Янссон Туве - Наприкінці листопада, Янссон Туве
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Раптом щось відірвалося від віконної рами й упало біля її лапки. Було воно схоже на клаптик вати, але Чепуруля відразу здогадалася, що то таке: бридкий кокон з блідою лялечкою гусені всередині. Її аж пересмикнуло від огиди, і вона відсмикнула лапку. Що б вона не робила, куди б не йшла, завжди на її шляху траплялися усілякі повзики та шкраблики! Чепуруля взяла ганчірку, різким рухом скинула лялечку вниз і довго дивилась, як вона котилася похилим дахом, далі перелетіла через край і зникла з очей.
– Яка гидота, – прошепотіла Чепуруля, струшуючи ганчірку. Вона взяла у лапки миску з водою й вилізла на дах, щоб помити вікно знадвору.
Чепуруля мала на лапках повстяні капчики, тож не встигла вона вилізти назовні, як одразу почала сповзати задом наперед по мокрому даху. Вона навіть злякатися не встигла. Її худеньке тільце хитнулося вперед – усе сталося блискавично, – якусь запаморочливу мить вона мчала униз на животі, потім лапки вперлися у край даху й зупинили падіння. Аж тоді Чепуруля злякалася. Страх із присмаком чорнила заповз у неї й застряг десь у горлі. Вона зажмурилася, та все ж бачила землю далеко під собою; від переляку та несподіванки їй так зціпило щелепи, що й крикнути не могла. Та й не було до кого кричати… Чепуруля позбулася врешті– решт усіх своїх родичів та надокучливих знайомих, і тепер могла донесхочу чепурити свій дім, плекати свою самотність та без будь-чиєї допомоги падати з даху у свій садок, де вовтузилися жучки й усілякі гидотні лялечки, яких і описати годі.
Чепуруля розпачливо смикнулася догори, чіпляючись лапками за слизьку бляху, але не втрималася й знову зсунулася на край. Відчинене вікно хиталося від вітру, сад шелестів, а час минав. На дах упало кілька крапель дощу.
Раптом Чепуруля згадала про громовідвід, який тягнувся на горище з протилежного боку будинку.
З міцно заплющеними очима, припавши животом до бляхи, вона дуже-дуже повільно рушила уздовж краю даху: трохи посунула одну лапку, тоді підтягнула другу. Отак Чепуруля обійшла довкола свій великий будинок, думаючи тільки про те, щоб їй не замакітрилося в голові. Цікаво, яке то відчуття, коли макітриться в голові? Ось вона відчула під лапою дріт громовідводу і, не розплющуючи очей, на відчай душі вхопилася за нього, підтягнулася до горища. В усьому світі не існувало тієї миті нічого, окрім тонкого дроту та Чепурулі, яка міцно вчепилася за нього.
Вона взялася за вузьку дерев'яну лиштву, що тягнулася вздовж горища, вилізла на неї і завмерла, лежачи ниць. Потім поволеньки стала навколішки, почекала, доки вгамується тремтіння в ногах, – ситуація нітрохи не видавалася їй смішною. Крок за кроком вона просувалася обличчям до стіни від одного вікна до другого, третього… Усі вікна були зачинені. їй заважала її довга рийка, волосся падало на очі й лоскотало в носі. "Лиш би не пчихнути, бо тоді я втрачу рівновагу… – думала Чепуруля. – Треба ні про що не думати і не дивитися униз. Один капчик заламався під п'ятою, корсет підліз попід пахви, ніхто про мене й не згадає, а я будь-якої з цих жахливих секунд…"
Знову задощило. Чепуруля розплющила очі, глянула через плече на стрімкий дах, за краєм якого зяяла порожнеча. Ніжки затремтіли, світ немов перевернувся догори цапки, в голові запаморочилося, вона відхитнулася від стіни. Лиштва, на якій Чепуруля стояла, враз стала вузькою й тонкою, наче серп, і за якусь бездонну мить перед нею промайнуло усе її чепурульське життя. Дуже повільно вона відхилялася від стіни, від її надійного захисту, відхилялася під невблаганним кутом, за яким – неминуче падіння, завмерла так на цілу вічність, а тоді знову притулилася до стіни.
Увесь сенс життя зосередився зараз для Чепурулі на тому, щоб стати зовсім пласкою і рухатися далі дахом. Ось вікно. Вітер наглухо захряснув його. Віконна рама гладка, без жодного щонайменшого цвяшка, за якого можна було б ухопитися і потягнути до себе. Чепуруля спробувала підважити раму шпилькою до волосся, але шпилька зігнулася. За шибкою вона бачила миску з мильною водою та ганчірку – символи затишної буденності, недосяжний світ…
Ганчірка! Вона застрягла між рамою та підвіконням… Серце у грудях Чепурулі загупало – вона бачила маленький окрайчик ганчірки, що стирчав з-під вікна, вхопилася за нього й потягнула, обережно, дуже поволі… "Хоч би вона витримала! Хай би це була нова, міцна ганчірка, не старе шмаття… Більше ніколи не буду зберігати старий мотлох, ні на чому не заощаджуватиму, стану марнотратницею і занехаю прибирання… Я занадто чепурю хату, надто охайна… Стану ким завгодно, тільки не чепурулею!" Отак думала Чепуруля, благала у долі безнадійно, намарно, бо чепурулі можуть бути тільки чепурулями, а не кимсь іншим.
Однак ганчірка витримала. Вікно спроквола відчинилося, вітер шарпнув його назовні, а Чепуруля вкотилася досередини, відчувши себе у безпеці. Вона лежала на підлозі, в животі в неї усе переверталося – їй було страшенно погано.
На стелі над нею розгойдувалася від протягу лампа, китички абажура гойдалися на однаковій відстані одна від одної, а на кінчику кожної звисала маленька намистинка. Чепуруля зі здивуванням уважно розглядала ті китички, ніби вперше їх побачила. Ніколи раніше вона не звертала уваги на те, що шовковий абажур червоного кольору, дуже гарного червоного кольору, ніби забарвлений сяєвом призахідного сонця. Та й форма гаку, з якого звисала лампа, теж видалася якоюсь новою та незвичною.
Чепуруля трохи оговталася і раптом замислилась: "Ото диво дивне – усе, що звисає з гаків, дійсно звисає, до того ж, звисає униз, а не в якийсь інший бік. Цікаво, від чого це залежить?" Несподівано кімната ніби перемінилася й набрала нових обрисів. Чепуруля підійшла до дзеркала й глянула на своє відображення. Ніс з одного боку подряпаний, а волосся розчухране й мокре. Очі якісь не ті. "Уявити собі лишень, що очима можна бачити! – думала Чепуруля. – Цікаво, як ми ними бачимо?.."
Чепурулю лихоманило від дощу, а ще, мабуть, від того, що за одну лише бездонну мить їй довелося пережити усе своє життя. Тож вона вирішила зготувати собі каву. Однак, відчинивши кухонну шафку, Чепуруля вперше збагнула, що має надто багато порцеляни і посуду: неймовірну кількість кавових філіжанок, купу каструль та сковорідок, гори тарілок – сотні речей, з яких можна їсти, а вона – одна-єдина Чепуруля! Кому все це дістанеться, якщо вона помре?
– Я ніколи не помру, – прошепотіла Чепуруля і, хряснувши дверцятами шафки, кинулася до кімнати, потім, перечіпаючись через стільці та столи, до спальні, заскочила до вітальні, відслонила гардини на вікнах, вибігла на горище – усюди панувала тиша. Вона бігала по будинку, повсюдно залишаючи за собою відчинені двері. Допалася й до одежної шафи, – там лежала її валіза. Нарешті Чепуруля збагнула, що їй слід зробити. Вона поїде в гості. їй захотілося спілкування. Закортіло побути у приємному балакучому товаристві, щоб усі навколо сновигали туди й сюди, заповнюючи собою увесь день і не залишаючи місця для чорних думок. Так, вона поїде у гості… Але не до Гемуля. І не до Мюмлі, нізащо не поїде до Мюмлі! До родини Мумі-тролів! Ось до кого Чепуруля подасться на гостину… Давно вже час провідати Маму Мумі-троля. Такі рішення треба приймати відразу й безповоротно, допоки не минув відповідний настрій.
Чепуруля вийняла з шафи валізку й поклала в неї срібну вазу – подарунок для Мумі-мами. Потім вилила на дах мильну воду з миски, зачинила вікно. Навівши лад, висушила волосся, накрутила папільйотки й випила свій пополудній чай. Дім тим часом заспокоївся, став таким, як завжди. Чепуруля помила горнятко з-під чаю, вийняла з валізки срібну вазу, а натомість поклала порцелянову. Засвітила лампу, бо дощова мла принесла з собою ранні сутінки.
"Що це зі мною? – подумала Чепуруля. – Абажур на лампі зовсім не червоний, а коричневий. Але я все одно поїду в гості…"
4
Була пізня осінь. Нюхмумрик мандрував далі на південь. Іноді він розбивав намет і пускав час на самоплив; він ішов, роззираючись навкруги, ні про що не думаючи й нічого не згадуючи, а ще багато спав. Він постійно був насторожі, але нічим не переймався, його не цікавила кінцева мета подорожі – увесь сенс мандрівки полягав у самій мандрівці.
Ліс обважнів від дощу, дерева завмерли в непорушності. Усе зів'яло й пожухло, лише при самій землі буяла потаємна осіння розкіш: з лісового перегною несамовито пнулися якісь дивні рослини, блискучі й розбухлі, анітрохи не схожі на літні трави. Довкола виднілися голі жовто-зелені гілочки чорниць, а всіяна багряною журавлиною земля була, здавалося, покрап– лена кров'ю. Непомітні раніше лишайники та мох почали розростатися неозорим м'яким килимом і заволоділи усім лісом. З'явилися нові яскраві барви, під ногами виблискували червоні ягідки опалої горобини. Лише папороть почорніла.
Нюхмумрикові закортіло скласти пісню. Він вичікував, доки це бажання визріє, і ось одного вечора витягнув з наплічника губну гармонію, що лежала на самому дні. Ще у серпні, десь у Долині Мумі-тролів, він віднайшов п'ять тактів, котрі, без жодного сумніву, мали стати чудовим зачином нової мелодії. Вони прийшли до нього самі по собі, як зазвичай приходять звуки, якщо їх не силувати. Тепер саме час добути їх на білий світ, щоб вони склалися у пісню дощу.
Нюхмумрик прислухався, вичікуючи. Оті п'ять тактів не з'являлися. Він чекав далі, анітрохи не хвилюючись, бо знав, що так воно з мелодіями інколи буває, однак чекав надаремно. До нього долинали хіба тихий шерех дощу та дзюркотіння води. Тим часом стемніло. Нюхмумрик дістав з наплічника люльку, але знову поклав її досередини. Він зрозумів, що п'ять тактів нової мелодії залишилися в Долині Мумі-тролів, і він зможе їх віднайти лише навесні, коли повернеться додому.
Нюхмумрик знав мільйони інших мелодій, які легко давалися в руки, усі як одна нові, але то були літні пісеньки, тож він їх не перехоплював, хай собі летять, куди їм заманеться… Тихий шерех дощу й дзюркотіння води анітрохи не змінилися, у них звучала та ж сама лагідна нотка самотності й довершеності. Та що йому дощ, якщо він не може скласти пісеньки на його честь…
5
Гемуль прокидався поволі, а усвідомивши, хто він, забажав стати кимсь іншим, кимсь, кого він не знав.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Наприкінці листопада, Янссон Туве», після закриття браузера.