Брюс Кемерон - Життя і мета собаки

наш бік навіть не подивився. Він оглянув берег і зник із наших очей. Мати трохи зачекала, тихо вийшла на сонце й підвела голову, щоб перевірити, чи небезпека дійсно минула. Відтак вона з полегшенням повернулася до нас і кожного лагідно й заспокійливо поцілувала.

Я теж вибіг подивитися, і мені стало прикро, що від людини залишився тільки запах диму в повітрі.

Відтак Мама повсякчас нагадувала нам ту науку, яку ми отримали тоді в трубі, – уникати людей будь-якою ціною. Їх треба боятися.

Наступного разу, коли Мати вибралася за здобиччю, вона дозволила нам піти з нею. Щойно ми відійшли від нашої безпечної Нори, як Мама стала лякливою та дуже обережною. Ми всі поводилися так, як вона: трималися подалі від відкритих місць, тихо пробиралися понад кущами. Якщо ми бачили людину, Мати застигала на місці, напруживши плечі, готова утікати. У такі моменти здавалося, що біла цятка на морді Швидкого привертає увагу так само, як гавкіт цілої зграї. Проте ніхто нас не помічав.

Мама показувала нам, як рвати прозорі мішки, що лежать за будинками, швидко розкидати неїстівні папірці й знаходити шматки м’яса, сиру та крихти хліба – все це ми якнайшвидше жували. Смак тих наїдків був незвичний, а запах – просто дивовижний, але тривога Матері поступово передавалася нам, тому ми їли похапцем, довго не смакуючи. Голодного майже зразу знудило. Мені це здалося дуже кумедним, аж доки зі мною не сталося те саме – усередині сильно скрутило.

Здається, за другим разом їжа пішла краще.

Я завжди знав, що є й інші собаки, але ще нікого з них не бачив, крім своєї сім’ї. Іноді, коли ми йшли за здобиччю, хтось гавкав на нас з-за парканів. Мабуть, заздрили, що ми вільно ходимо, а вони зачинені там. Мати, звичайно, ніколи не дозволяла нам підходити близько до незнайомців. Швидкий трохи сердився. Його ображало те, що хтось наважувався гавкати на нього, коли він підіймав лапу біля наших дерев.

Одного разу я нарешті побачив собаку в машині! Коли це сталося вперше, я дуже здивувався і довго дивився на голову, яка з висолопленим язиком визирала з вікна. Пес весело гавкнув, коли помітив мене, але я був настільки вражений, що зміг лише підняти ніс і недовірливо принюхатися.

Машин, великих і малих, Мама теж уникала. Хоча я не розумів, яка від них може бути небезпека, адже в них навіть собаки їздять. Один великий і шумний автомобіль часто їздив і збирав мішки з їжею, які люди залишали для нас. Після цього день чи два нам майже нічим було тамувати голод. Я не любив цю машину і жадібних людей, які вискакували з неї та забирали всі харчі, – усі вони й без того чудово пахли.

Тепер часу на гру стало менше: ми добували їжу. Мати гарчала, коли Голодний намагався лизнути їй морду з надією, що вона дасть йому їсти, – і ми все зрозуміли. Ховаючись від чужих очей, ми виходили й старанно шукали поживу. Я втомлювався й почувався слабким. Тепер я навіть не боровся зі Швидким, коли він клав голову мені на спину й штовхав мене грудьми. І нехай, хай він буде головний. Наскільки я розумів, мої короткі лапи все одно були більш придатними до того бігу крадькома, якому нас учила Мати. Якщо Швидкий думає, що завдяки зросту та силі він чогось вартий, то він сам себе обманює. Усе одно Мама в нас головна.

Тепер у Норі під деревом ми насилу поміщалися, а Мати зникала все на довше й на довше. Щось підказувало мені, що колись вона піде й не повернеться, і нам доведеться самим про себе дбати. Швидкий завжди відштовхував мене від їжі та намагався забрати мою частку. Колись Матері не буде поряд, щоб подбати про мене.

Я почав думати, як воно – залишити Нору.

Усе змінилося того дня, коли Голодний пішов до труби й ліг там замість того, щоб іти добувати їжу. Він тяжко дихав, язик звисав із його рота. Мама понюхала Голодного перед тим, як іти. Коли я підійшов до нього, він не розплющив очей.

Над трубою була дорога. Колись ми знайшли на ній великого мертвого птаха та смикали його на всі боки, доки Швидкий не схопив пернатого й не відніс кудись. Незважаючи на ризик, що нас хтось побачить, ми час від часу бігали на дорогу й шукали такі забавки. Саме цим ми й займалися, коли Мати раптом стривожено підвела голову. Усі ми одночасно почули: під’їжджала велика машина.

Ця машина вже була нам знайома. Така сама, з такими самими звуками, повільно, навіть загрозливо (неначе полювала саме на нас), вона їздила нашою дорогою туди-сюди.

Ми з Мамою кинулися вниз, до труби, але – сам не розумію чому – на кілька секунд я зупинився й поглянув на ту страхітливу машину, а потім знову побіг ховатися в тунель.

Як виявилося, ті кілька секунд стали вирішальними. Вони помітили мене. Машина загурчала так, що аж земля затремтіла, а потім зупинилася просто над нами. Двигун клацнув і замовк, невдовзі ми почули, як хтось крокує гравієм.

Мати тихо й коротко заскавучала.

Коли з обох кінців труби з’явилися людські морди, Мама пригнулася та напружилася. Люди показали нам зуби, але в цьому виразі ніби не було ворожості. Морди були бурі, на них росло чорне волосся, брови й очі в них були теж чорні.

– А йди-но сюди! – прошепотів один чоловік. Я не знав, що це означає, але цей поклик виявився таким самим природним, як звук вітру. Мені здалося, наче я все життя слухав людську мову.

В обох людей були палиці. Тепер я побачив, що на кінці кожної з них висіла петля. Ці штуки здавалися мені небезпечними, і я відчув, як страх бере гору над Мамою. Вона черкнула кігтями по трубі, пригнула голову й кинулася вперед, сподіваючись проскочити між ногами в одного з чоловіків. Швидким рухом палиця опустилася – і за мить мою Маму, яка пручалася й виривалася, людина вже тягнула на світло.

Ми з Сестрою позадкували, а Швидкий загарчав, шерсть у нього на загривку стала дибки. Ми всі троє зрозуміли, що відступати нікуди, а прохід уперед відкрився. Ми кинулися туди.

– Ось, біжать! – закричав чоловік з другого кінця труби.

Вибігши до струмка, ми зрозуміли, що насправді не дуже й уявляємо, що нам робити далі. Ми з Сестрою зупинилися за Швидким: хоче бути головним, то нехай, хай він