Янссон Туве - Наприкінці листопада, Янссон Туве

Він почувався ще втомленішим, ніж коли вкладався до сну. Попереду чекав новий день, який триватиме до самого вечора, а потім настане ще один день і ще, і будуть вони схожі між собою, як усі дні Гемуля.

Гемуль накрився ковдрою, увіткнувся носом у подушку, пересунувся животом на край ліжка, де простирадло було прохолоднішим, потім розкинувся горілиць, чекаючи, коли ж прийде солодкий сон, а він не приходив. Тоді Гемуль згорнувся клубочком, зіщулився у маленьку грудочку, але й це не допомогло. Він спробував бути гемулем, якого усі люблять, спробував себе у ролі мерзенного гемуля, якого ніхто не любить. Однак насправді він був гемулем, який зі шкіри пнеться, щоб зробити щось добре, та все даремно, і цьому годі було зарадити.

Зрештою Гемуль встав і натягнув штани. Він не любив ні одягатися, ані роздягатися, бо це йому нагадувало, що дні минають, а нічого гідного не відбувається. Хоча він щоднини з рання до ночі порядкував, керував та роздавав настанови! Його сусіди вели якесь безладне й безсистемне життя. Куди не поглянеш – усе не так, доводиться без кінця виправляти чужі помилки. Гемуль аж на силі підупав, розтлумачуючи всім навколо, як слід жити.

"Так, ніби самі собі не бажають добра…" – з сумом міркував Гемуль, чистячи зуби. Він розглядав фотографію, на якій був зображений він сам та його вітрильник. Фотографію зробили у день спуску вітрильника на воду. Гемуль дивився неї, і йому ставало ще сумніше на душі.

"Треба було таки навчитися ходити під вітрилами, – подумав він. – Але ж мені завжди бракує часу…"

Раптом Гемулеві спало на думку, що він тільки те й робить, що переставляє речі з місця на місце або повчає інших, як це робити. І в мить просвітління він подумав: "А що було би, якби я нічим не клопотав собі голову?" – "Напевно, нічого. Знайшовся би хтось інший…" – відповів сам собі, ставлячи зубну щітку у склянку. Власні думки його здивували й трохи налякали, а по спині сипонуло морозом, як це буває, коли в новорічну ніч годинник вибиває дванадцяту годину. А наступної миті подумав: "Довелося би вчитися ходити під вітрилами…" Від цього помислу йому зовсім стало зле, і він сів на ліжко.

"Тепер уже нічого не розумію, – геть засмутився бідолашний Гемуль. – Навіщо я так казав? Є речі, про які не можна думати, та й взагалі шкідливо багато розмірковувати…"

Він розпачливо перебирав у пам'яті спомини, які змогли б розвіяти його вранішню меланхолію, шукав і шукав, аж врешті згадав про далеке приємне літо у Долині Мумі-тролів. То було неймовірно давно, однак одну річ Гемуль запам'ятав дуже виразно: кімнату для гостей на південному боці будинку, в якій так любо було прокидатися вранці. Вікно відчинене, лагідний літній вітерець надимав білу фіранку, віконний гачок раз у раз стиха постукував… А на стелі кружляла муха. І нікуди не треба було поспішати. Запашна кава чекала на ґанку, і жодних тобі проблем, усе відбувалося само по собі, просто й зрозуміло…

Там мешкала одна родина, проте її він не дуже пригадував. Пам'ятав тільки, що вони сновигали собі туди й сюди, займаючись власними незначними, однак, без сумніву, добрими справами – родина, одним словом. Тата родини Гемуль запам'ятав виразніше, а ще, можливо, Татового човна. І пристань. Та найбільше йому запали у пам'ять ранки, коли так радісно було прокидатися.

Гемуль підвівся, вийняв зі склянки зубну щітку й поклав до кишені. Йому вже не дошкуляла меланхолія, він почувався цілком новим гемулем.

Ніхто не бачив, як Гемуль подався з дому – без валізки, без парасолі, не попрощавшись з сусідами.

Гемуль не звик до піших мандрівок, а тому часто збивався зі шляху, однак це анітрохи не тривожило його і не псувало настрою.

– Я ще ніколи не блудив у лісі, – тішився він. – І ніколи не промокав до нитки!

Гемуль розмахував лапами і почувався, як отой у пісні, що самотньо брів під дощем за сотні миль від ний і незалежний ні від кого.

Щастя переповнювало Гемуля.

Невдовзі його почастують гарячою кавою на ґанку!

Десь за кілометр на схід від Долини Мумі-тролів Гемуль зійшов до річки. Він замислено дивився на стрімку течію, і подумав, що життя таке ж, як ріка. Хтось повільно пливе, інші рвуться вперед, а ще інші котяться шкереберть.

"Треба сказати про це Мумі-татові, – споважнів Гемуль. – Дуже свіжа думка, як на мене… Просто диво, як легко думається нині, а все видається надзвичайно простим. Достатньо вийти за поріг, зсунувши набакир капелюха, чи не так? Хтозна, може, я й спущу вітрильника на воду… І попливу у відкрите море. Відчуватиму в лапі тугий опір стерна… – І знову повторив: – Відчуватиму в лапі тугий опір стерна…" Гемуль був щасливий аж до болю. Він міцніше затягнув паска на своєму великому животі і рушив далі вздовж ріки.

Долина, коли Гемуль дістався до неї, була заволочена густою дощовою імлою. Він увійшов до саду й зупинився вражений. Щось тут було не так. Ніби таке і водночас зовсім інше. Зів'ялий листок злетів, кружляючи, з верховіття й приліпився йому до носа.

– Що це таке?! – скрикнув Гемуль. – О, та це ж зовсім не літо… Це осінь!

Чомусь він уявляв собі, ніби в Долині Мумі-тролів завжди літо. Гемуль підійшов до будинку, зупинився перед східцями, що вели на ґанок, і спробував залитися тірольськими трелями. Та це йому не вдалося. Тоді він зарепетував:

– Гей-гей! Агов! Готуйте каву для гостей!

У відповідь мовчок. Гемуль знову загегейкав, зачекав якусь мить.

"Пожартую з ними", – замислив він, підняв комір, натягнув на носа капелюха, потім знайшов за бочкою з дощівкою граблі й, погрожуючи ними в повітрі, заволав:

– Іменем закону, відчиніть і аж зайшовся від сміху.

Будинок мовчав. Дощ припустив іще більше, він падав та й падав на Гемуля, що самотньо чекав посеред подвір'я, а в усій Долині не існувало жодних інших звуків, окрім шурхотіння дощу.

6

Мудрик Лавка ніколи не бував у Долині Мумі-тролів, але дорогу знайшов, жодного разу не заблукавши. То була дуже довга дорога, а в мудриків короткі лапки. На кожному кроці траплялися глибокі калюжі та мочарі, могутні дерева, повалені бурями або старістю, їхні понівечені корені повисмикували за собою груддя землі, а під ними вилискували чорні, заповнені водою діри. Мудрик обережно обходив кожну калюжку і кожне болітце, але ні разу не збився з шляху. Він почувався дуже щасливим, бо знав, чого прагне. Ліс гарно пахнув, ліпше, ніж човен Гемуля.

Від самого Гемуля тхнуло старим папером та страхом. Мудрик це знав. Одного разу Гемуль зупинився біля свого човна, постояв трохи, зітхнув, посмикав брезент і подався геть.

Дощ ущух, а ліс, огорнений туманом, був дуже гарним. На схилах, що збігали в Долину Мумі-тролів, дерева росли густіше, з переповнених калюж струменіли потічки. їх ставало дедалі більше. Мудрик петляв поміж сотнями струмків та водоспадів, які квапилися у тому ж напрямку, що й він.

До Долини вже лапою подати, він майже прийшов. Мудрик впізнавав берізки, бо вони були білішими, ніж в інших долинах. Усе світле було тут світлішим, а темне – темнішим. Мудрик Лавка намагався ступати дуже тихо і дуже повільно. Він прислухався. Хтось у Долині гупав сокирою. Напевно, Мумі-тато рубає дрова на зиму. Мудрик ще більше стишив крок, його лапки ледь торкалися моху. Між деревами завиднілася річка, місток через неї, а далі – стежка.

Мумі-тато перестав рубати, тепер чулося тільки дзюркотіння ріки, до якої збігалися всі струмки та потічки, щоб поплисти далі, у море.

"Я таки добрався", – подумав радісно мудрик Лавка. Він перейшов місток і заглибився в сад. Тут усе було так, як він змальовував у своїх розповідях, інакше й бути не могло. Голі дерева завмерли в листопадовій мряці, але на одну коротку мить вони вбралися у зелені шати, сонячні блищики затанцювали на траві, мудрик ніби опинився вдома, він навіть відчув пахощі бузку.

Усю дорогу до дровітні він щодуху біг, а коли прибіг, у ніс йому вдарив інший запах – запах старого паперу та страху. Гемуль сидів на східцях дровітні з сокирою в лапах. Лезо сокири зазубрилося, певно, нею гупали по цвяхах. Мудрик Лавка спинився як укопаний.

"Це Гемуль, – подумав він. – То ось який Гемуль…"

Гемуль підвів голову.

– Привіт! – сказав він. – А я думав, це Мумі-тато. Ти не знаєш, куди всі поділися?

– Ні, – відповів мудрик.

– У їхніх дровах купа цвяхів, – пояснив Гемуль, показуючи сокиру. – Старі дошки та цурпалки, пообтикувані цвяхами. Добре, що є тепер з ким порозмовляти… Я прийшов сюди відпочити, – вів далі Гемуль. – Вирішив зробити несподіванку старим знайомим! – він засміявся, ставлячи сокиру на долівку дровітні. – Послухай-но, мудрику, занеси дрова до кухні, щоб вони просохли, потім поскладаєш їх ось тут і тут, а я тим часом приготую каву. Кухня – праворуч, з протилежного боку будинку.

– Я знаю, – відповів Лавка.

Гемуль почалапав до будинку, а мудрик заходився збирати в оберемок дрова. Гемуль не звик рубати дрова – це мудрик відразу помітив, – але ця робота йому, очевидно, дуже подобалася. Свіжі полінця приємно пахли.

Гемуль вніс до вітальні тацю з кавою й поставив її на овальний столик з червоного дерева.

– Ранкову каву прийнято пити на ґанку, – пояснив він. – Але гостям, які вперше прийшли на гостину, каву слід подавати у вітальні.

Стільці мали бордову оксамитову оббивку, а спинку кожного прикрашала мереживна серветка. Мудрик боязко роззирався у цій гарній, витриманій у суворому стилі кімнаті. Він навіть боявся сісти, меблі були надто розкішними. Кахельна піч, розмальована візерунками з соснових шишок, з блискучими латунними дверцятами, сягала стелі, шнур пічної заслінки вигаптуваний бісером. Комод, кожна шухлядка якого мала позолочену ручку, також був відполірований до блиску.

– Чому ти не сідаєш? – здивувався Гемуль.

Мудрик примостився на самому краєчку стільця, витріщившись на портрет над комодом. На портреті було зображено якусь сивочолу особу з близько посадженими очицями, хвостом та надзвичайно великим носом.

– Це їхній пращур, – пояснив Гемуль. – У ті часи вони ще мешкали за кахельними печами…

Погляд мудрика помандрував далі, до східців, що зникали у моторошній темряві горища.

– Може, в кухні тепліше, – здригнувшись, мовив він.

– Твоя правда, – сказав Гемуль. – В кухні затишніше.

Він підхопив тацю, і вони вийшли з вітальні.

За весь день вони ані словом не згадали про родину, яка покинула свій дім.