Ірвін Ялом - Проблема Спінози

сушеного інжиру, ізюму, зацукрованого імбиру, мигдалю, нуту й випарів терпкого іспанського вина примішується задушливий сморід щурячого посліду. А відтак господар виходить надвір і починає свій щоденний двобій із заіржавілим висячим замком на дверях крамниці. Аж раптом лякається незнайомого голосу, який звертається до нього манірною португальською:

– Це не ви будете Бенту Спіноза?

Той обертається і бачить перед собою двох незнайомців – зморених молодиків, які начебто прибули звідкись іздалеку. Один високий, із великою, масивною головою, що звисає наперед – неначе вона аж надто важка, щоб триматися прямо. Одяг на ньому добротний, але брудний і пожмаканий. А другий, у подертому селянському вбранні, стоїть позаду свого товариша. У нього довге сплутане волосся, карі очі, вольове підборіддя й різко окреслений ніс. Тримається він неприродно: рухаються лише очі – метушаться, наче сполохані пуголовки.

Спіноза сторожко киває.

– Я – Жако[3] Мендоза, – каже той, що вищий. – Нам треба до вас – поспілкуватися з вами. Це мій двоюрідний брат, Франку Бенітеш. Я щойно привіз його з Португалії. Мій кузен переживає кризу. – І Жако поплескав Франку по плечі.

– Ясно, – відповідає Спіноза. – І що?

– Тяжку кризу.

– Це зрозуміло. Але навіщо вам я?

– Нам сказали, що ви – саме той, хто може допомогти. Можливо, єдиний.

– Допомогти?

– Франку втратив віру. Він в усьому сумнівається. У релігійних ритуалах. Молитвах. І навіть в існуванні Бога. Він постійно наляканий. Не може заснути. Й поговорює про самогубство.

– І хто ж це з дурного розуму направив вас сюди? Я всього-на-всього купець, який веде невеличку торгівлю. Та й то, як бачите, без великих баришів. – Тут Спіноза тицьнув пальцем у запилюжене вікно, крізь яке виднілися напівпорожні полиці. – Наш духовний наставник – рабі Мортейра. Вам треба до нього.

– Ми прибули вчора й сьогодні зранку мали намір саме так і вчинити, але наш далекий родич, у якого ми зупинилися, відрадив: мовляв, Франку потрібен не суддя, а помічник. За його словами, рабі Мортейра суворий із маловірами та вважає, що всі португальські євреї, які навернулися до християнства, прирекли себе на вічне прокляття, хоч їм і довелось обирати між хрещенням і смертю. «Від розмови з рабі Мортейрою, – сказав він, – Франку тільки погіршає. Сходіть до Бенту Спінози. У нього не забракне мудрості на такі речі».

– Не розумію, про що мова… Я ж лише купець…

– Він стверджує, що, якби вам не довелося самому зайнятися сімейною справою після смерті старшого брата та батька, ви стали б наступним головним рабином Амстердама.

– Мені треба йти. У мене призначено зустріч, на яку я маю з’явитися.

– Ви йдете до синагоги, на суботню службу? Так? Ми теж. Я веду туди й Франку: він-бо мусить повернутися до віри. Можна ми підемо разом із вами?

– Ні, я йду на зовсім іншу зустріч.

– Яку таку «зовсім іншу»? – вирвалося в Жако, але він одразу ж спохопився. – Вибачайте. Не моя це справа. А чи не вийде в нас зустрітися завтра? Може, коли ваша ласка, ви допомогли б нам у суботу? Таке не заборонено, адже це міцва[4]. Ви нам потрібні. Мій кузен у небезпеці.

– Дивина, – похитав головою Спіноза. – Чого-чого, а такого прохання я ще не чував. Мені шкода, але ви помиляєтесь. І я нічим не можу бути вам корисний.

Аж тут Франку – який, доки Жако говорив, стояв, утупивши погляд у землю, – звів очі та видобув свої перші слова:

– Я не прошу багато – лише перемовитися з вами кількома словами. Невже ви відмовите своєму братові-єврею? Адже це ваш обов’язок перед подорожнім. Мені довелося втекти з Португалії, як-от і вашому батьку з родиною, щоб урятуватися від інквізиції.

– Але що я можу…

– Мого батька спалили на аутодафе всього рік тому. За який злочин? Знайшли сторінки Тори, закопані за будинком. А батькового брата, батька Жако, вбили невдовзі по тому. Отож у мене запитання. Подумайте про світ, де син вдихає запах смаленої плоті свого батька. Де Бог, який створив цей світ таким? І чому Він допускає такі речі? Ви засуджуєте мене за це запитання? – На кілька митей Франку зазирає глибоко в очі Спінозі, а відтак веде далі: – Звісно ж, чоловік, якого нарекли «благословенним» – Бенту португальською або Барух гебрайською, – не відмовить мені в розмові?

Спіноза із серйозним виглядом киває.

– Я побесідую з тобою, Франку. Скажімо, завтра опівдні?

– У синагозі? – уточнює той.

– Ні, тут. Зустрінемось осьде, у крамниці. Її буде відчинено.

– Крамницю? Відчинено? – втручається Жако. – У суботу?

– У синагозі родину Спіноз представляє мій молодший брат, Ґабріель.

– Але ж у священній Торі сказано, – наполягає той, не зважаючи на Франку, який смикає його за рукав, – що Господь повелів нам не працювати в суботу, а проводити цей святий день у молитвах до Нього й виконанні міцвот.

Спіноза обертається до співрозмовника та м’яко, наче наставник до юного учня, говорить:

– Скажи мені, Жако, ти віриш у всемогутність Господа?

Той киває.

– А в Його досконалість? Повноту в Самому Собі?

Жако знову погоджується.

– Ну, тоді ти, звісна річ, не заперечуватимеш і того, що довершена й досконала істота, за визначенням, не має ні потреб, ні недоліків, ні бажань, ні забаганок. Чи не так?

Жако замислюється, зволікає й вагається, а відтак обережно киває. Спіноза зауважує у Франку на вустах зародок усмішки.

– А коли так, – веде далі Спіноза, – то я беруся стверджувати, що Бог не має жодних побажань щодо того, як саме – ба навіть чи взагалі – ми будемо Його славити. Тож дозволь мені, Жако, любити Господа на власний лад.

Франку витріщає очі й обертається до кузена, немовби говорячи: «От бачиш, от бачиш? Ось той, кого я шукаю».

Час – 16:00

Місце – лава в центральному коридорі напроти кабінету Епштейна – директора Петровського реального училища, Петрі-реальшуле

* * *

На лаві совається шістнадцятилітній Альфред Розенберґ, що мучиться непевністю: чому його викликали до кабінету директора? У хлопця жилавий торс, сіро-блакитні очі й тевтонське обличчя з витриманими пропорціями. На лоб, точно під бажаним кутом, спадає пасмо брунатного волосся. Темних кіл під очима немає – вони з’являться пізніше. Він високо тримає голову й зухвало випнув підборіддя, але його руки виказують тривогу, то стискаючись у кулаки, то розтискаючись.

Він схожий на кожного й ні на кого конкретно, цей майже чоловік, у якого все життя ще попереду. За вісім років він перебереться з Ревеля в Мюнхен, де стане плодовитим журналістом антибільшовицького й антисемітського спрямування. За дев’ять почує полум’яну промову на зборах Німецької робітничої партії, яку виголосить новий кандидат, ветеран Першої світової війни – Адольф Гітлер, й Альфред вступить до тієї партії невдовзі після нього.