Мирний - День на пастівнику, Мирний

почав прохати брата, щоб повів; Грицько не згоджувавсь, боявся; Івась намагавсь, казав, що він набере і груддя у пазуху, і цегли в кишені, і ломаччя у руки... Нехай тільки нападе! А коли не одіб'ємось, то невже не втечемо? Невже вона така прудка?.. Насилу уломив брата згодитись і, радий, кинувся зразу за груддям, підбирав по дорозі уся­кі камінці, паліччя.

Незабаром два брати, назброївшись, по­тягли степом на страшного ворога. Івась пішов уперед і хвалився, що хай тільки її забачить,- так і зацідить у голо­ву кирпичиною! Грицько плівся позаду, одставав, боявся мов, а про себе пригадував, як би його викрутитись так, щоб Івась не дізнавсь, що він його обдурює.

- Де ж ти її бачив? - допитувався Івась.

- Підожди. Он там - недалеко від саги, на тому бугорці,- і Грицько показав рукою.

Перед ними відкрилося невелике озеро, густо заросле болотяною травою, оситнягом, явором; тільки на середині леліло чисте плесо, до котрого вела згружена стежка, то її згрузили ноги скотини, простуючи до водопою. По деяких ямках тії стежки блищала водиця, другі були сухі, поре­палися, тута ж валявсь пом'ятий явір, збита різучка-трава, осока, через неї плигали здоровенні чорні жаби; у воді вони кумкали; по тім боці в осоці щось свистало.

- Що воно свище? - питавсь Івась.

- Черепаха,- одказав Грицько.

- Проклята, як здорово,- і Івась почав до неї собі свистіти.

- Та де ж ти бачив гадюку? - допитувався він, коли йому надолужило дражнити черепаху.

- Та кажу ж, он там. Тільки я не піду.

Івась покрався сам. Бистро його очі бігали по траві, по будяках, він шарив ними і все подавався уперед.

- Та де ж?! - нетерпляче одгукнувсь, не знаходячи на то­му місці, де вказував Грицько, нічого.

- Та кажу ж, там.

- Тут нема нічого.

- Їй-богу? - здивувавсь Грицько.

- То вже ж би я не стояв, коли б було що! - гукнув Івась.

Грицько підтюпцем побіг до брата. Хвилина була крута для Грицька,- Івась так і впився у його очима, а його сміх-регіт розбирає.

- Еге-е,- затяг він,- значить, утекла, проклята! Отут, отут, на оцій самій будячині,- бач, і головка збита,- отут вона си­діла, отут її голова лежала червона та люта,- розказував Грицько.

Івась подививсь на будячину, зелена, нерозцвічена кві­тка її лежала свіжо збита долі,- подивився в очі брата, чи не бреше лиш,- ні, Грицько так сміло дивився на його.

- Так, так, утекла! - промовив він, і досада ущипнула за серце.- От раз приходилось побачити,- узяла і втекла, проклята! Куди ж би їй тікати?

- Куди? у болото! - одказав Грицько.

Івась задумавсь і пішов уперед. Разів з двадцять окрут­нувсь він коло того місця, проходив його і вздовж і впоперек, додивлявся, чи немає де ямки, прогортав траву,- нігде немає гадюки, і сліду ніякого не видно.

- Хай їй біс! Ходім назад,- рішив він.

Вертаючись, хлопці почали шпурляти груддям і цеглин­ням на озеро; милувалися, як вони, падаючи, здіймали угору стовп зеленої, аж чорної, води; накидалися на жаб, і - боже! - який радий був Івась, коли йому довелось одну роз­чавучити здоровенною цеглиною.

- Ото б було і гадюці! - скрикнув він...

- Де то се наш Василь? - спитав Грицько, опускаючись на землю, коли вони дійшли до бурти.

- Та він і не вертався з того часу, як пішов ховатись,- од­казав Івась, сідаючи коло брата.

- Дума, що шукають? Чудний! - рішив Грицько і повернувсь на траві лицем до неба. Глибоке і широке, круглим шатром спускалося воно над землею, на йому ні хмарочки, ні плямочки, ні об віщо очам зачепитись по його аж синій блакиті.

- А ти знаєш, його мати з ким не стрінеться, то все роз­казує, який він у неї розумний,- перекидаючись на живіт, знову почав Грицько. Івась ліг на бік і підпер голову рукою.

- Оце, каже, у дяка вивчу та ще і в школу віддам. І батько, каже, пише з полку: віддай безпремінно Василя у школу.

- То що, як у школу віддасть? - якось призро спитав Івась.- Щоб навчитися сестру дужче бити.

- Вивчу, каже, та й одішлю до батька,- батько, кажуть, полковим писарем, чи що,- так до батька ото й відішле, а не то, каже, по духовному поведу, у паламарі або в дяки.

- Буде горобців на дзвіниці лякати! - додав Івась.

- Піди ж ти! А он як розказує та розписує, коли лучилося раз апостола у церкві прочитати,- так читав, так читав, як по-писаному! А дяк хвалився батькові: попомучився, каже, з ним, поки того апостола витвердив, щось з місяць усе учив, та й то разів скільки у церкві помилявсь. І що б він не зробив - то все гаразд, усе до ладу, а от Галя що зробить - то все не так,- помовчавши, додав Грицько.

Іван нічого не одказав, тілько глибоко зітхнув.

- Якби і в нашого батька були такі достатки, Грицьку, як у його, хіба б нас не вчили...- не швидко обізвавсь Івась.

- Якби ж то! - зразу одказав Грицько та й схопився.- Ти думаєш, і в Василевого батька багато їх? То тілько вона слебезує всюди, що він сотню рублів у рік получа. Получа, а де вони? Додому ж ніколи нічогісінько не шле. То вона ті­льки таку ману пуска та витіва і грамоти, і школу. Дума, як з ратієвської дворні, так і велика пані. Прищиться куди як! А про Василя вже того - і такий, і он який, трохи не зорі з неба зніма. А батько каже, що Василь її ні к бісу нікчемний, отак по бур'янах ховатись, мов вовцюга, та цілі дні виле­жуватись - йому дай. От і тепер, що хоч дам, тілько ходімо шукати,- то десь у бур'яні і знайдемо.

Іван зареготавсь.

- Ану ходімо, справді.

- Ходімо.

Брати разом посхоплювались і кинулись іти.

- Ти бачив, куди він ішов? - спитав Грицько.

- Він туди, на Ратієвщину подався.

- Ну, так і є. Десь у рові або спить, або лежить.

- Васси-и-лю! - гуконув Івась своїм чистим і тонким голо­сом, аж луна роздалася.

- Підожди, не гукай. Ми його і так десь у рові або в бур'я­ні набредемо. Ти йди туди, а я - сюди.- І брати розійшлися, похиливши в обхід Ратієвщини.

Кругом високої кам'яної