Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста, Чарльз Діккенс

якому не судилося знати в житті нічого, крім стусанів та штурханів, яким попихатимуть усі й не жалітиме ніхто.

Олівер щосили кричав. Якби він міг знати, що він сирота, полишений на милість парафіяльних титарів і наглядачів, то, певно, кричав би ще дужче.

Розділ II

 

оповідає, як Олівер Твіст зростав, виховувався й харчувався

 

 

Протягом наступних восьми-десяти місяців Олівер був жертвою систематичного шахрайства й облуди. Годували його соскою. Керівництво робітного дому належним чином повідомило парафіяльне керівництво про те, що голодне немовля от-от віддасть богу душу. Парафіяльне керівництво офіційно запитало в керівництва робітного дому, чи нема «в закладі» мешканки, що могла б забезпечити Олівера Твіста необхідним живленням і доглядом. Керівництво робітного дому поштиво відповіло: ні, на жаль, нема. Тоді парафіяльне керівництво великодушно й гуманно ухвалило: відправити Олівера на «ферму», тобто до відділення робітного дому, розташованого за три милі від містечка, де два-три десятки інших малих порушників закону про бідних 8 вовтузилися цілий день на підлозі, не потерпаючи від надміру харчів та одежі, під материнським доглядом літньої жінки, яка брала до себе цих злочинців за сім з половиною пенсів з рота на тиждень.

Сім з половиною пенсів на тиждень - це чималі гроші на утримання дитини; за сім з половиною пенсів можна купити стільки харчів, що вони, чого доброго, переобтяжать дитячий шлунок. Стара вихователька була жінка мудра і досвідчена; вона знала, що корисно дітям, а ще краще розуміла, що корисно їй самій. Тим-то більшу частину тижневої платні вона вживала на власні потреби, а підростаючому парафіяльному поколінню залишала мізерію навіть від тієї дещиці, яка йому призначалася. Отже, в найглибших глибинах вона відкрила ще більшу глибину і тим самим виявила себе великим філософом-експериментатором.

Мабуть, усі читачі чули про іншого філософа-експериментатора, який створив знамениту теорію про те, що кінь здатен жити без корму, й успішно підтвердив її, довівши щоденний раціон своєї коняки до однієї соломини на день; безперечно, він зробив би з неї баского скакуна, якби вона не здохла за день до того, як мала перейти на споживання самого тільки свіжого повітря. На жаль, практичне застосування філософської системи жінки, якій доручено було опікуватись Олівером Твістом, призводило до таких самих наслідків, бо тільки-но дитя призвичаювалося до наймізернішої пайки найпісніших харчів, як із ним у восьми з половиною випадках з десяти щось траплялось: воно чомусь або занедужувало з голоду чи холоду, або, недоглянуте, падало у вогонь, або примудрялося вчадіти. У всіх цих випадках сердешні малюки звичайно відходили в інший світ, щоб там з’єднатися з батьками, яких у цьому світі вони не знали.

Іноді, коли провадилось особливо доскіпливе слідство з приводу загибелі занедбаної парафіяльної дитини, яка перекидалася разом з колискою або яку ненароком ошпарили окропом під час прання білизни - хоч останнє траплялося досить рідко, бо щось бодай трохи схоже на прання влаштовувалося на фермі вряди-годи,- присяжні починали присікуватися зі своїми уїдливими запитаннями, або ж парафіяни бунтувалися й писали скаргу, Але цим зухвалим вибрикам відразу клали край свідчення лікаря та показання парафіяльного бідла 9 ; перший розтинав труп і звичайно нічого не знаходив усередині (що було вельми правдоподібно), а другий незмінно присягався в тому, що хотіла почути від нього парафіяльна рада (що було вельми похвально). Крім того, члени ради час від часу відвідували ферму, напередодні завжди відряджаючи бідла сповістити про свій прихід. Коли вона з’являлися, діти були чистенькі й охайні, а чого ж іще треба!

Годі було б сподіватися, щоб така система виховання давала надто щедрі ужинки. В день свого дев’ятиліття Олівер Твіст був блідий, хирлявий хлопчик, замалий на зріст і худий, як скіпка. Але природа чи спадковість наділили Олівера здоровим, стійким духом, який завдяки порожньому шлунку мав досить місця, щоб розвиватися в його тілі. І, може, саме цією обставиною й пояснюється, що хлопець дожив до свого дев’ятиліття. Так чи так, цей день настав, і Олівер відзначав його у вугільному льосі в добірному товаристві двох інших юних джентльменів - усіх трьох після доброї прочуханки посадили під замок за те, що їм стало зухвальства поскаржитися: вони, мовляв, голодні,- коли раптом за парканом появився парафіяльний бідл містер Бамбл і почав торгати хвіртку, намагаючись її відчинити. Місіс Менн, статечна господиня цього закладу, обмерла від несподіванки.

- Боже праведний! Невже це ви, містере Бамбл? - вистромивши голову з вікна, вигукнула вона, вміло вдаючи величезну радість.- (Сьюзен, мерщій забери нагору Олівера й тих двох шибеників та обмий їх!) Світе ясний! Містере Бамбл, яка я рада, що ви завітали до нас!

Містер Бамбл був чоловік опасистий і дратівливий; а тому, замість того щоб відповісти на це щиросерде привітання приязним словом, він іще дужче шарпонув хвіртку, а потім копнув її ногою так, як може дозволити собі лише парафіяльний бідл.

- Господи, як же це я! - скрикнула місіс Менн, вибігаючи надвір, бо тим часом трьох хлопчаків було вже припроваджено нагору.- Як же я могла забути, що заради наших любих діток хвіртку замкнено зсередини! Заходьте, сер, прошу, заходьте, містере Бамбл, прошу, сер!

Хоч це запрошення було підкріплене реверансом, який розчулив би навіть титареве серце, на бідла він не подіяв.

- Це ви називаєте повагою, це ви називаєте поштивістю, місіс Менн? - вигукнув містер Бамбл, стискаючи свій ціпок.- Парафіяльні урядовці з’являються до вас у парафіяльних справах, пов’язаних з парафіяльними сиротами, а ви примушуєте їх стовбичити під ворітьми! Чи пам’ятаєте ви, місіс Менн, що ви, так би мовити, служите парафії й одержуєте від неї платню?

- Далебі, містере Бамбл, я тільки затрималася, аби сказати нашим любим діточкам, які вас просто обожнюють, що ви прийшли,- сказала місіс Менн, винувато потупившись.

Містер Бамбл був високої думки про свій ораторський хист і про свою важливість. Він уже довів перше й ствердив друге. Тож тепер він полагіднів.

- Гаразд, місіс Менн,- мовив він спокійніше.- Може, воно й справді так, як ви кажете. Можливо. Ведіть мене до хати, місіс Менн. Я до вас у справі й маю дещо повідомити.

Місіс Менн завела бідла до невеличкої вітальні, вимощеної цеглою, подала йому стільця й запобігливо поклала на стіл перед ним його трикутного капелюха й ціпок. Містер Бамбл стер з чола піт,