирічна дівчина, чиї батьки вважали свою дочку геніальною,— правда, Леслі не поділяла цієї думки, адвокат, який казав, що він радше грав би на піаніно в борделі, ніж виступав у суді, та ще кілька вчителів музики, які потребували допомоги в підготовці до уроків. Завдяки їм усім Леслі мала у себе вдома живу й цікаву роботу.

Стренд любив музику і, коли мав час, ходив з Леслі в оперу. і хоч іноді він здригався від звуків, які долинали з вітальні та синової спальні, йому подобалося, що у квартирі майже завжди лунає музика. Коли треба було працювати вдома, він сідав за письмовий стіл у великій спальні, де міг читати й писати в цілковитій тиші.

Аллен тихенько наспівував під етюд, що його дружина грала невротичному телесценаристові. Сидячи за старим круглим дубовим столом у їдальні/стіни якої були прикрашені пейзажами,—їх малювала у вільний час дружина,— він почав переглядати "Нью-Йорк тайме". "Страшний суд",— подумав він і взяв яблуко з вази, що стояла посеред ^столу. Жуючи яблуко, Аллен перебігав очима заголовки в газеті, яку Леслі завжди лишала для нього на столі,— переглянути її вранці він ніколи не встигав. Стренд уже доїдав яблуко, коли звуки піаніно стихли і розсувні двері з вітальні до їдальні розчинилися. Увійшла Леслі в супроводі телесценарист, і Аллен підвівся.

— О, ти уже вдома! — промовила Леслі й поцілувала його в щоку.— А я й не чула, коли ти прийшов.

— Я з насолодою послухав концерт,— сказав Аллен.

~ Дружина пахла свіжістю і звабою. її довгі біляві коси, укладені вузлом на голові, тепер розсипалися — Леслі мала звичку рвучко нахилятися, коли грала. "Яка гарна жінка! — подумав Аллен.— Задля такої варто приходити додому". В юності Леслі була його ученицею, і коли він уперше побачив, як вона скромно сиділа в першому ряді на його уроці; то відразу вирішив: це саме та дівчина, з котрою він одружиться. Школи у Нью-Йорку тоді були інші. Дівчата носили сукні, ходили зачесані й не вважали, що мати скромний вигляд — це дикість. Він зачекав, поки Леслі склала випускні іспити, ретельно записав її адресу, прийшов до неї додому і, на превеликий жаль її батька й матері,— вони вважали, що його учителювання нічого, крім довічних злигоднів, дочці не дасть,— одружився з нею. Леслі вже закінчила тоді перший курс у Жюяра. Коли народилася Елінор, батько й мати трохи змінили своє ставлення до нього, але не дуже, Правда, тепер вони жили у Палм-Спрінгсі, і Аллен не читав їхніх листів до Леслі.

— Сподіваюся, наша гра не заважала вам? — спитав телесценарист.

— Зовсім ні,— відповів Стренд.— Мушу вам сказати, ви робите успіхи, містере Кроуелл.

— То ви, мабуть, чули, як грала ваша дружина,— сумно зітхнув Кроуелл. Скидалося на те, що його напруга не дуже спала за цей останній тиждень.

Стренд засміявся:

— Різницю я чую, містере Кроуелл!

— Ще б пак,— кинув телесценарист.

— Ми з містером Кроуеллом прийшли випити чаю, Аллене,— сказала Леслі.— Вип'єш з нами?

— Залюбки.

— Я скоренько,— кинула Леслі.— Чайник уже закипає.

Коли вона виходила на кухню, Стренд замилувався її стрункою постаттю, міцними ногами й ніжним вигином шиї, блакитною спідницею та білою, як у школярки, блузкою. Просто-таки дивовижна схожість із їхньою старшою дочкою!

— Надзвичайна жінка! — сказав Кроуелл.— Ангельське терпіння!

— Ви одружений, містере Кроуелл?

— Двічі,— похмуро відповів Кроуелл. Тепер збираюся втретє. Я вже по вуха в аліментах.

Телесценарист мав пухке, страдницьке обличчя, схоже на обчищену підгнилу картоплину. Леслі розповідала Стрендові, що він пише репризи для комедійних інтермедій. Робота ця була жахлива, якщо судити з виразу Кроуеллового обличчя. Він платив на тиждень сорок доларів за два уроки по півгодини, тож хвороба обходилася йому недешево, а надто коли він ще й почав ходити п'ять разів на тиждень до психоаналітична. "Ось він, бюджет сучасного американця! — подумав Стренд.— Комедійні репризи, лікування у психоаналітика, аліменти..."

— Якось ми з вами вип'ємо,— провадив Кроуелл, — і ви розповісте мені, як у наш час чоловік може залишатись одруженим.

— А біс його знає,— весело відповів Стренд.— Щасливий випадок. Лінощі. Консервативна відраза до перемін...

Кажіть, кажіть,— недовірливо кинув Кроуелл, посмикуючи паль-

ці на своїх пухкеньких руках. Потім глянув на газету, що лежала розгорнена на столі.— І ви здатні присилувати себе читати газету?!— здивувався він.

— Маю таку дурну звичку,— відказав Стренд.

— А мені від них хочеться на стіну дертись,

— Сидіть, сидіть, — мовила Леслі, входячи з кухні із чайним посудом та печивом на таці.

Вона налила чоловікам чаю — рука впевнена, на обличчі привітна усмішка гостинної господині — й подала печиво, Кроуелл сумно похитав головою.

— Я на дієті, — зітхнув він.— Холестерин, тиск... Усе разом!

Стренд узяв цілу пригорщу печива. Пив він небагато й зовсім не курив, зате любив поласувати солодким. Відколи йому минуло двад-цять, він не набрав жодного фунта ваги. Кроуелл похмуро дивився на рештки печива у Стренда на блюдечку. Він попросив до чаю молока, та коли Леслі сказала, що молока нема, випив чай без нічого, навіть без цукру.

Леслі, пораючись за столом, спитала Кроуелла, чи не хотів би він відкласти на якийсь час Шопена й узятися до Моцарта, але телесценарист відмовився,— як на його смак, Моцарт, мовляв, надто самовпевнений.

— Він трагічно кінчив,— нагадала Леслі.— Зовсім молодим.

— Трагічно чи не трагічно,— промовив Кроуелл,— а він завжди знав, куди йде. Шопен принаймні був меланхолійний.

Леслі зітхнула.

— Воля ваша, містере Кроуелл,— сказала вона.— У вівторок перейдемо до вальсу Мібемоль мажор.

— У голові я чую, як воно має звучати,— поскаржився Кроуелл.— А проте нічого не виходить.

— Треба більше вправлятися,— тактовно сказала Леслі. її низький, мелодійний голос прозвучав як м'який мінорний акорд на фортепіано,—

І все вийде.

— Ви справді так гадаєте, місіс Стренд? — запитав Кроуелл з явною недовірою в голосі.

Леслі завагалася.

— Ні,— відповіла нарешті й засміялась.

Стренд і собі засміявся, й далі жуючи печиво, а тоді засміявся й Кроуелл.

Коли телесценарист пішов, Аллен допоміг Леслі віднести до кухні чайні прибори. Він обняв її ззаду, поки вона зав'язувала фартух, поцілував у шию і поклав руку їй на груди.

— Знаєш, що б я зараз зробив? — спитав він.

— Тс-с! — шикнула Леслі.— Джіммі вдома, а він же ніколи не стукає в двері.

— Я ж не сказав, що зроблю. Я тільки сказав, що зробив би.

— Сьогодні ти так підлещуєшся до мене! Щось тут явно не те,—& сказала, всміхнувшись, Леслі.— Мабуть, гарно провів час після роботи!

— Чудово прогулявся парком. У всьому живому бурхають соки.— Аллен відпустив дружину.— Я бачив, як Керолайн грала в теніс.

— От капосне дівча!—кинула Леслі.— Добігається, що ноги стануть як у штангіста важкої ваги.

— Поки що це їй, здається, не загрожує.

— А з ким вона грала? — запитала Леслі, помішуючи на сковороді підливу, що вже закипала.

— З якимсь новим,— сказав Аллен.— Грає добре. Але розумієш... Занадто вже він витончений, як на мене.

— Сподіваюсь, ти не витріщався на нього, як старомодний бать-ко-охоронець-доччиної невинності?

— Це ти про що? — перепитав Аллен, хоч і добре все зрозумів. Вони прожили разом уже більш як двадцять три роки, але й досі мали різні погляди на норми поведінки, особливо для молоді. Леслі була позбавлена упереджень і казала про свого чоловіка — часом жартома, а часом ні,— що хоч різниця віку в них лише сім років, але насправді їх розділяють троє поколінь.

— Ти добре знаєш, про що,— відповіла Леслі.— Бачила я, яким поглядом ти дивився на декотрих хлопців, що приходили до Елінор, коли в неї почали округлюватися форми. Ти перетворював їх на сталагміти, перше ніж вони встигали привітатися!

— І нехай мені, подякують за це,— сказав Аллен, починаючи втішатися цією жартівливою суперечкою.— Я їх врятував — а то мучилися б усе життя. А памятаєш, яка була атмосфера, у вашому домі, коли я вперше прийшов до тебе?

Леслі пирхнула.

— Як на полюсі!—вигукнула вона.— І найбільше мене вражало в тобі те, що ти цього ніби й не помічав. А ти ж був тоді вже зрілий чоловік!

— То твій батько допоміг мені стати зрілим чоловіком.

— Що ж, він добре постарався!

— Дякую, люба!— жартівливо вклонився Аллен.

— Зрештою, якщо Керолайн хоче пограти з добрим тенісистом, то яке кому діло, що він робить поза кортом? Здається, я того хлопця знаю. Керолайн тебе з ним познайомила?

— Його звати Стіві. А прізвища вона не сказала.

— А, Стіві!.. Він уже був тут кілька разів. Дуже приємний хлопчик.

Стренд зітхнув.

— Якби ти повоювала з цими приємними хлопчиками по п'ять днів на тиждень, як я, то трохи змінила б своє ставлення до них.

— Просися, нехай тебе переведуть до цивілізованішої школи,-— сказала Леслі.— Я тобі вже тисячу разів це повторюю.

— Скажи про це міністерству освіти, — кинув Аллен, беручи ще печива.— А втім, у них немає цивілізованих шкіл. До того ж я люблю долати труднощі. Викладати історію в Сєнт-Полі чи в Екзетері зможе кожний.— Він не був цілком певен, що це так, але слова його прозвучали переконливо.

— Ти всім даєш попихати собою,— дорікнула Леслі, енергійно помішуючи підливу.

Аллен знову зітхнув. Це в них була давня тема.

— Б'юсь об заклад,—мовив він,— дружина герцога Велліигтон-ського теж вважала, що її чоловіком усі попихають!

Леслі засміялася.

— Коли ти починаєш сипати на мене історичними фактами,— сказала вона,—я вже знаю: я програла суперечку. Забирайся-но ти геть з моєї кухні! Я готуватиму вечерю — і мені треба зосередитись.

— Пахне по-райському. Що в нас буде?

— Піца з телятиною. А тепер залиш мене.