Франко І. Я. - Із днів журби, Франко І. Я.

style=""> 

Коло стола сиділи ми,

широкий і шумний гурток,

розмова йшла веселая;

нараз затихли всі, немов

по хаті ангел пролетів;

лиш ти, до мене звернена,

серед загальної тиші

казала звільна, мов у сні:

Слухай!

 

І враз ти зупинилася,

злякалась голосу свого

серед загальної тиші,

і рум’янцем облялося

твоє лице, а при столі

на тебе всі ззирнулися -

і те, що хтіла ти сказать,

ухо́пив ангел, що в ту мить

отам по хаті пролетів.

 

Минуло много-много літ,

минулись муки й радощі;

і тих, що весело тоді

коло стола балакали,

розвіяв вихор життьовий

по світі, наче пил марний;

лиш те одно слівце твоє

і досі у моїй душі,

мов срібний дзвоничок, дзвенить.

І досі із рожевих уст

я чую любе, привітне:

Слухай!

 

І досі ще тремтить душа,

ждучи чогось таємного,

блискучого, величного,

що за летючим словом тим,

мов цар за курієром вслід,

явитись мало. Та дарма!

 

В глибокім, темнім пралісі

мандрівець блудить змучений;

тривога, голод, близька ніч,

мов звіра дикого стрільці,

його женуть все дальш і дальш.

 

У груді духу не стає,-

здається, трісне серденько,

і ноги змучені тремтять

а він біжить, біжить, біжить!

 

І причувається йому,

що десь далеко ледве чуть

теленька дзвоник: дзінь-дзінь-дзінь!

Він знає, що весь день уже

за тим зрадливим голосом

біжить даремно; інколи

догадується, що, мабуть,

се дзвонить власний страх його,

а він, проте, біжить, біжить!

 

Ану ж там справді битий шлях?

Ану ж там хата теплая?

Ану ж лице коханеє?

Ану ж там дивні радощі?

Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

Дзінь-дзінь! Дзінь-дзінь!

Слухай!

 

 

 

I. «Я згадую минулеє життя…»

 

 

Я згадую минулеє життя

спокійно, та без радості, без туги:

одно із нього виніс я чуття,

що я не був у нім щасливий, други.

 

Багато праці, і турбот, і скрут,

та не було вдоволення, утіхи;

мов віл в ярмі, я чув на собі прут

і тяг чужого скарбу повні міхи.

 

Хоч не згасав ніколи огник мій,

та полум’ям не бухав, більш димився,

а замість світла сипав іскор рій.

 

Хоч ненастанно стяг мій з вітром бився,

та не високо плив в руці слабій,

і хоч я жив, то все ж я не нажився.

 

II. «Заким умре ще в серці творча сила…»

 

 

Заким умре ще в серці творча сила

і дар пісень заглухне в тишині,

немов пахуча та фіалка мила,

що в’яне у пустому бур’яні,-

 

я раз іще б хотів простерти крила,

і побуять свобідно в вишині,

і оживить ті спомини, що скрила

ворожа доля у душі на дні.

 

Вони живі донині в тій могилі,

я чую їх, як рвуться, як печуть…

Спинити їх, здушить їх я не в силі.

 

Та чи знайду я сили, щоб відчуть,

щоб пережити знов ті любі хвилі

і виплакать піснями їх ось тут?..

 

III. «О, бо і я зазнав раз щось такого…»

 

 

О, бо і я зазнав раз щось такого,

що хоч ще повним щастям не було,

та дуже близьке вже було до нього,

як щастя, швидко надійшло й пішло.

 

У біднім, прозаїчнім тім житті

се був момент казочний і кипучий,

се був неначе той брильянт блискучий,

що хтось найшов загублений в смітті.

 

І відки се мені прийшло, і як,

і чом прийшло, і чом пропало живо -

я й досі збагнути не міг ніяк.

 

Одно лише я чую справедливо:

тоді пізнав я, що в житті за смак

і чим бува любов, святеє диво.

 

IV. «П’ятнадцять літ минуло…»

 

 

П’ятнадцять літ минуло. По важкій,

завзятій боротьбі я опинився

побитий, хорий. У тишу, в спокій

я на село із міста схоронився.

 

Хоч молодий ще, був я у такій

зневірі, світ весь так мені змінився

з рожевого на чорний, що в гіркій

знетямі з бою я відсторонився.

 

У мене зблідли давні ідеали,

і люди видались таким дрібним,

мізерним кодлом, що для мене стали

 

чужі й далекі. Треба буть дурним,

щоб задля них у бій іти, як в дим;

ті, що терплять, варт того, щоб страждали.

 

V. «Маленький хутір серед лук і нив…»

 

 

Маленький хутір серед лук і нив

на горбику над річкою шумною -

отам я в простій хлопській хаті жив,

і самота, і сум жили зо мною.

 

Із трьох боків поля ті обмежи́в

могутній ліс зеленою стіною,

і шумом серцю він на сон дзвонив,

і сум по травах розносив луною.

 

Він тяг мене в свою таємну тінь,

і свіжий подих віщував розраду,

і листя, знай, мені шептало: «Скинь

 

із серця всі згадки про зваду й зраду!

Природі-мамі до грудей прилинь

і тут знайдеш нову, святу принаду».

 

VI. «В село ходив…»

 

 

В село ходив. Душа щемить і досі

від тих картин, що зустрічав я там…

При праці старші, діти, голі й босі,

 

без догляду надворі; по хатам

маленькі плачуть, бо у полі мати.

Там знов дідусь недужий в